– Тамарочко, це ж так добре. Такий будинок! Що ми будемо робити? Переїжджати, чи як дачу залишимо. Я б переїхав. До міста близько, а ти в інтернеті працюєш. Та й сину нашому Сашку, вже пора жити окремо.
– Миколо, я тільки у спадок вступила. Навіть не думала ще. Продавати шкода, будинок батьківський, дитинство тут пройшло.
– Ось бачиш. Тобі пощастило. А в мене нічого не залишилося, все сестри порозтягували.
– А я була одна. Проте родичів завжди була повна хата. У дитинстві було весело, а потім усі мене дратували.
На кожні вихідні повен дім родичів. Мені б погуляти, а треба допомагати мамі.
Готували, прибирали. А після їхнього від’їзду й догляду знову прибирання. Гості ходять скрізь як удома, в холодильник, льох. Що хочуть, те й роблять. Ще й командують – принеси, забери, прибери.
– А чому батьки їх усіх приймали?
– Хата була татова, це його рідня приїжджала. А мама йому не заперечувала. Гостей поменшало, коли батько заслаб.
Тоді й поросяток перестали тримати, і решти хазяйства поменшало. Там же ж льох величезний, ти бачив. Всі полички були повні соління, варення. Все для гостей. Зараз ще залишилося дещо.
– Якось несправедливо це все.
– Я так само говорила, але мене не слухали.
– А я б поросятко завів. Курочок, гусей, та й ще що-небудь.
– Садок там хороший.
– Продати встигнемо. У відпустку поїдемо все дивитися. Сашка візьмемо.
– У нього іспити, хай готується…
…– Як тут добре. Я навіть не помічав, коли приїжджали до твоїх. Зараз би мʼясця посмажити, пінного…
– У нас сьогодні тільки сосиски із собою. А в будинку все розібрати треба. Я в хату, а ти води набери і нагрій. Гарячою водою краще все мити.
Після насиченого дня вони рано лягли спати. Вранці Микола прокинувся від смачного запаху пиріжків.
– Тамаро, ти давно встала? Прямо як у тещі раніше. Вранці встав, а на столі пиріжки. Ти мене дивуєш.
– Пий чай. На обід буде суп. Я знайшла у підвалі тушонку, мама сама варила. Там треба все перебрати, вимити, провітрити. Не передумав ще переїжджати сюди?
– Та я тільки за! Мене ще більше сюди потягнуло!
Ближче до обіду з’явився двоюрідний брат Тамари Михайло. Вона саме накривала на стіл.
– А мені сусід сказав, що ви приїхали, – почав з порога Михайло. – Ви назовсім сюди перебираєтесь, чи як?
– Ми ще подумаємо, – відповіла Тамара.
– Ну то піду, розповім своїм! – сказав брат. – Вони дуже зрадіють. Пам’ятаєш Тамаро, як ми раніше у вас гуляли? Ох і добре було! Ой, треба нам зібратися. Жаль твоїх батьків, але тепер ви у нас тут є. Весело буде. А як твоя мати смачно готувала… Та й у тебе запахи такі в хаті, ого-го! Пиріжки? Ну давай, пригощай!
– Сідай, – сказала Тамара. – Суп будеш?
– Буду, я все буду! – потер руки Михайло. – Ще б для апетиту біленької нам мужикам.
– А ми не любимо.
– Як це?! Усі люблять! Діставай. Завжди у ваших біленька у погребі була. Давай я сам піду, я тут все знаю…
– Немає там нічого! Усе на поминки пішло.
– Не може бути!
– Може. Їж, а нам ніколи ляси точити…
…Після обіду Мишко пішов, але надвечір сталося те, через що найбільше переживала Тамара.
Потяглися інші родичі. Усі жили поблизу, село велике.
– А що, не пригощатимуть нас? Нам Мишко обіцяв. Давай, господине, накривай стіл! З підвалу з печі все на стіл швиденько! Гості гуляти прийшли! – галасував веселий дядько Тамари. – Матері твоєї немає, тепер ти ворушися, а ми будемо веселитися!
Тамара розгубилася, Микола теж…
– От через це я й переживала. Тому й думала про продаж. Вони так мені набридли ще в дитинстві. Маму було шкода, – тихо сказала Тамара чоловікові.
– Ну, це не проблема. На столи ніхто не накриватиме. Не метушись. Заспокойся.
Непрохані родичі вже сиділи за столом під навісом. Найбільш спритні навіть пішли в погріб. Тільки він зустрів їх порожніми полицями.
– А де все? Ви не приготувалися до гостей? Де все? Тамаро! В чому справа?
– А ми на вас не чекали.
– Кого це хвилює. Ми раніше до твоїх батьків приходили, тож будь ласка продовжуй традицію. Погано так гостей приймати.
– Гостей не кликали! Частувати не будемо! – голосно сказав Микола.
– А ми до Тамари прийшли.
– А чи не піти вам до Мишка? Адже він вас усіх зібрав. А ось і він іде. Давайте швидко за ним. Тут вам нічого не світить.
Микола відвів Тамару в дім і зачинив двері.
– Зараз вони підуть. Якщо що, то ще раз повторимо. А що в нас ще суп залишився? Мишко не все з’їв? Щось я зголоднів, напевно перенервував.
– Є ще.
Гості повільно розходилися, все ще сподіваючись на частування. Дядечко був уже старий, а всі племінники батька Тамари, її двоюрідні брати, звикли свого часу ходити разом із батьками, потім і самі завжди навідувалися. А тут їх виставили, не почастували. А вони сподівалися.
– Ну що? Не передумав?
– Ні. Тепер я точно знаю, що ми тут житимемо. Підвал має бути повен. Обов’язково будуть гуси, суп дуже смачний. Я, можливо, фермером стану…
– Точно?!
– Точно. А ці більше не сюди не полізуть…
Микола зайнявся господарством, місця для цього було багато.
Родичі більше не з’являлися, хоч спочатку спроби ще були. Навіщо даремно гаяти час, якщо їм там не раді?
Вони звичайно знали, що Микола й Тамара тримають гусей, й іншу живність, вирощують овочі, заздрили. Тільки й купувати до них не йшли. Образилися.
А самим займатися господарством ніколи, звикли жити на халяву…