– Вітю, синку, приїхав, мій любий! – Раїса Григорівна стала навшпиньки і розцілувала сина.
Віктор стояв перед нею, незграбно зігнувшись, він був майже на дві голови вищий за матір, та ще й важка сумка в руці.
Її не кинеш на підлогу, у ній пляшка ігристого, банку меду для мами, хорошого, липового. Ну і так, продукти й одяг. Приїхав на вихідні, але ще й понеділок прихопив, щоб побути у матері довше.
– Здрастуй, синку. Як добрався? Дивлюся, промок, дощ з самого ранку йде.
Раїса Григорівна забрала у сина з рук сумку, поставила на табуретку, а його відвела у спальню, яка колись була його.
Тут же принесла спортивний костюм, який він колись залишив тут через непотрібність, вовняні шкарпетки й домашні капці.
І дивилася на сина так, як раніше, коли він був ще хлопчиськом.
Ну ось він і вдома, дитинством повіяло.
Віктор зігрівся, сидячи у своєму старому кріслі, чекаючи, коли мати принесе йому гарячого чаю з малиною.
Спочатку він відпочине з дороги, а потім уже й вечеряти будуть.
Тепер, щоправда, удвох. Батька вже третій рік немає…
Чоловік з ностальгією озирався довкола. Все як раніше, годинник на стіні, килим над ліжком, старовинна етажерка з його дитячими книгами.
Віктор подивився у вікно, там, у невеликому саду, ще цвіли мамині айстри, похмуро хитаючи різнокольоровими головками.
Він згадав, як зривав своїй Оленці квіти, і в його голові вихором промайнули юнацькі спогади.
Ось він грається з Оленкою в сніжки, і влучає у вікно діда Ігоря. Той свариться на всю вулицю. Батько шибку вставив, а його, Вітю насварив. Не дуже, так, для порядку…
Ось він з астрами заходить за Оленкою, щоб іти в одинадцятий клас, ось отримує атестат та золоту медаль. Найгучніше за всіх плескає в долоні його мама зі сльозами на очах. На ній синя сукня з білим комірцем, в очах сльози радості та гордості.
Потім він залишає батьківську хату, їде до міста на навчання. Оленка обіцяла приїхати, а сама через пів року вийшла заміж за однокласника. Зараз вони десь далеко живуть.
Думки знову повертаються до мами. Вона порається з вечерею на кухні і щось розповідає йому. Але Вікторові ліньки встати з крісла, слова мами погано доходять до нього.
Він сьорбнув чаю й заплющив очі. Як же ж швидко промайнули ці роки! Йому вже майже тридцять, мамі під шістдесят.
Але вона зовсім не схожа на їхню директорку того ж віку. Тій більше п’ятдесяти ніяк не даси з її підборами, тонкими брюками, стильною стрижкою і дорогмим окулярами. А мама тітонька вже, худенька така. Тільки очі рідні, добрі.
Сам він досяг успіху: на хорошій посаді й хорошому рахунку, та й зовнішністю Бог не обділив. Життя налагоджене, тільки чому він так рідко приїжджає у батьківський дім, якщо йому тут так добре, так спокійно й мирно?
За вікном почало темніти, дощ не припинявся. Айстри вже не було видно, а в прогалинах важких хмар блиснули перші зірочки.
– Синку, йди до столу, все готове, – почув він мамин голос і важко встав зі зручного крісла.
Мама вже сиділа за столом, пахло смаженою картоплею з грибами, шматочки курочки із золотистою скоринкою лежали на окремій тарілці, мамині фірмові соління у довгастому блюді. Все як він любить. Віктор дістав ігристе і розлив у маленькі бокали.
– Ну, розказуй, Вітю, як життя, як робота, що нового за цей час сталося?
І він, із задоволенням наминаючи мамину їжу, пустився в міркування про те, що життя йде своєю чергою, на роботі все добре, начальство цінує і поважає, у нього в підпорядкуванні цілий відділ. Життя у місті дорожчає, ціни на все зростають: на продукти, на бензин, на комуналку.
– Машина, дивлюся, у тебе нова, синку.
– Так, купив нещодавно. Ну, а ти як тут? – спитав він нарешті.
