– А ось і я! Не чекали? – радісно сповістила про своє прибуття Ганна Василівна. – А дарма!
Ігор розгублено стояв біля відчинених дверей своєї квартири, не знаючи радіти йому чи хапатися за голову. Від несподіванки говорити він поки що не міг.
Ні, син, безумовно, був радий матері. Вона жила далеко, в селі, і бачилися вони не так часто. Але сам факт того, що мама з’явилася тут сьогодні, не попередивши про свій приїзд і повністю сплутавши їхні суботні плани, нічого доброго чоловікові не обіцяв.
– Мама?
– Так, я. Власною персоною! Привіт, синку! – мати обійняла Ігоря. – Ох, нарешті добралася до вас. Ну, що ти стоїш, клич у дім, годуй, пригощай. Вдома твоя Світланка? Нехай щось готує.
– Так, Світлана вдома … Точніше, немає її. Вона вийшла ненадовго. А що ж ти нас не попередила? – дивлячись на те, як у їхню квартиру якийсь чужий чоловік заносить сумки й пакети, спитав Ігор у матері.
– А що, я не можу до свого рідного сина приїхати без дозволу? Мені запрошення для цього не потрібне. От насмішив! – обмахуючись носовою хусткою, відповіла Ганна Василівна. – Ох, спека яка сьогодні!
– А якби нас удома не було? Що ж тоді? Кого б ти звинувачувала? – ображено спитав Ігор.
– Ну ви ж удома! Так про що розмова, синочку? Вічно ти все ускладнюєш! От коли не будете, тоді й думатиму, що з цим робити.
Жінка уважно подивилася на сумки та пакети в руках чоловіка.
– А де кавун, Олежику? — спитала вона у незнайомця, який уважно оглянув свою ношу.
Від цих слів матері в Ігоря почало смикатися ліве око. Він думав, що цей мужик тільки водій, який зараз просто допомагає його невгамовній матері занести сумки у квартиру.
– Мамо, а хто це? – спитав Ігор, з подивом і тепер уважніше розглядаючи супутника Ганни Василівни.
– Це Олег. Мій друг.
– Друг? – ще більше розгубився Ігор.
– Так. Що ж тут такого? Ми з ним познайомились у хорі. Ти ж не знаєш, Ігорчику, я почала ходити на співи, в хор. Ось там ми й зустрілися.
– А що тут робить цей Олег? – продовжував розпитувати розгублений син. – Чи ти хочеш сказати, що він приїхав до нас у гості з тобою, мамо?
– Ну, так! Саме це я й збиралася сказати. Але ж ти не даєш матері слова вставити! Олежик, тобто Олег, люб’язно погодився підвезти мене на своєму автомобілі, щоб я ці сто кілометрів не тряслася в запиленому автобусі. Що у цьому поганого? Чи ти проти? Чи тобі приємно, коли мати їде серед задухи та купи людей?
– Олег! – охоче простяг гість руку для знайомства. – Дуже приємно.
Що тут було приємного, Ігор, який дуже здивувався, поки не знав. Він сам неохоче привітав Олега, не знаючи, як це пояснити дружині. Адже вже з хвилини на хвилину вона мала повернутися додому.
– Не турбуйся, Ганно, кавун тут, ось у цьому пакеті, – звертаючись до задоволеної жінки, сказав її друг Олег.
Сьогодні Ігор разом зі Світланою збиралися поїхати до дітей за місто. Вже тиждень син та донька жили у заміському дитячому таборі, і саме зараз батьки мали їх відвідати.
Світлана, зробивши деякі домашні справи, пішла в магазин, щоб купити дітям гостинці та фрукти. Ігор в очікуванні дружини мирно дрімав на дивані перед телевізором, коли пролунав дзвінок у двері.
– Ну де Світлана? – продовжувала метушитися Ганна Василівна. – Ти сказав, зараз підійде. У нас уже животи бурчать з голоду. Ти врахуй, синку, що ми о п’ятій годині встали, щоб до вас по холодку доїхати. Тож уже добряче зголодніли. Їсти дуже хочеться.
– Зараз має повернутися, – одночасно і бажаючи, і боячись цього, сказав Ігор, з побоюванням поглядаючи на вхідні двері.
– Скоріше б уже. Ти, Олежику, можеш поки що в душ сходити, освіжитися з дороги, – розпорядилася Ганна Василівна.
– Серйозно? Можна? – дивлячись на Ігоря, уточнив він.
– Ну… – Ігор видав щось незрозуміле між «так» і «не знаю».
– Ой, це добре! А то я весь спітнів, поки сюди доїхав. Автівка ж у мене стара, без цих модних кондиціонерів. Зате надійна! Ніколи мене ще не підводила! – не без гордості додав Олег.
– Ти давай не розмовляй! Іди освіжись і за стіл сядемо. Якраз Світлана підійде. Я тут привезла дещо з продуктів, але сама хазяйнувати на чужій кухні не буду, – сказала Ганна Василівна.
