Ніна Олександрівна вже який день зустрічала в парку молоду жінку, яка гуляла зі своєю донькою.
– Марійко, доню, тільки не біжи від мене далеко! Я тут на лавці буду, – просила молода мама.
Дівчинці на вигляд було не більше шести років, як і внучці Ніни Олександрівни – Світлані.
Діти гралися в пісочниці, а потім почали ходити по бордюру, тримаючись за руки.
Вони сміялися, гралися в наздоганялки, і навіть почали розповідати по черзі віршики – хто більше знає.
Коли настав час іти з прогулянки додому, дівчаток було важко вмовити розлучитися.
– Ми завтра сюди ще прийдемо, – вмовляла бабуся Ніна свою Світлану.
– Правильно, і ми також. Ходімо, Марійко, нам уже пора, – казала молода мама Таня.
– От і добре, що наші дівчатка познайомилися, – раділа бабуся Ніна. – Їм веселіше разом гуляти.
Наступного дня діти та дорослі знову побачились у парку на дитячому майданчику.
Дівчатка підбігли одна до одної, немов давні знайомі.
– Ви подиаитеся за дітьми, поки наші подружки граються? Я швидко збігаю в магазин, тільки молока й хліба візьму, – попросила Тетяна.
– Звичайно, я подивлюся! – погодилася Ніна Олександрівна. – Нехай граються, не поспішайте.
Коли Тетяна повернулася, то сіла поряд із Ніною Олександрівною, і почала читати книжку.
А Ніна Олександрівна теж не сиділа без діла. Раз у раз поглядаючи на малечу, вона в’язала гарний светр.
– Ох ти, яка краса! – похвалила її Таня. – Не всі можуть так в’язати. Ви – майстриня…
– Так, люблю я цю справу. І внучці, і собі, і сину в’яжу. А ось тепер і на замовлення люди просять, – відповіла Ніна Олександрівна. – А ви що читаєте? Цікаве, мабуть, щось?
– Так, але це мені з навчання треба. Я – заочниця. От і доводиться так готуватися до сесії, – сказала Тетяна.
– А що ж, у вас нема бабусі? – усміхнулася Ніна Олександрівна.
– Моя мати далеко, в селі живе. Часом допомагає, коли я на сесії бере собі відпустку. А у чоловіка батьки живуть в іншому місті. Ще рідше бачимося, до того ж він у мене – колишній, – сказала Тетяна.
– Ох, он як… Сумно, що сім’я розпалася. Треба ж… Ось і в нас така сама історія, тільки гірша. Мій син – вдівець. Так сталося, що не стало нашої Оксанки, ось ми й живемо, як можемо, із сином разом виховуємо Світланку… – Ніна Олександрівна витерла очі. – Вже чотири роки минуло, а все я не можу без сліз про це говорити. Найбільше внучку шкода. Важко дівчинці без мами рости…
Таня подивилася на Світлану, і мало не заплакала. Вона навіть уявити не могла, якби її Марійка була ось так – одна, тільки з батьком і свекрухою…
Того вечора жінки більше ні про що не говорили, але Таня постійно зітхала і поглядала на Світлану, яка захоплено гралася з Марійкою.
Так і стали зустрічатися маленькі подружки вечорами після садка й на вихідних перед обідом.
Дівчатка так добре гралися, ніколи не сварилися, що бабуся й Тетяна раділи, дивлячись на них, і чергували на майданчику по черзі, відпускаючи один одного то в магазин, то на базар.
– Я з вами стільки почала встигати, – одного разу сказала Таня. – Дякую. Як шкода, що немає в мене поблизу такої бабусі…
– А ви приходьте до нас у гості, – запросила у відповідь Ніна Олександрівна. – Дівчатка пограються, а ми чаю поп’ємо.
– Дякую, але якщо погода буде дощовою, то можна і до нас зайти. У Марійки є багато іграшок!
Якось на вихідних Тетяна побачила в парку Світлану у супроводі молодого чоловіка, батька дівчинки.
Вони познайомились.
Ігор здавався серйозним і сором’язливим.