Мама посміхається йому, а світло неяскравої лампочки освітлює її тендітну фігурку за столом. Вона сидить, підперши голову кулачком і дивиться на нього, й ніяк не може надивитися.
– Все добре, потихеньку. Іванівна допомагає з городом, капусту засолили з нею. Сподобалась тобі? Покладу із собою пару баночок на зиму. Ну а… Як в особистому житті, Вітю? Є наречена?
Тут Віктор раптом застиг.
Брови його зійшлися на переніссі, він налив ще ігристого, мама відмовилася, а він сьорбнув і відповів:
– Є, мамо, ось, приїхав тобі сказати, що одружуватися надумав. Тільки пропозицію Лілі не зробив поки що.
– Чому? Чого ж тягти? Гарна дівчина? Молоденька?
– Ровесниця моя, ну, на пів року старша, точніше. Розумієш, не певен я якось.
За вікном зашумів вітер, і настала мовчанка. Мама чекала продовження, а Віктор не знав, що сказати до пуття. Як пояснити, що любов любов’ю, а ось шлюб – це вже серйозніше, набагато серйозніше.
Це означає докорінно змінити своє життя, впустити в дім жінку і вживатися з нею, з її примхами і звичками, зважати на настрої, бажання, а чи готовий він до цього?
– Ну ти не хвилюйся, – сказала мама, ніби прочитавши його думки. – У такій справі не можна поспішати, але й затягувати гріх. Любите один одного, одружуйся, не роздумуючи. А коли ні, чи ось не певен, не поспішай.
Легко сказати, не поспішай. Не поспішав уже одного разу і втратив подругу. Пішла до іншого, більш спритного. А Ліля – вона гарна, звісно, цілеспрямована. У тридцять років кар’єру зробила менеджера у солідній фірмі. І все б нічого, але її наполегливість у будь-яких питаннях часом насторожує.
Завжди вони робили так, як вирішить вона. Мабуть, посада дається взнаки. На роботі керує, і ним також. Ні, він не проти, але в усьому має бути міра. Якісь питання вирішує вона, якісь він як чоловік. Але виходить приблизно так: ми обговорили, і я вирішила, як ми вчинимо.
Саме тому Віктор і не був певен до кінця, чи складеться у них сімейне життя. Виступати на других ролях, а тим більше на побігеньках він не був готовий.
Ближче опівночі вони вирушили спати. На кухні прибрали вдвох, потім мама постелила йому в його дитячій кімнаті і побажала на добраніч, а він пообіцяв завтра з городом допомогти, хвіртку полагодити, вона ледве на завісах тримається і по господарству, якщо щось потрібно.
Мама поцілувала його, як у дитинстві бувало, і пішла, тихенько прикривши за собою двері. Не встиг він задрімати, як дзенькнув мобільний. То була Ліля. Вона щось довго говорила йому, пояснювала про якусь невідкладну зустріч, на яку вони неодмінно мають піти завтра.
– Розумієш, Вікторе, дуже потрібна зустріч. Все так несподівано, але йти не дуже хочеться. Приїжджай по обіді, встигнеш зібратися, потім заїдеш за мною, – казала Ліля голосом начальниці.
– Але ж я не зможу! Я матері обіцяв допомогти, у неї господарство запущене. На городі допомога потрібна…
– Ну, послухай, город, господарство можуть почекати, чи не так? А тут серйозні перспективи намічаються, зустріч у вузькому колі, але всі парами. Я що, там сама буду як біла ворона? Та мене ніхто всерйоз не сприйме, Вікторе!
Тон ставав більш наполегливим, а це означало, що відмови не приймаються. Але тут на його щастя розрядилася батарея, хоча він уже встиг сказати своє вагоме: – Я подумаю.
Спав він здоровим міцним сном, викинувши Лілю з її проблемами з голови, але так і не вирішивши, чи повертатися йому чи пробути з матір’ю два дні, як і мав намір.
Вранці він прокинувся від так добре знайомого запаху оладок. На столі вже стояв його мед, сметана, масло та суничне варення.
– Це внучки Іванівни влітку назбирали, ми й наварили з нею. Запашне! Сідай, синку. Їж, поки оладки гаряченькі. А ввечері до Іванівни підемо, вона на вечерю покликала, пиріг спече. Я он тісто поставила, а вона приготує начинку.
