– Тримай! – щаслива Дарина простягла Андрію щойно отриманий паспорт.
Чоловік з подивом узяв документ:
– Навіщо він мені?
– Подивися!
– І що я маю там побачити?
– Ось що! – Дівчина сама розгорнула паспорт на потрібній сторінці. – Читай!
– Мельник Анастасія Миколаївна, – слухняно прочитав Андрій, потім здивовано глянув на Дарину. – І що?
– Як “що”? – розгубилася дівчина, оскільки не отримала очікуваного ефекту, – тепер у мене інше ім’я – Анастасія! Ти ж цього хотів!
– Я?!
– Ну звичайно! Невже забув?
– Нічого я не забув, – Андрій нарешті посміхнувся. – Просто ти не так мене зрозуміла.
– Ти висловився дуже ясно, – прошепотіла новоявлена Анастасія, відчувши, що Андрій не оцінив її «подвигу». Найгірше – схоже, її вчинок розсмішив хлопця! Он як він намагається не розсміятися.
– Дарино, подумай сама, – миролюбно сказав Андрій, помітивши, що дівчина ось-ось розплачеться. – Ну поміняла ти ім’я, і що? Для мене ти все одно залишишся Дариною. А я казав, що мені потрібна Анастасія… Розумієш? Справжня Анастасія!
***
Андрію було шість, коли він уперше подивився фільм, де в головною героїнею була дівчина на ім’я Анастасія.
Увечері за вечерею, коли батьки запитали у хлопчика, чи сподобався йому фільм, маленький Андрійко, зробивши серйозне обличчя, заявив:
– Сподобався. Дуже. Виросту – знайду собі таку ж Настю.
Всі засміялася, а Андрій, насупившись, твердо повторив:
– Ось побачите: у мене буде така дружина, як Настя.
Минуло багато років. Слова Андрія з приводу Насті в сімейних розмовах згадували не раз, розповідали, як анекдот.
Андрій, що подорослішав, слухаючи ці байки, посміхався, ніяк їх не коментував. Лише одного разу серйозно кинув:
– Нічого смішного. Як сказав, так і буде…
Андрій навчався у випускному класі, коли восьмикласниця Дарина закохалася у нього без пам’яті.
Він, звичайно, вважав її занадто малою. Його смішила ця дівчинка, котра буквально не давала йому проходу. Куди б школою він не пішов, скрізь натикався на її закоханий погляд.
Андрій вдавав, що нічого не помічає. Зустрічатися з Дариною він не збирався, жодних почуттів до неї не відчував. Думав, що його байдужість – достатній сигнал Дарині. Що вона все зрозуміє і дасть йому спокій.
Але не тут було. Дарина виявилася наполегливою. Якось на перерві підійшла до Андрія і зізналася у коханні. Просто та зрозуміло:
– Андрію, я тебе люблю…
Хлопець розгубився. Не знав, що сказати. Слова вирвалися самі собою:
– Це ти дарма, Дарино. Я хочу, щоб мою дівчину звали Анастасією.
Очі Дарини розплющились на все обличчя.
Секунду вона постояла в заціпенінні і мовчки пішла.
Андрій видихнув. Вирішив, що справа зроблена, і тепер Дарина забуде про нього назавжди.
Як він помилився.
Дарина справді перестала ходити за Андрієм. Він навіть став про неї забувати.
Згадав, коли Дарина принесла йому новий паспорт, отримуючи який, вона змінила ім’я!
***
Відразу після школи Андрій пішов служити. Служив далеко від рідного селища.
Служив справно. Часто ходив у звільнення. Якось, гуляючи містом, зайшов у кафе і там задивився на симпатичну дівчину.
Коли незнайомка вийшла надвір, Андрій пішов за нею. Ішов, ні про що не думаючи.
Дівчина обернулася:
– Навіщо ви за мною ходите?
– Познайомитись хочу, – відповів він.
Дівчина посміхнулася і представилася:
– Анастасія…
Андрій застиг. “Це вона!” – промайнуло в голові, на душі стало хвилююче.
Вони почали зустрічатись.
Щойно Андрій закінчив службу, закохані тихенько, нікому не повідомляючи, розписалися.
Андрій навіть додому про це не повідомив. Написав лише, що повернеться не одразу. Хоче попрацювати тут у місті.
За два роки він подав на розлучення. Анастасія виявилася зовсім не схожою на ту, про яку Андрій мріяв.
Добре ще, що дитину не встигли народити.
Після розлучення Андрій додому знову не поїхав. Продовжував жити у місті. Прижився. Робота подобалася, платили добре. Вирішив грошей підзбрати, а потім уже повертатися.
Спочатку, «наївшись» сімейного життя, він буквально шарахався від жінок. Якщо й реагував, то лише на тих представниць прекрасної статі, які мали ім’я Анастасія.
Романи були короткі. Жодна з претенденток не витримувала порівняння з дівчиною мрії. То менш красива, то не така добра, то не слухняна.
У пошуках пролетіло ще три роки.
Невідомо, чим це закінчилося, але втрутилися обставини.
Мати повідомила, що батько серйозно занедужав, і їй потрібна допомога. Додому кликала…
Андрій звільнився, влаштував друзям прощальну вечірку та поїхав до рідного села.