Тетяна сиділа, як і раніше, з книгою. Вона запитала про Ніну Олександрівну. Як виявилось, жінка занедужала. Довелося синові йти гуляти зі Світланою.
– Нічого, мені це в радість! Я мало буваю на свіжому повітрі, – він підвівся і почав гратися з дівчатками в наздоганялки, а потім у хованки на галявині з кущами.
Діти були в захваті.
До них приєдналися ще кілька дітей. Таня вже не могла читати. Вона стежила за ходом гри, сміялася, і теж почала гратися з ними, шукаючи малюків, які сховалися за кущами, і самого Ігоря.
Було весело. Ледве вдалося вмовити дівчаток іти по домівках.
– Так давайте завтра їх поведемо в ляльковий театр, – запропонував Ігор. – З мене квитки, а ви не спізнюйтесь. Зустрічаємось біля входу об одинадцятій!
– Дякую, будемо обов’язково, а Ніні Олександрівні – привіт і швидкого одужання! – сказала Таня…
…Настрій у всіх після вистави був чудовим. Дівчатка наввипередки згадували різних персонажів, зображуючи їхню говірку і сміх.
А Ігор і Таня теж сміялися, дивлячись на щасливих дівчаток.
– Треба ж, як вони швидко зійшлися, – сказала Таня, – зазвичай моя Марійка розбірлива в дружбі. А тут – обидві веселі, регочуть і не втомлюються гратися.
– Це добре. Діти мають радіти життю. Дитинство таке швидкоплинне… – сказав Ігор. – А вам я дякую за компанію!
– Це вам дякую за запрошення! Тепер із нас похід на каруселі й гойдалки, – пообіцяла Таня.
Протягом наступного тижня вони зустрічалися в парку, як завжди, вечорами.
Поки діти гралися, Тетяна з Ігорем розмовляли, розповідаючи один одному про свою роботу й інтереси.
Невдовзі Ніна Олександрівна одужала. Проте почалися затяжні дощі. Дівчатка не могли йти гуляти і нудьгували, сидячи вдома.
Коли ж сонце визирнуло з-за хмар, зустрічі в парку знову відновилися.
Ігор прийшов зі Світланою, і побачивши Таню й Марійку, сказав:
– Ось і знайшлися наші подружки! Слава Богу, бо Світланка так сумувала. Давайте обміняємося телефонами, щоб зустрічатися за будь-якої погоди? Та й просто бути на звʼязку. Добре?
– Добре, ми ж друзі, а друзям не можна губитися… – погодилася Тетяна.
Ігор їй дуже подобався, але знаючи його сумну історію, Таня не поспішала проявляти свій інтерес, і турбувати його серце.
Невдовзі Таню з Марійкою було запрошено на день народження Світлани.
Їй виповнилося сім років.
Свято було в дитячому кафе. Там були ще кілька сусідських дітлахів. Особливо іменинниці сподобався подарунок Марійки – альбом для малювання, і великий набір олівців і фарб.
– І як ви вгадали, що Світлана любить малювати? – здивувався Ігор. – Це, до речі, і моє захоплення з дитинства теж. Приходьте до нас додому і побачите наші роботи…
Того ж вечора Марійка й Таня були запрошені подивитися малюнки юної художниці.
Світлана вела за руку Марійку до себе в квартиру, де всі стіни дитячої кімнати були в малюнках на різні теми. Марійка, роззявивши рота, дивилася на картинки і просила:
– Матусю, я теж так хочу…
Ігор одразу ж посадив дівчаток за стіл, приготував фарби, папір, і Таня теж сіла поруч із дівчатами малювати.
Баба Ніна милувалась на дітей, і на сина з Танею.
Вона бачила, які дружні дівчатка, і як дивиться син на Таню…
Колись він так дивився на свою кохану… Але минуле не повернути…
Баба Ніна зітхнула. Коли малюнки, сяючи свіжою фарбою, вже сохли на столі, вона попросила Ігоря:
– Сходіть в магазин з Танею. А я поки що з дівчатами посиджу, мультики подивимося.
– Так все ж є в нас начебто, мамо… – здивувався син.
– На сьогодні є, а на завтра мені треба ось що… Я тут список написала тобі. Ідіть, прогуляйтеся, а потім і розходитися вже треба буде!
