Тоня прополювала грядки, коли почула, що хтось її кличе на подвірʼї. Вона витерла піт з чола і вийшла до хвіртки. Там стояла незнайома жінка.
– Тоню, привіт! Розмова є.
– Привіт. Ну, заходь, коли прийшла…
Тоня запросила незнайому жінку до хати, поставила грітися чайник.
– Цікаво, що їй потрібно? – думала вона.
– Мене Ніна звуть. Ми з тобою особисто не знайомі, але люди розповіли, що й до чого… Не ходитиму колами… У твого чоловіка покійного син є. Мишко. Три роки йому.
Тоня застигла від здивування. Вона глянула на жінку. Начебто старенька вона, щоб бути матір’ю цієї дитини…
– Та не в мене син. А у сусідки моєї, Каті. Чоловік твій часто заходив раніше, от і завагітніла від нього. Такий самий рудий і з веснянками, як тато, і експертизу робити не треба.
– А від мене ви чого хочете? Чоловіка мого не стало нещодавно, я й гадки не маю з ким він там шаландався…
– Так Каті цієї теж не стало… А хлопчик сирота тепер. У Каті ні батька, ні матері не було, приїжджа вона, в магазині продавчинею працювала… Але шкода хлопця, в дитячий будинок одна дорога…
– Так у мене свої діти є, дві доньки, народжені у шлюбі. Ви що, пропонуєте забрати цю дитину?! І вистачає ж нахабства, прийти до дружини і говорити, щоб нагуляну дитину взяла…
– Так брат він твоїм донькам, значить, по крові, вже не чужий, значить… А хлопчик хороший, добрий, і ласкавий… У лікарні зараз готують документи на нього…
– Ой, не треба мене на жалість розводити… Чоловік мій невідомо скільки дітей залишив, то що ж я всіх ростити повинна?
– Ну, дивися сама… Моя справа попередити.
Ніна пішла. Тоня налила чай у кухоль і задумалася.
З Юрком вона познайомилася одразу після отримання диплому. Відзначала з подругами, і підійшли хлопці знайомитись. Юрко виділявся своєю рудою шевелюрою та дрібними ластовинням по всьому обличчю.
Веселий, бешкетний, вірші читав, анекдоти розповідав. Запропонував провести її додому.
І ось вони вже чоловік і дружина. Оселилися в бабусі, якої потім не стало і вона залишила їм будинок. Народилася Валя, а через два роки Оленка. Жили скромно, грошей вічно бракувало.
А тут став Юрко гульбанити. Як Тоня не боролася, марно. Міг зникнути на кілька днів. З роботи вигнали, звісно, Тоня працювала на двох роботах.
Жінка зважилася на розлучення. Думала, поїде з дівчатами у місто. Тітка самотня давно кликала, роботу знайде, нічого, не пропадуть.
А тут Юрко веселий вже в пригоду на дорозі втрапив. Не стало його. Жаль було, нерозумного, плакала Тоня, сидячи над ним. І доньки плакали, тато ж таки…
А тепер ось, виявляється, нагуляв на боці дитинку…
До хати зайшла старша дочка Валя. Висока, струнка, в матір, і руда – в батька.
– Мамо, що поїсти можна? З дівчатами в кіно збираємось, а я така голодна! А ти чого сумна?
– Переварюю новину, сиджу. Сказали мені, що батько твій сина має на боці, три роки дитині. Матері не стало, а хлопець в дитбудинку тепер. Забрати його пропонувала…
– Нічого собі… Оце новини… А хто мати? Ти її знаєш?
– Ні. Вона не місцева. Катя звуть, прізвища не знаю…
– І що думаєш робити? А де зараз цей хлопчик? У нього родичів немає, виходить?
– Ніби ні. У лікарні хлопчик готують документи на нього… Рудий, копія батько… На ось картоплю поїж варену, з сосисками.
Валя взялася їсти. Олена прийшла, приєдналася. Тоня дивилася на доньок і посміхалася. Обидві руді як батько… От же ж гени які сильні…
Наступного дня Валя заявила:
– Мамо, ми ходили в лікарню з Оленою… На брата подивитися. Смішний такий, щокастий. На нас дуже схожий… Плаче гірко, до мами хоче…
Ми йому принесли яблуко й апельсин. Стоїть у ліжечку, ручки тягне… Медсестра дозволила погратися з ним трохи. Мамо… Давай заберемо його… Бо ж братик це наш…
Тоня розізлилася на доньку.
