Все у Світлани в цей передноворічний день йшло шкереберть.
Насамперед зателефонували з офісу і зажадали з’явитися для підписання контракту з іноземною компанією постачальників.
І їх не хвилюють проблеми молодої дівчини, яка мала на ранок запис до стиліста.
Як і не хвилюють генерального директора, який уже тиждень відпочивав у теплих краях. Світлана насупила брови, пробурмотіла не досить приємні слова, але таки викликала таксі і поїхала на роботу.
Вже виходячи з офісного центру, Світлана згадала, що мала заїхати до подруги по сукню. Марина займалася кроєм і підшивала одяг на замовлення, а сукня Світлани несподівано стала надто широкою і виглядала як балахон.
Дівчина вважала за краще думати, що скинула вагу, а не зіграла свою роль низька якість тканини.
Вона дістала телефон і набрала номер подруги:
– Марино, вибач, я зовсім забула про сукню.
– Світланко, ну де ти була, я до тебе цілу годину намагаюся додзвонитися?! – крізь шум машин кричала їй у відповідь Марина.
– Та це все наш генеральний, – зітхнула Світлана і запитала: – Маринко, ну як сукня? Я заїду забрати?
– Світланко, вибач, – ледь не плакала в слухавку Марина. – Я намагалася додзвонитися, але ти була недоступна. А тепер ми вже на вокзалі, у нас за пів години поїзд.
Хмари густішали над небом Світлани. Вона не вигадала, що відповісти і мовчки поклала слухавку.
«Ну що ж, – подумала вона. – Без сукні, без зачіски, але все ж сьогодні свято. Скоро приїде Артем, і ми разом проведемо цю чарівну ніч, все не так уже й погано».
Світлана зустрічалася з Артемом більше року, але всі їхні зустрічі були настільки рідкісними, що їх легко можна було відзначати на календарі, як свята.
Він жив в іншому місті і до Світлани приїжджав лише у справах своєї фірми.
Вони мали великі плани на майбутнє, і цього Нового року Світлана та Артем мали вирішити остаточно, хто до кого переїжджає жити.
Світлана у свої двадцять п’ять, була на диво наївною людиною з романтичними думками та вірою в дива. Ось і зараз, їй здавалося, що незважаючи на похмурий початок дня, її чекає найчистіше, справжнісіньке новорічне диво.
Коли задзвонив телефон, Світлана навіть здригнулася від несподіванки, блукаючи цієї миті у своїх фантазіях. Дзвонив Артем, і дівчині знадобилося кілька секунд, щоб налаштуватися на позитивний лад. Вона не хотіла, щоб коханий чув її засмучений голос.
– Привіт, любий, – якомога ніжніше, сказала дівчина.
Але на іншому кінці лінії раптом заговорив… Жіночий голос!
– Ну, привіт, розлучниця!
Від такого несподіваного повороту Світлана оторопіла.
Голос у слухавці продовжував:
– Ти що, справді думала, що він залишить сім’ю заради тебе? Значить так! Забудь цей номер, інакше дуже пошкодуєш!
Голос у слухавці затих, а думки в голові дівчата робили тисячі обертів на секунду.
У цей момент ясно склалися в загальну картину і рідкісні зустрічі, і відсутність дзвінків на вихідні та свята, і взагалі всі ті дивні слова, на які вона раніше не звертала уваги.
Її світ звалився за мить. Світлана повільно дійшла до автобусної зупинки, сперлася на стовп і задивилася в одну точку, а в голові крутилося тільки почуте пару хвилин тому, ніби заїжджена платівка.
Старий рік ішов, забираючи із собою все найкраще, у що хотіла вірити Світлана.
Зі світу мрій її витягнув гучний чоловічий голос.
Світлана повільно підвела погляд і побачила перед собою силует з величезною бородою, в синій шубі з пухнастим коміром.
– З вами все добре? – зовсім не старечим голосом запитав, мабуть не вперше, чоловік, трусячи її за плечі.
– Ні, – прошепотіла дівчина. – А ви хто?
