– Скільки коштує посилка? – Степан Петрович округлив очі і, зваживши рукою невелику картонну коробку, недбало поставив її на стійку. – Обманули тебе, Зіно, а ти й рада.
Черга у поштовому відділенні невеликого села обернулася і з задоволенням почала спостерігати за розвитком подій.
Зінаїда Іванівна випросталась у струнку і поклала невелику коробку в господарську сумку, змінивши усмішку на незадоволений вираз обличчя. У приміщенні пошти промовчала, вийшла. Чоловік за нею.
– Я ж не з твоїх грошей це купила, білий гриб продала, от і вигадала. Степан, я про ці квіти п’ять років мрію!
– Скільки ти гриба цього насушила? Не на дві тисячі.
– Досить. І на гортензію вистачило, і лишилося ще, – кокетливо відповіла дружина.
Степан зупинився.
– Ні, Зінаїдо, а що ж ти все літо на городі поралася, а не збирала гриби? Зараз би альтанку поставили та сарай підлатали.
– Ні-ні. Це все ти сам, моя справа – он, у городі колупатися. Ще тільки прибирати все почала, а як зарядять дощі…
Під свій новий квітник Зінаїда знайшла місце за будинком, у тіньовій стороні, де було багато місця. Вона попросила чоловіка прибрати від стіни будинку склад старого штакетника, який заважав їй.
– Біля паркану висадь ці свої кущі, навіщо тобі вісім метрів?
– Розростуться, Степане.
Чоловік не здавався тиждень, але Зінаїда Іванівна наполягла.
– Тут вдень сонця немає, і якраз усі мої кущі помістяться, а сміття це я давно тебе просила прибрати.
Прибрав. Бо ж давно обіцяв.
За два роки кущі розрослися, налилися бутонами. На початку літа з’явилися бутони, і гортензія розквітла. Гарно. Масштабно. Зінаїда Іванівна біля цих кущів була готова танцювати. А Степан Петрович дивився на них і плювався, все згадував, скільки дружина за ці палички грошей віддала.
З початку літа найшла на Степана Петровича слабість. Вставав зовсім втомленим, виходив на город і слабшав, кахикав. Мов повітря його легені в лещата брало.
– Яка тут слабість? Кашель просто, температури немає, – відмахувався від дружини він. А самому важко було. Так і кашляв майже все літо. Восени кашель, здається, відступив і майже не турбував. Як закінчилися справи, подався Степан Петрович у райцентр, у лікарню. Дружина спуску не давала: сходи та й сходи.
Лікар довго слухав, зітхав, дивився строго.
– З початку літа кашель? – перепитував лікар, уже посивівший чоловік у високій смішній шапочці.
– Та-ак, здається, – казав Степан Петрович.
– Погано, чого стільки чекали й не лікувалися? – нарікав лікар.
– Так, город, рілля, сіно заготувати і дрова треба, тут кожен день на рахунку, а до вас так просто не потрапиш, запис, – виправдовувався Степан Петрович.
Лікар виписав штук 10 направлень: аналізи, дослідження, глибоко зітхнув і розпочав свої пояснення.
– Ось, Степане Петровичу, це направлення, – і лікар став по одному папірці викладати на стіл, роз’яснюючи по кожному з них, – на звороті я ще раз олівцем написав, де і як ви можете здати аналізи або зробити дослідження.
– Так, я думав, ви мені випишете пігулки або там, сиропчик, і я пролікуюсь.
– У вашому віці треба обстежитись докладно, та й ліки без аналізів я все одно не випишу, – заперечив лікар.
Ось це аналізи, продовжував лікар.
Степан Петрович зажурився і далі роз’яснення лікаря вже слухав на пів вуха, тільки слухняно продовжуючи рухати головою на знак згоди.
– Вам все зрозуміло, Степане Петровичу? – спитав лікар.
– Що ж, зрозуміло.
– От і добре, як все здасте і пройдете, запишіться до мене і продовжимо лікування. Можна, звичайно, все відразу пройти і здати в місті, в приватній клініці, але великі гроші потрібні. Там все платне та взяття зразків теж. А в січні приходьте на диспансеризацію, ваш рік буде, якраз до посівної все здасте та пройдете.
Степан Петрович вийшов з лікарні, на ґанку хотів було вдихнути на повні груди, але роздумав, побоявся, що кашель дошкулятиме. Спустився з ґанку і набрав на телефоні номер Тамари Василівни, колишнього фельдшера їхнього села, і напросився в гості по дорозі назад. Може, послухає, та випише пігулки й сироп.
Із дружиною Тамара Василівна була у добрих стосунках, раніше вони часто бачилися, спілкувалися, навіть дружили.