– От ще що надумали! Батько ваш гульбанив, а я маю розгрібати тепер? Мені своїх турбот вистачає… Легко тобі казати – забери…
– Чужих дітей забирають люди, а тут наш, рідний… Він не винен, що так сталося. Знаєш фразу – діти не відповідають за своїх батьків!
– Та куди нам ще один рот? Я й так працюю, з городу он овочі продаю, кручусь, як можу, а ти на мою шию його хочеш? Тобі наступного року вступати, гроші потрібні, і Оленка росте, то одне, то інше треба…
– Так ти якщо опіку оформиш, там якісь гроші начебто мають бути… Мамо, ти ж жінка, невже не шкода хлопця? Батько погано вчинив, це зрозуміло, але він наш братик…
Тоня була зла на чоловіка і на дочку. Добре придумала, чужу дитину їй віддати…
І вирішила вона подивитись на цього хлопчика. Наступного ж дня вирушила до лікарні.
– Здрастуйте. Скажіть, будь ласка, а де тут хлопчик Мишко, три роки, готують у дитбудинок його відправити, – спитала вона у медсестри.
– А ви йому хто, жіночко? Що хочете?
– Подивитися хочу. Це дитина мого чоловіка. Від іншої жінки… Так сталося…
– Подивитеся, і що? Вчора доньки ваші приходили, гралися з ним, хоч і не можна, але я дозволила… Галасував потім, до мами проситься…
– Та я на хвилинку, гляну і все, на руки навіть не братиму…
– Ну, гляньте, що вже…
Тоня відчинила двері і застигла. Маленький Юрко, копія… Руді кучері, блакитні очі. Красивий хлопчик.
Він сидів у ліжечку і грався із кубиками. Побачивши її, він посміхнувся.
– Тітонько… А мама де моя?
– Мами немає, Мишко…
– Я додому хочу…
І гірко заплакав. Стрепенулося серце у Тоні. Підійшла вона до ліжечка і взяла хлопчика на руки.
– Жіночко, ви підете, а я галас його слухатиму! Що ви робите? – сказала медсестра.
– Мишко, не плач, маленький…
Тоня гладила його по голові і витерла сльози.
– Тітонько, забери мене… Я їсти хочу, і гратися тут нема з ким…
– Добре, Мишко… Обіцяю, що повернуся. Ти не плач, добре?
Додому Тоня йшла з упевненістю забрати хлопчика. Вся злість зникла, коли вона побачила нещасного, беззахисного малюка, який був так схожий на її дівчаток…
…Минуло п’ятнадцять років.
Мишко пішов на службу. От і виріс синок… Як швидко пролетіли роки.
– Ти дзвони, синку, і слухайся командира, чи як там правильно кажуть… Ох, душа не на місці…
– Мамо, та все добре буде! Я тебе не підведу, обіцяю! Рік швидко пролетить! Потім працювати піду, Олексій каже, дядько його платить добре на СТО, а я майстер лагодити машини, ти ж знаєш…
– Майстер мій, – Тоня рукою провела по рудих неслухняних кучерях…
Життя, як вузька стежка в лісі, часом заводить у найнесподіваніші місця. Тоня думала, що доля надіслала їй випробування, ще один хрест, ще одне випробування від зради чоловіка.
Але виявилося, що в колючому кущі образи сховався тендітний паросток – хлопчик, який ні в чому не винен, крім того, що з’явився на світ.
Іноді серце бачить те, що не помічають очі. Воно розглянуло в Мишку не чужу кров, а самотню душу, яка тужить по теплу. Воно почуло не галас «чужої дитини», а тихий поклик: «Мамо».
І Тоня, всупереч логіці, страхам, втомі, простягла руки.
Роки показали, що доброта, це не пожертва, а дар. Мишко не став “зайвим ротом” – він став тим, хто носив воду з криниці для поливу, поки Тоня пропалювала грядки.
Тим, хто смішив сестер, коли на душі було тяжко.
Тим, хто, виростаючи, повторював:
«Дякую, мамо», – і в цих словах звучав увесь всесвіт…