Син кивнув.
Вони з Танею швидко одяглись і вийшли на вулицю. А потім пішли у торговий центр.
– То що нам треба купити? – запитала Тетяна.
Ігор вийняв записку з кишені, розгорнув маленький клаптик паперу і раптом засміявся від прочитаного.
Там було написано:
«Погуляйте хоч пару годин!»
– То що? – перепитала Таня.
Ігор простягнув їй записку. Таня глянула на папірець і почервоніла.
– У тебе золота мама… Тобі пощастило.
– Думаю, що не тільки з мамою… – відповів Ігор і, взявши Таню під руку, повів її в парк.
Ігор і Таня зайшли в кафе, посиділи за чашкою кави, послухали музику.
– Як давно я так не відпочивав… – сказав Ігор. – Немов камінь з душі раптом спав. Сьогодні чудовий день. Дякую вам з Марійкою. Світлана так раділа!
– Я теж щаслива, що наші дівчатка подружилися! Хай би тривала їхня дружба довгі роки… – погодилася Таня.
– Це і від нас залежить! Тим більше, поки вони маленькі, – Ігор узяв Таню під руку, і вони пішли додому.
Тепер їхні зустрічі вже були романтичні. Дівчатка й не здогадувалися, що їхні дорослі батьки стримують свої емоції під час зустрічі, намагаються посміхатися один одному так, щоб діти не запідозрили їхню закоханість і не стали ревнувати. Адже й таке буває.
…Літо закінчувалося. Вже відзначили й день народження Марійки, а потім і Тетяни.
Батьки вирішили віддати дівчаток в одну школу і в один клас. Так було зручніше обом сім’ям…
– Тяжко тобі, мамо? – запитав Ігор Ніну Олександрівну, коли вони їхали машиною з Танею по покупки.
– Мені з двома набагато спокійніше і легше, – запевняла Ніна Олександрівна. – Вони займаються разом, я тільки слухаю і дивуюся – скільки ж у дівчаток фантазії та кмітливості!
Першого вересня Ігор і Таня вели своїх дівчаток у перший клас.
Була на урочистості й баба Ніна.
Вона вже знала, що Таня з Ігорем тихо розписалися, без галасу й застілля.
Вони посиділи і, провівши бабусю додому, повернулися вчотирьох до себе.
Двокімнатна квартира Ігоря повністю підходила для сім’ї.
А квартиру Тані вирішили здавати в оренду, щоб мати додатковий дохід.
Невдовзі Таня закінчила інститут. Вона тепер могла спокійно працювати і виховувати дівчаток, які так само були дружні, разом вчили уроки вечорами і разом сиділи за однією партою в школі.
Ніна Олександрівна вийшла на пенсію, і як не вмовляли її на роботі ще залишитися на рік, вона відмовилася.
Причина була радісною і сімейною – Таня була вагітна.
– Що ви! – казала Ніна Олександрівна своїм колегам. – Я вдома тепер ще більше потрібна! У мене внук скоро народиться. Треба буде допомагати!
– Так у вас там багато помічниць! Дівчата підростають, а вони такі дбайливі няньки, – посміхалися колеги.
– За цими няньками поки що дивитися і дивитися. То уроки перевірити, то погуляти. Як я сказала, що буду тепер весь час з ними, то вони обидві дуже зраділи, – очі в Ніни Олександрівни заблищали. – А ще я хочу допомогти, бо за сина дуже рада. Кулачки за молодих тримаю.
Напевно, сам Бог послав йому таку турботливу й розумну дружину, як Таня… Не натішуся! І він немов ожив. А то ж і дивитися на нього було шкода…
– Звісно, сімʼя це найважливіше, – зітхали колеги. – А він ще зовсім молодий. І хороший хлопець…
– От і хочу допомогти! Дівчатка люблять до мене в гості приходити. Живемо зовсім поряд. І школа поряд. Тож у мене починається нове життя! – раділа Ніна Олександрівна. – Буду з онуками займатися, вчитися, гуляти.
А може, й онука мені колись довірять, як підросте…
От і виходить – привіт, дитинство! Знову!