Мати була щаслива. Цілий вечір не відходила від сина. Батько теж підбадьорився.
Декілька днів Андрій насолоджувався: вдихав запахи рідного дому, уплітав мамині пиріжки, зустрічався з друзями дитинства.
Хтось із них сказав так, між іншим, що Настя Мельник вступила до медінституту, навчається в обласному центрі.
– Настя? – Здивувався Андрій, – щось не пригадаю такий …
– Та знаєш ти її! Сусідка твоя! Та, що Дариною була! – уточнили однокласники.
Андрій здивувався. Він, чесно кажучи, навіть думати забув про це дівчисько. І, звісно, ніяк не очікував, що вона залишить собі нове ім’я. Логічніше було б повернути своє справжнє.
І все ж… Йому чомусь було приємно це почути…
А ще за кілька днів він побачив Дарину.
Як вона змінилася!
Подорослішала. Така струнка, симпатична. Стильна. Раніше вона такою не була.
– Привіт! – радісно привітався Андрій.
Думав, що зараз вона почервоніє, опустить очі, зніяковіє…
– Доброго дня, – зовсім спокійно, навіть байдуже відповіла Дарина і, не пригальмовуючи, пройшла в під’їзд.
«Бач ти, – подумав Андрій, – ціну собі набиває. Але яка ж гарна!»
Наступного дня він підстеріг Дарину на вулиці, підійшов, спробував заговорити, але дівчина зупинила його красномовство коротким:
– Вибач, я поспішаю.
Більше Андрій її не бачив. Виглядав, шукав, чатував. Нічого! Дарина не з’являлася.
Тиждень Андрій не знаходив собі місця. Як це? Чому вона його проігнорувала? Адже вона його любила! Він точно знає! І здається, тепер він теж любить її.
Зрештою, Андрій наважився і подзвонив до будинку, де жила Дарина.
– Здрастуйте, – двері відчинила мама дівчини, – а Дарина вдома?
– Ти, мабуть, хотів сказати Настя? Ми вже давно так називаємо нашу дочку.
– Так-так, я… помилився, – зніяковів Андрій, – вона вдома?
– Настя поїхала. Адже вона тільки на вихідні приїжджала. Навчається вона.
– Де? Як її знайти?
Мати Насті докладно розповіла, де навчається донька та в якому гуртожитку живе.
Андрій думав недовго. Сказав батькам, що поїде до міста шукати роботу. Не сидіти ж йому вдома! А тут, у селищі, гідної роботи не знайдеш.
Він знайшов Настю. Став ходити за нею, як тінь. Тепер вона, як він колись, скрізь натикалася на його закоханий погляд.
Декілька разів Андрій намагався поговорити з дівчиною, але нічого не виходило. Настя явно не хотіла спілкуватися з ним.
Цього Андрій пережити не міг.
І він вирішив діяти.
Якось підійшов, коли вона була одна і прямо сказав:
– Настя, я більше так не можу… Ти маєш знати… Я люблю тебе…
Настя посміхнулася:
– Андрію, тобі це тільки здається. І потім: адже я не справжня Анастасія. Пам’ятаєш, ти саме так тоді сказав.
– Це не має значення! – Вигукнув Андрій, – я люблю тебе! Це головне! Ми маємо бути разом!
– Але я не люблю тебе, – Настя сказала це спокійно та твердо.
– Не може бути! – Вигукнув Андрій, – я все пам’ятаю! Пригадую, як ти дивилася на мене!
– Послухай, – голос Насті звучав рівно, – мені було п’ятнадцять. Це було перше почуття і я просто не знала, що з ним робити. А потім, коли ти пішов служити, я поступово зрозуміла, що це було не кохання.
– А що? – не витримував Андрій від хвилювання.
– Це була проста, дитяча закоханість. Адже я, по суті, зовсім тебе не знала. Придумала казна-що…
– Нехай так, – гарячкував Андрій, – але зараз ми вже не діти. Я певен, що люблю тебе. Може спробуємо ще раз?
– Ще раз? – Здивувалася Настя, – але ж у нас нічого не було. І це велике щастя, що ти мені відмовив. Я тоді тільки сльозами відбулася. А щодо твого нинішнього кохання… Думаю, ти помиляєшся. Просто все ще шукаєш ту ідеальну Настю, яку собі вигадав. Зараз тобі здається, що це я. А я не ідеальна, Андрію. Я жива. І недоліків у мене достатньо. Тож нічого в нас не вийде.
‒ Але чому?
– Тому що ти – живеш у своїх мріях, а я – тебе не люблю. У таких обставинах і починати не варто.
– Але ж ти залишила собі моє ім’я! Це просто так? – Вигукнув Андрій, у якого не залишилося інших аргументів на свою користь.
– Залишила, – у голосі Насті почулися металеві нотки, – як нагадування залишила. Про те яка я не розумна… Надалі буду розумніша. Гаразд, Андрію, мені час.
Настя розвернулась і пішла у протилежний бік. Зробивши кілька кроків, озирнулася:
– Не знаю, де ти відкопав свій ідеал, але раджу до нього придивитися. Може, твоя Настя не така вже ідеальна?
Андрій довго дивився Насті услід. Він мав відчуття, що від нього йде і вже ніколи не повернеться щось дуже важливе…