Зазвичай жінки дуже хочуть онуків. Говорять про це своїм дітям, постійно просять, щоб вони не зволікали з народженням дитини.
Але у родині у Мельників все було не так. Тетяна Вікторівна ніколи не мріяла стати бабусею, знала, що бабуся з неї буде так собі. Сина вона виховала, і ще раз у всі ці пелюшки і підгузники їй занурюватися не хотілося.
Натомість її чоловік Ігор Іванович просто мріяв онуками. Постійно уявляв, як вони разом ходитимуть на рибалку, як гратимуть, як він їм на дачі збудує будиночок на дереві.
Тому кожен приїзд їхнього сина в гості завжди закінчувався одним і тим самим:
– І коли ти одружишся? Внуків хочу, поки ще молодий і сили є.
– Відчепись від дитини, – обсмикувала його дружина. – Куди поспішати? Нехай нагуляється.
Син Євген лише посміювався з батька.
– Тату, але не можу ж я тобі принести онука на блюдечку з блакитною облямівкою. Тут ще треба його маму спочатку знайти, а потім, як вийде.
– Ех, ось я в твої роки…
– Що там ти у його роки? – обурювалася Тетяна. – Згадай, у нас грошей не було, Євгена в садок зовсім маленьким віддали, щоб я працювати вийшла! Та ну, таке життя! Треба на ноги підвестися, все підрахувати.
Ігор лише махав рукою на свою дружину. Нічого вона не розуміє! А в нього риболовля, будиночок…
Євгену було вже майже тридцять. Одружений він не був, не сталося. З дівчатами зустрічався недовго, якось не до того було. Та з останніми двома він навіть батьків не знайомив, бо тато знову розмріється.
І тут Євген зустрів ту, яка його одразу підкорила. До їхнього будинку заїхала нова сусідка. Прийшла сама до нього пізно ввечері, а коли Євген відчинив двері, то навіть дар мови втратив. Вона йому здалася такою гарною.
– Здрастуйте, я ваша нова сусідка Віра. Ви вибачите за занепокоєння, але ви випадково не маєте викрутки? Мені меблі зібрати треба.
Враховуючи, що вона сказала, що сама збирає меблі, чоловіки в неї явно не було. І Євген підбадьорився.
– Є. А ще є чоловіча гідність, яка просто не дозволяє мені дозволити вам самій збирати меблі. Нічого, якщо я поможу?
Віра засміялася настільки щиро, що Євген просто впав перед її чарами.
– Я буду тільки рада.
Але коли Євген прийшов у її квартиру з цілим набором викруток, він зрозумів, що чоловік у неї є. Щоправда, йому від сили років п’ять зроду.
– Це мій син Андрійко, – посміхнулася Віра.
– А мене Євген звуть, – простягнув він, спостерігаючи за дитиною.
Відразу весь настрій на знайомство зник. Не те щоб він був проти чужих дітей, просто йому здавалося, що це не для нього. Він і для своїх не факт, що стане гарним батьком. А вже для чужого малюка.
Але все ж таки Євген не втік. Мужньо зібрав комод, а потім Віра пригостила його чаєм.
За філіжанкою чаю вона й розповіла про свою долю.
– Із чоловіком розлучилися рік тому. Не найвдаліший шлюб, – хмикнула вона. – До Андрійка йому справи нема, то ще й із квартири нас вигнав. Сказав, що я маю віддати йому половину вартості, якщо хочу жити в цій квартирі. І коли я заперечила, що, взагалі-то, лише третину, бо там і син прописаний, він обурився. Сказав, що так чи інакше нас виживе. Що прийде зі своєю коханкою і оселиться разом із нами.
– Це ж низько, – скривився Євген.
– Знаю, – посміхнулася Віра. – Загалом, я вирішила, що нерви дорожчі. Тому продала йому свою половину квартири, не наполягавши на більшій сумі. І так отримала менше ринкової вартості. А ці гроші вклала в іпотеку, і ось купили цю квартиру.
Євген лише похитав головою. Він і сам не зразок для наслідування, але те, як вчинив колишній Віри, у нього в голові не лягало. Гаразд, дружину вигнати, але дитину? Як взагалі він до цього здогадався?
Але Віра не сумувала. Сказала, що у них із сином все чудово, вона працює, Андрійко ходить у садок. А тато їм не потрібний, без нього якось простіше.
Чомусь ця історія зачепила Євгена. Мабуть, бо Віра не скаржилася. Навпаки, була на позитиві, постійно усміхалася. Такому оптимізму можна лише позаздрити.