– Миколай! — ходімо швидше в машину, бо залишитеся тут крижаною скульптурою. — Він узяв її під руку і повів до своєї машини.
Світлана навіть не встигла нічого збагнути, як автомобіль уже рухався в невідомому їй напрямку. Але, прийшовши остаточно до тями, дівчина голосно вигукнула:
– Негайно зупиніть машину! Куди ви мене везете? Випустіть зараз же!
Водій слухняно взяв курс на узбіччя, але зупинившись, впевнено сказав, повернувшись до Світлани:
– Я хочу вам допомогти, їхав до найближчого кафе, щоб пригостити вас гарячим чаєм. Вам слід добре зігрітися, інакше ризикуєте занедужати, адже не зрозуміло, скільки часу ви простояли на морозі.
Зрештою, скоро Новий рік, а я Миколай.
Останню фразу він намагався сказати як би жартома, але вийшло відверто невдало.
Однак це, несподівано для самої Світлани, стало причиною сміху. Дівчина сміялася без угаву, і здавалося, вже не могла зупинитися. Усі проблеми цього дня: сукня, зачіска, зрада коханого і ця зустріч із Миколаєм, зійшлися в одній точці і вилилися в гучний сміх.
– Вибачте, – крізь сльози сказала дівчина, переставши нарешті сміятися.
– Це нічого, – з якоюсь розсіяною усмішкою відповів чоловік, – Рік іде, несучи з собою все погане. Все обов’язково налагодиться. Мені ось сьогодні, наприклад, єдиний друг в останній момент сказав, що ми будемо справляти свято порізно.
Уявляєте, п’ятнадцять років традиції зійшли нанівець! Ось що буває, коли друзі одружуються.
Миколай хотів сказати ще щось, але зненацька зупинився й замислився.
– Так, проблема… – філософськи сказала Світлана.
Вона не розуміла, чому, але ця несподівана зустріч, а може, переохолодження, здавалося, витрусили всі негаразди, що осіли грізною хмарою на душі Світлани.
– На вас, мабуть, чекають, – чоловік знову завів автомобіль. – Скажіть, куди вас відвезти. Мені, як ви розумієте, поспішати нема куди.
– А мені теж, – усміхнулася йому у відповідь Світлана. – Вдома ніхто не чекає. Сукню забрати не встигла. Зачіску вже не зроблю. Тож я вільна на всі вихідні! Навіть не знаю, що тепер і робити з цією свободою.
– Тоді, може, разом зустрінемо Новий рік? Я знаю досить затишне кафе, де обіцяють, що буде незабутнє свято.
– Я не проти, тільки, переодягнутися б заїхати, – Світлана розуміла, що одній їй цієї ночі краще не залишатися.
– Без проблем. Кажіть адресу.
Вдома Світлана швиденько переодяглася, щоб не змушувати Миколая довго чекати. Повернулася з усмішкою на обличчі і з передчуттям яскравих емоцій.
Вже в кафе, сидячи за столиком, в затишній обстановці, де все сяяло яскравими кольоровими вогниками гірлянд, Світлана уважно подивилася на супутника.
– До речі, а чому ви у костюмі Миколая? – вона ніби тільки зараз помітила це.
– О, це довга і смішна історія, – від однієї згадки про неї, чоловік засміявся. – Мене, до речі, Мишко звуть.
Він зняв шапку, бороду, шубу і поклав на вільний стілець.
– Світлана, – усміхаючись, простягла йому руку дівчина. – Ну, розказуйте, Михайле. Смішних історій у мене сьогодні ще не було…
Мишко зробив замовлення і почав розповідати.
Так зав’язалася невимушена весела бесіда, і всі печалі розчинилися, наче сон.
За вікном з неба падали великі білі сніжинки, і Новий рік стукав у кожне вікно.
Так закінчувалося старе, і розпочиналася нова історія. Історія несподіваного, але найщирішого кохання, яке подарував двом людям рік, що минає, під саму свою завісу.
Світлана була впевнена, що диво в її житті таки сталося…