Ігор виглядав розгубленим. Він дуже боявся приходу дружини. Просто серце тріпотіло від того, що піде за тим, як Світлана переступить поріг квартири. Тому що її реакцію на те, що відбувається у них удома, передбачити було складно. Але в тому, що вона буде бурхливою, Ігор уже не вагався.
Коли хвилин через десять відчинилися вхідні двері, в Ігоря аж серце тьохнуло від передчуття неминучого лиха. Розбірки мали бути бурхливими.
– Здра-а-астуйте! – повільно і здивовано сказала Світлана, заходячи у кімнату, залишивши пакети з продуктами у коридорі. – А хто тут у нас?
– Ой, Світлана повернулася! Гості тут у тебе, ось хто! – бадьоро відповіла Ганна Василівна, встаючи з дивану для привітання. – Не чекала на нас?
Ігор при цьому поки що помовчав. Та й що тут скажеш? І так все зрозуміло. Зараз дружина за нього все скаже.
– Я повернулася, бо це мій дім. А ось що тут робите ви, Ганно Василівно? Наскільки я пам’ятаю, а пам’ять у мене поки що дуже хороша, ми вас сьогодні до нас не кликали і тому не чекали! – замість привітання різко сказала невістка.
– Та облиш ти! Що за церемонії? Захотіла – ось і приїхала. Що в цьому дивного? Тут мій син живе. Я скучила. Хотіла ось ще внуків побачити, але Ігор сказав, що ви їх у табір відправили. Не вийде, мабуть, поспілкуватися, а шкода! – знову добродушно і просто відповідала свекруха.
– Так, наших дітей тут немає, тож ви їх не побачите. Та й нам самим ніколи! Через п’ятнадцять хвилин ми повинні вже сидіти в машині.
– Почекай, Світлано! Як це в машині? У вас гості в домі. Все, відкладайте усі свої справи.
– З чого це? – продовжувала сперечатися невістка. – Нас діти чекають у таборі. Ваші онуки, між іншим! Ми з Ігорем уже попередили їх, що приїдемо. І що, на вашу думку ми повинні обманути своїх дітей?
– О! То ви до Марійки з Віктором зібралися? От і чудово! І ми з вами тоді! Можна? – раптом запитала Ганна Василівна.
Невдоволена Світлана тільки відкрила рота, щоб гідно відповісти свекрусі, але раптом здивовано подивилася у бік ванної кімнати. Звідти чулися звуки води, і якоїсь веселої пісні.
– А хто це там? Співає… – Світлана застигла від здивування. – Ви що, не одна до нас завітали, Ганно Василівно?
– Правильно, Світланко, не одна! – гордо сказала свекруха. – Хочу познайомити тебе зі своїм другом. Зараз він тільки освіжиться трохи і буде готовий до того, щоб його представили. Ігор вже мав задоволення познайомитись із ним.
– Ігорю, а що відбувається? Ти чому взагалі ніяк не реагуєш на те, що у твоєму домі, і де – у ванній! Хтось сторонній приймає душ, а ти… А тобі все одно? – від злості не відразу підбираючи потрібні слова, вигукнула Світлана, яка починала всерйоз нервувати від непередбачених обставин, що порушили її плани.
Вона дуже не любила, коли хтось чи щось заважало їй. І зараз розуміла, що ледве порається зі своїми емоціями.
– Світлано, ти, головне, не нервуй. Все буде гаразд, – спробував заспокоїти дружину Ігор.
– Дуже на це сподіваюся! – надто голосно сказала вона.
Тим часом з душу вийшов посвіжілий Олег.
– О, ви вже тут? Привіт! Дуже приємно познайомитися з такою напрочуд красивою жінкою! Олег! – чоловік галантно поцілував руку Світлани, яка розгубилася. – Ганнусю, ну що ж ти не сказала, що у твого сина така неймовірно красива дружина? Я купив би букет квітів. Ну не можна ж таку жінку залишати без уваги! Джоконда, Венера Мілоська, Анжеліна Джолі! Боже, яка краса! Я вражений!
Компліменти один прекрасніший за інший сипалися на Світлану, яка розгубилася і мовчала.
Ігор при цьому не знав, сміятися йому чи вже почати ревнувати. Ситуація справді була комічною. Такою здивованою він свою дружину ніколи не бачив.
Ганна Василівна, збагнувши, у чому полягала тактика її друга, теж поки що мовчала. Але недовго.
– Так, що ж ми так і будемо голодними? Світланко, нагодуй нас. А потім поїдемо всі разом до дітей у табір, – раптом сказала вона.