Спочатку вони почали дружити. Як сусіди. Могли на чашку чаю один до одного забігти, могли попросити про якусь допомогу.
Одного разу Віра примчала до Євгена і слізно попросила посидіти з Андрійком.
– Уявляєш, садок закрили! Я з роботи відпросилася, але мені документи треба звідти забрати. Посидь буквально дві години.
– Та не питання, – усміхнувся Євген. – У мене сьогодні вихідний.
– Дякую тобі велике! А то уявлю, як тягну Андрійка через все місто на роботу, то в очах темніє.
Євген посміхнувся. Андрійко його знав добре, проблем не має виникнути.
І їх не було. Точніше була одна: Євген раптом усвідомив, що йому комфортно з цією родиною. І навіть з дитиною, яка з такою радістю з ним грала, напевно, бо не отримувала чоловічої уваги.
Коли Євген вперше запросив Віру на побачення, він дуже нервував. А раптом вона йому зараз мило відмовить? Скаже, що вони лише сусіди, і не треба ускладнювати. А все тоді й справді стане складно, бо виникне незручність.
Але, на подив Євгена, Віра йому не відмовила. Відправила Андрійка до бабусі, а самі Віра та Євген пішли до ресторану.
Там вже розмовляли на особисті теми, а після цього побачення якось і розлучатися не захотілося.
Євген навіть не знав, що можна так сильно любити. А ще він і не думав, що колись зможе полюбити чужу дитину. А те, що він полюбив сина Віри, він зрозумів у той момент, коли Андрійко одного разу після садка розповів історію.
– Мене один хлопчик ображає! Відібрав від мене машинку, а потім ще кинув в мене кубик!
Віра спокійно сказала синові, що треба вміти домовлятися. Що хлопчикові треба дати відсіч, сказати, що зараз не його черга грати.
І поки мама спокійно пояснювала своїй дитині, як вирішувати конфлікт, у Євгена така буря в душі вирувала.
– Давай напишемо батькам того хлопця, нехай з ним серйозно поговорять! – сказав він уже наодинці з Вірою.
– Євгене, ти чого? – засміялася вона. – Це ж звичайна ситуація.
– Ну давай, хоч би з вихователем поговоримо! Чому вона не стежить за дітьми?
Віра знову засміялася.
– Ти все приймаєш близько до душі.
І Євген на той момент зрозумів, що він і справді приймає все близько, що пов’язане з Вірою та Андрійком. Адже Андрійко для нього як син.
І після того, як він це зрозумів, він вирішив, що час знайомить Віру та її сина зі своїми батьками.
Спочатку він їх підготував.
– Мамо, тату, я тут з деким зустрічаюся.
– Ну, нарешті, – буркнув тато.
– Слухай, ти ж так хотів онука…
– Вона що вже вагітна? – ахнула мама.
– Ні. Але вона має дитину. Від попереднього шлюбу. Хлопчик, п’ять років. Звати Андрійко.
Мама та тато переглянулися.
– Ох, синку, дарма ти все це, – сказала мама. – Своїх важко виховувати, а чужих – тим паче.
– А я не боюся складнощів, – сміливо промовив Євген.
– Гаразд, вези вже хлопця, познайомимося, – промовив тато. Не цього він, звичайно, хотів, але подивиться, що з цього вийде.
Зустрілися вперше на дачі. Віра сильно переживала, що може не сподобатися батькам Євгена. Вона, звичайно, знала, що вона непогана людина, навіть приємна. Але те, що за плечима має розлучення, а разом з нею приїде і син, її трохи хвилювало. Адже багато кого це може відштовхнути.
Андрійко теж соромився. Зайшов на ділянку, стискаючи іграшкову вантажівку у своїх руках. А коли вийшли батьки Євгена, сховався за чоловіка. Не за маму, а за того, хто йому здавався сильнішим.
– Ну що ти там стоїш, – сказав тато Євгена. – Йди знайомитися. Мене дядько Ігор звуть. Ходімо, полуницю з тобою поїмо.
Андрійко невпевнено вирушив за татом Євгена, а решта пішла до хати.
Не минуло й доби, як Андрійко освоївся. Він ходив хвостиком за дядьком Ігорем, а той, здавалося, був у захваті.
– Зранку на рибалку з Андрійком йдемо, – сказав він. – Вчитиму його рибу ловити.
Та й мама Євгена пом’якшала. Віра їй дуже сподобалася, та й син її здавався добрим хлопчиком.
Через рік Віра та Євген одружилися. На той момент уже не було тітки Тані та дядька Ігоря. Були бабуся та дідусь. Рідні та найулюбленіші. А ще у Андрійка з’явився справжній тато.