Тамара Василівна нарізала гарбуз біля ґанку літньої кухні.
– Бог в поміч, хазяйко.
– Дякую, Степане Петровичу. Як життя, як справи?
– У прокурора справи, а в мене так – дрібнички. Тамаро Василівно, випиши мені таблеток якихось, кашель дістав, все літо кхи, та кхи. Від лікаря їду, цілу книжку направлень видав, а мені ніколи по лікарнях скакати, вдома справ багато.
Тамара Василівна поклала гарбуз, підійшла до гостя. Придивилася.
– Ну що, послухати можу, а от із ліками сам знаєш, не виписую вже давно. Ти мені, Степане Петровичу, ці чотири величезні гарбузи допоможи з городу до кухні принести, якщо нескладно.
Гість кивнув і швидко склав гарбузи біля ґанку.
– Втомився? – спитала Тамара Василівна.
– Ні.
– Добре. А кашляєш коли?
– Та завжди. Ось вийду на ґанок і починається.
– Ходімо до хати, послухаю.
Тамара Василівна подивилася його горло, довго водила стетоскопом по тілу Степана Петровича і дивувалася:
– Не знаю. Чисто. Покашляй. Ще.
Жінка тільки розвела руками.
– Проходь обстеження, Степане Петровичу, моя тобі порада.
Гість подякував Тамарі Василівні, поліз у кишеню.
Жінка ахнула від побаченого.
Він дістав гаманець.
– Не вигадуй! – вигукнула вона. – Ти мені гарбуз допоміг перенести, скільки б я ще по городу тягала.
Посміялися та й розійшлися.
Зустрілися наступного тижня.
Тамара Василівна вирішила зайти до Степана Петровича додому, поговорити з дружиною, щоб простежила за чоловіком.
Гортензії вже відцвіли, але Зінаїда Іванівна не поспішала зрізати “шапки”.
– Не знала Зіна, що ти таку красу розвела тут. Привіт. Побалакати хотіла.
Тамара Василівна помітила величезні кущі ще з дороги.
– Проходь, Тамаро. Я тебе також давно не бачила. Як ти сама?
– Я добре. Ти мені скажи, Степан почав проходити обстеження?
Господиня відчинила хвіртку і впустила гостю:
– Ой, Тамаро. Все наважитись не може.
– Степан вдома? Давай тут постоїмо, квітник твій роздивлюся.
Жінки відійшли від хвіртки і пройшли до хати.
– Вмовляй. Чуєш. Сама з ним зберись і пройди все. Знаєш сама, що зараз стільки всього ходить.
– А я чую, голос не дружини, – Степан Петрович з’явився з-за будинку і швидко підійшов до жінок. – Здрастуйте, Тамаро Василівно.
– Ось, побачила твоєї Зінаїди квітник, зайшла подивитися. Ти як? Як твій кашель.
– Та нічого, дякую.
І тут Степан Петрович зайшовся кашлем. Довго. Очі його почервоніли.
– Степане, ходімо до хати! Ось бачиш, Тамаро, як вийде – одразу кашель.
– А вдома що, Зіно?
– А вдома нема.
– Як нема?
– А ось так.
Тамара Василівна подивилася на квіти, потім на Степана Петровича й дістала з сумки листок.
– Ось, Зіно, – дала вона записку господині. – Нехай Степан на алергію здасть тест. Схоже, на твої квіти в нього реакція така.
– Як на квіти?! – ахнула Зінаїда.
– Краще хай це реакція на квіти, аніж щось гірше, повір мені. Але дослідження ті, що йому виписали, нехай пройде все одно, раптом я помилилася.
Наприкінці грудня Степан Петрович із Зінаїдою Іванівною у гості до Тамари Василівни зайшли. Подарунок принесли. Довго дякували. Аналізи все здали, дослідження пройшли. Зі здоров’ям все добре. А ось алергія підтвердилася.
– І що ти з квітами зробила? – спитала Тамара Василівна.
– Спершу вирвати хотіла. А потім викопала й продала. Але одразу уточнила, щоб подалі від нас, а виявилося взагалі в інше село забрали.
– І жоден м’яз на її обличчі не здригнулася, уявляєш, Тамаро Василівно, ні сльозинки не пролила, я вже думав, все, квіти розбрату будуть. А ні!
– Що ж ти, Степане? Хіба я тебе на квіти проміняю чи на що інше? Немає в мене нічого дорожчого за тебе, – Зінаїда Іванівна обійняла чоловіка.
– От і добре, мої любі, давайте до столу, посидимо трохи, давно не бачилися, – покликала господиня, розставляючи чашки…