Мама сяяла від радості й майбутнього походу в гості. Хотілося їй похвалитися тим, що синок теж приїхав на всі вихідні. А то до Іванівни донька часто з дітьми приїжджає погостювати, тепер ось і вона не одна. Із сином.
Гарненько поснідавши, Віктор зібрався був на город, як раптом знову зателефонувала Ліля.
– Ти ще там? – запитала вона. – Будь ласка, приїжджай. Мені машину вночі пошкодили. Хтось проїхався повз, – мало не плакала Ліля.
– Послухай, я ж сказав, що…
– Вітю, я благаю тебе. Мені так недобре! Ну хочеш, ми на наступних вихідних разом до твоєї мами приїдемо? Ну, в чому проблема? – і Ліля заплакала.
Або тільки вдала?
Він поклав слухавку і жбурнув телефон на крісло, той підстрибнув і опинився на підлозі.
– Що сталося, синку? – запитала мама.
На стіні мирно цокав годинник, на етажерці стояли книги, за вікном з-за сивих хмар трохи проглядало сонечко, айстри в саду радісно кивали головками на легкому вітрі. Знайома картина рідної оселі, мама поруч…
– Вибач, мамо. Я мушу виїхати, – сказав він сумним голосом. – Там у Лілі неприємності, треба допомогти. Приїду як тільки зможу.
Мама тихо стояла у дверях і дивилася, як він складає в сумку приготовані нею банки з квашеною капустою, одягається, зав’язує шнурки на черевиках, одягає куртку. Потім обіймає її, а вона стримує сльози, щоб не засмучувати сина в дорогу.
Проводить до хвіртки і махає рукою вслід гарній машині, що віддаляється. А потім іде додому і дає волю сльозам.
…Прийшла Іванівна по тісто.
– А де ж Віктор?! – спитала здивовано вона і, глянувши на Раїсу Григорівну, все зрозуміла. – Помчав уже? От вони міські. Вічно у справах і турботах. Гаразд, не журись, приходь на пиріг, удвох поїмо. Ігристого вип’ємо.
Але сум не минав. Звісно, сина можна зрозуміти. Якщо неприємності у його жінки, він перший має допомогти. Але жалість від такої короткої зустрічі не полишала.
Віктор приїхав до Ліли. Її машини на подвір’ї він не побачив, піднявся до квартири. Вона щойно вийшла з ванни, на голові рушник, напівпрозорий пеньюар легким серпанком обволікав її бездоганну фігуру.
– Сусід з машиною допоміг, забрали її на ремонт. Сказали, що за тиждень усе зроблять. Уявляєш, недолугі які! Так пом’яти машину і втекти!
Віктор дивився на неї, ніжну і дивовижну, але окрім злості чомусь нічого не відчував.
– Ну чого ти тут стоїш? Їдь додому, приведи себе в порядок. Чекаю на тебе до п’ятої, – знову розпорядилася Ліля і вмостилася перед дзеркалом.
Віктор вийшов із її квартири, голосно гримнувши дверима. Щоправда, не спеціально, так вийшло. Знову сів за кермо і відчув, що зараз заплаче. Перед очима стояло мамине обличчя з тугою у погляді, яку вона марно намагалася приховати.
Він трохи заспокоївся і дав собі слово щонайменше раз на місяць приїжджати і відвідувати її. Всього чотири години їзди.
Потім завів двигун і знайомим маршрутом вирушив назад. До мами.
До пирога він встиг! Дві жінки зустріли його радісно, зі щасливими посмішками і заставленим столом. На тарілці тут же ж з’явився гарячий шматок пирога..
Мама сиділа поруч і ні про що його не питала. Син повернувся, чи може бути щось радіснішим і важливішим?!
Наступного дня він встиг переробити всі справи по дому та на городі. Мама з Іванівною допомагали чим могли, а ввечері вона знову проводила сина.
Про Лілю так і не спитала, ніби розуміла, що краще не тривожити його душу. Захоче, розкаже сам. Тільки баночку суничного варення поклала йому в сумку зі словами:
– Пригостиш Лілю…
А Віктор за весь цей час не відповів на її дзвінок. Це вже не мало сенсу…
– Я частіше приїжджатиму, – пообіцяв він на прощання, а мама, обійнявши його, перехрестила на дорогу і сказала:
– З Богом, синку…