– Ганно Василівно, – нарешті вийшла з заціпеніння Світлана. – Ви щойно сказали нісенітницю. Нікуди ви з нами не поїдете. Це дитячий табір, а не прохідний двір. Там правила строгі і дозволять прийти тільки батькам. І то ненадовго. Ось повернуться діти, і ми відправимо їх до вас на решту літа. Тоді й поспілкуєтеся досхочу, – строго сказала Світлана, при цьому з теплом поглядаючи на Олега.
– Так? Дуже шкода, що нам не можна з вами. Я б не проти була побачити своїх онуків. А як же ж все таки зі столом, Світланко? Я привезла продукти – овочі, огірочки, домашню ковбаску, кавун стиглий. Може, ти допоможеш мені накрити стіл? Все ж таки кухня твоя, і ти тут господиня, – сказала Ганна Василівна.
– Ні, ні, самі тут господарюйте. А нам з Ігорем ніколи. Тим більше, що ми вже поснідали, – Світлана сам дивувалася з себе.
Вона говорила зараз зовсім не те, що мала. Навіщо вона дозволила їм залишитись тут? Чому дозволила свекрусі, яку не дуже любила за її простакувату вдачу, господарювати на своїй кухні, де з таким трепетом ставилася до будь-якої тарілочки та кнопочки на побутовій техніці? Що це?
– Ну, добре, Світланко. Так вже й бути, я сама тут все зроблю, накрию стіл.
– А до вашого приїзду ми приготуємо чудову м’ясну печеню по-мисливськи! – раптом видав Олег. – Ви пробували таку страву, Світланко?
– Ні, не пробувала, – знову з подивом для себе лагідно відповіла вона.
– Запевняю вас, ця страва здивує й підкорить вас! Ганнусю, ти ж привезла з собою трохи мʼясця, правда? – продовжував Олег.
– Так, я м’яса захопила. Як же ж без нього! – жваво відповіла Ганна Василівна.
– Ну от і добре! До вашого приїзду, любі господарі, на вас чекатиме дивовижна страва, якій мене одного разу навчив мій друг Андрій. Щоправда, у нас замість звичайного мʼясця був дикий кабанчик. Але, я думаю, у цьому конкретному випадку це не принципово.
– Ох і заінтригували! Доведеться поквапитися назад додому, щоб встигнути до смачного обіду, – сказав Ігор, у якого від душі відлягло.
Світлана не влаштувала сварку і не виставила його матір, яка з’явилася без запрошення. Більше того, сьогоднішній вечір мав бути веселим та незвичайним.
Коли через кілька годин Ігор з дружиною стомлені, але задоволені від зустрічі з дітьми повернулися додому, там на них чекав багато накритий стіл. Вже з порога їх зустріли дивовижні запахи, які витали по квартирі.
– Нічого собі! – вигукнула Світлана. – А що це так пахне? Невже ваша знаменита печеня, Олеже?
– Так, це вона і є. Прошу скуштувати. І оцінити, звісно ж, мої кулінарні здібності, – з усмішкою відповів чоловік. – А це вам, Світланко, квіти! Я все таки вирішив виправити свою помилку і збігав у сусідній кіоск по цей скромний букет.
– Ой, дякую! Дуже приємно! – зашарілася господиня.
Ігор і Світлана пройшли на кухню.
На столі, окрім паруючого казана, в якому знаходилася коронна страва гостя, стояли тарілки в овочевими нарізками, ковбасою і салом, а також всілякі соління з банок, які теж захопила з собою з дому турботлива свекруха.
– Ну… До такого розкішного столу не гріх і біленьку дістати, – з усмішкою сказав Ігор. – Як ти думаєш, Світлано?
– Звісно, треба. Зараз знайду. У мене десь була.
Дуже смачно й затишно було всім за цим столом. Після ситного обіду та біленької свекруха разом із Олегом вирішили здивувати господарів своїми талантами. Вони заспівали дуетом кілька пісень із репертуару свого хору, в якому вони й познайомилися нещодавно.
– Слухайте, а ви непогано співаєте, – здивувався Ігор. – Вас навіть можна на передачу відправляти. Мамо, я ніколи не знав, що ти вмієш співати! Оце так справи!
– Ой, синку, любов ще й не на те здатна, – з ніжністю поглядаючи на свого Олега, відповіла Ганна Василівна.
Наступного дня, коли свекруха та її друг зібралися їхати, Ігор зі Світлою пообіцяли, що найближчими вихідними обов’язково приїдуть у село, до матері.
– Шашлики посмажимо. Я таке м’ясо вмію маринувати, що ого-го! – пообіцяв Ігор. – Треба ж вам за такий чудовий стіл віддячити.
– І за вашу дивовижну печеню, – з усмішкою дивлячись на приємного з усіх поглядів чоловіка, додала Світлана.
– Приїжджайте! Будемо на вас чекати! Ми гостям завжди раді.
Ганна Василівна також була задоволена.
Все ж таки не помилилася вона з вибором свого нового супутника життя.
Життєвий досвід допоміг. Хороший чоловік – цей Олег. Ох, хороший! І дітям сподобався…