– Ти уявляєш, вона народжувати зібралася, – Ігор подзвонив сестрі в середу вранці. – Давай зустрінемося після роботи – треба поговорити.
– Добре, звільнюсь о шостій, на початку сьомої.
– Домовилися. В кафе «Енергія» підемо?
– Як скажеш.
Кафе «Енергія» було для брата з сестрою особливим місцем. Вперше Світлана якісно вправила мізки братові саме тут. Тоді він хотів покинути університет, вона його переконала. Потім ще траплялися всілякі історії… і щоразу старша сестра давала Ігореві слушні поради.
Його стосунки з Оленою сестрі не подобалися: велика різниця у віці. Але у сфері особистого життя братик приймав самостійні рішення. Та й ясно яким місцем він приймав ці самі рішення.
… Їхній улюблений столик з видом на вулицю був вільний. Світлана тільки встигла замовити каву, як побачила у вікно Ігора – діловий костюм перетворював його на хлопця з обкладинки журналу.
– Ну, привіт, красень! – сестра дивилася на Ігора з любов’ю. – Часу в мене небагато, тож давай – коротко й у справі.
– Говори мало, йди швидко – нічого не змінюється, – брат засміявся. – А в мене, між іншим, питання важливе.
– Важливе?
– Так. Олена моя завагітніла і хоче залишити дитину.
– Що тут незвичайного, не розумію – ви дорослі і знаєте вже звідки беруться діти.
– В тому то й справа! Ми на початку відносин все обговорили. Домовилися – жодних дітей. Вона була абсолютно згодна. