– Дякую, – здивована Тетяна взяла букет піонів з рук Андрія. – Не чекала…
– Чому? Квіти на побаченні – це само собою зрозуміле, – поблажливо сказав той.
– Просто… Я казала, що люблю хризантеми…
– Мама сказала, що піоніи приносять щастя…
– Ах, мама… Тоді – звісно, – Тетяна посміхнулася. – Маму треба слухатись.
– Не бачу нічого смішного, – насупився Андрій.
– Хіба я сміюся?
– Твоя посмішка віддає сарказмом.
– Ну що ти, любий, тобі здалося. Просто це так зворушливо, коли тридцятирічний чоловік посилається на маму.
– Мама – це святе.
– Звичайно, – погодилася Тетяна, щоб не продовжувати розмову…
***
Вони познайомилися зовсім недавно. Кілька разів зустрілися, погуляли містом. Багато розмовляли.
Андрій – викладач інформатики, – виявився досить приємним співрозмовником. Він багато знав, міг говорити на будь-які теми, тактовно вів діалог. Ніколи не зупиняв. Особливо Тетяні подобалося його вміння слухати.
У такі моменти Андрій перетворювався на саму увагу: дивився розкритими очима, трохи, як дитина, відкривав рота, навіть подавався вперед усім тілом. Як ідеальний учень.
Тетяна позначила це як повагу до співрозмовника, особливе ставлення до нього…
«Мабуть я йому дуже подобаюся, якщо він буквально дивиться мені в рот, ловить кожне слово, – думала Тетяна, – інші лише вдають, що слухають. А самі тільки й чекають, щоби нав’язати свою точку зору».
Словом, Андрій подобався їй все більше і більше.
Цього вечора він раптом запитав, чи Тетяна любить ходити в кіно.
– Звісно! – відповіла дівчина.
– Тоді завтра зустрічаємось біля кінотеатру! – зрадів Андрій.
Тетяна прийшла вчасно. Андрій вже був на місці. Побачивши Тетяну, він, розмахуючи квитками, пішов назустріч.
– Ось! Останній ряд! Місця у центрі!
– А що дивитимемося? – Таня була майже певна, що Андрію вдалося взяти квитки на прем’єру.
У відповідь дівчина почула назву фільму, про який нічого не чула.
Поглянувши на афішу, вона розчаровано промовила:
– Так він вже давно у прокаті… Сто років, не менше…
– Ну то й що? – анітрохи не зніяковівши відповів на це Андрій. – Мама сказала, що фільм – чудовий!
«Ох, ця мама!», – подумала Таня, але вголос нічого не сказала…
Фільм дівчині не сподобався. Вона, звичайно, прямо Андрію в цьому не зізналася, але й захоплення не демонструвала. А він ішов і всю дорогу тільки й говорив про те, що мама мала рацію.
Прощаючись біля під’їзду, Андрій обійняв Тетяну до себе:
– Виходь за мене, – видихнув він, – я не можу без тебе жити…
Таня, яка ніяк не чекала нічого подібного, несподівано відповіла згодою.
Вдома, трохи прийшовши в себе, вона пошкодувала, що поспішала з відповіддю.
Ось що вона знає про Андрія?
Ну, викладач, ну тактовний, розумний, уважний. І що? Дивно було б, якби він поводився як неотесаний чоловік.
Видно, що вона йому подобається. Можливо, навіть дуже.
Але хіба це кохання?
І потім: хто його батьки, з якої він родини? Які в нього перспективи? Адже сім’я – це не жарт!
У цей момент Тетяна впізнала голос мами у своїй голові.
– Ні! – Сказала вона вголос, щоб струсити наслання. – Раз у ЗАГС кличе, значить любить. Інші лише пожити разом пропонують. Вийду заміж! Нічого просто так не буває! Раптом це моя доля?
Як вирішила, так і зробила.
Через три місяці шлюб було зареєстровано.
Прямо із ЗАГСу Андрій привіз Тетяну до себе додому: знайомитися з мамою.
Таня пропонувала зробити це того дня, коли вони подали заяву, але Андрій сказав, що мама занедужала і не готова приймати гостей.
– То, може, допомога якась потрібна? – Запитала тоді Тетяна.
– Ні, – Андрій похитав головою, – не хвилюйся. Мама сильна, впорається… Якщо щось знадобиться, скажу.
За три місяці так нічого не знадобилося. У мами весь час була причина, щоб не зустрічатися з Тетяною.
– Може, воно проти нашого весілля? – переживала Тетяна.
– Ні, вона не проти. Просто мамі треба звикнути до цієї думки, – спокійно відповів Андрій. – Адже я в неї один.
– Світло у віконці?
– Ну так…
Свекруха Тані не сподобалася. Відразу. Алла Василівна зустріла молодят таким поглядом, що бідну наречену пересмикнуло.
Далі – більше. Замість святкового столу, господиня запропонувала синові… зварити вареники та пояснила:
– Я сьогодні всю ніч не спала. Тож готувати – просто не було сил. Сподіваюся, ви не образитеся.
– Мамо, ну я ж вчора стільки всього купив! – вигукнув Андрій. – Може, ми швиденько накриємо нормальний стіл?
– Накривайте! – кинула Алла Василівна і пішла до кімнати…
Тетяна не знала, що й думати. Такого вона жодного разу не бачила: у будинку її батьків гостей приймали зовсім інакше. А тут син… З ЗАГСу прийшов… Привів молоду дружину… Нонсенс якийсь!
– Не звертай уваги, – шепнув Андрій і цмокнув Тетяну в щічку, – схоже, мама просто ревнує.
– Ревнує?
– Звісно! – Тані здалося, що ця обставина навіть лестить чоловікові. – Адже в неї нікого немає крім мене …
Якось народження нової родини відзначили. Мама відмовилася говорити тост. Рано пішла з-за столу і вирушила спати, кинувши на прощання:
– Довго не сидіть…
Молодят про це і просити не треба було …
Вони швидко прибрали зі столу і поспішили до кімнати Андрія.
У самий пікантний момент пролунав невдоволений голос свекрухи:
– А посуд я маю мити? Дочекалася!
Андрій натягнув штани і винно прошепотів:
– Вибач, я зараз…
Таня залишилася одна…
Прислухаючись до звуків дзюрчання води та брязкіт посуду, наречена розплакалася …
Наступного дня вона зателефонувала мамі (батьки були у тривалому відрядженні за кордоном і дуже вибачалися, що не зможуть приїхати на весілля). Заливаючись сльозами, Тетяна їй все розповіла.
– Не плач, – мама Тетяни була жінкою адекватною, ніколи не панікувала і завжди чітко знала, чого хоче. – Це не кінець світу, але дзвіночок серйозний. Скажи, а ви з нею жити збираєтесь?
– Так. Вони мають трикімнатну квартиру.
– Отже. Якщо хочеш жити з цим твоїм Андрієм, одразу винаймайте квартиру. Ця мадам життя вам не дасть.
– Чому? Невже вона не хоче, щоб син був щасливим?
– Ех, дочко, говорила я тобі: не поспішай заміж! От і вляпалася! От скажи, вони давно живуть вдвох?
– Давно. Батько покинув сім’ю, коли Андрію десять було.
– А зараз йому тридцять? І він досі живе з мамою? Хіба це нормально? Та він вже років із десять мав жити самостійно!
– Він переживає за маму, не може її одну кинути, у неї недуг багато.
– Ага, знаємо! Зрозумій: вона все своє кохання в синочка вклала! Він для неї не лише син! Він – головне, що має в житті! І ти думаєш, вона тобі першій, а може, й не першій зустрічній його віддасть? Ніколи! Та вона все зробить, щоб Андрій тебе покинув!
– Не може бути! Він любить мене.
– Маму, повір, він любить більше! І вона переконає його в чому завгодно! Тож або вмов чоловіка зняти квартиру, або готуйся до розлучення. Це питання часу. І так: постарайся не завагітніти! Чужі діти нікому не потрібні!
– Мамо, ну не можна ж так! Адже ти її жодного разу не бачила! Звідки ти все це знаєш?
– А мені й бачити не треба. У мене самої у першому шлюбі така свекруха була. Тож її витівка зі «святковим обідом» мене не дивує. І це лише початок!
– Я зроблю все, щоб з нею потоваришувати, – тихо сказала Таня.
– Не вийде, дочко. Ти для неї – конкурентка! Адже твій Андрій, по суті, залізобетонно одружений на своїй матері. Вона для нього – головна людина на землі. Її слово – закон! Її незадоволення – біда! Її сльози – взагалі кінець світу!
Хто ти? Ти станеш хатньою робітницею в цьому будинку. Крутитимешся між ними обома. Будеш завжди і у всьому винна! І повір, він не зможе за тебе заступитися! Точніше: не захоче! Він вважатиме, що тільки мама каже правду! Що ти просто не розумієш її, не поважаєш, не любиш. Отже, не любиш і його самого! Так-так, саме такий висновок він зрештою зробить! І нічого ти з цим не вдієш! Якщо там залишишся. Якщо підете – шанс маленький, але є. Хоча… Вона дістане вас будь-де. Дістане та розлучить.
– Навіщо?
– А ти так і не зрозуміла? Він їй самій потрібний!
– Мамо! Так не буває!
– Буває. Плавали… Знаємо…
Мама мала рацію: через півтора роки Андрій і Тетяна розлучилися.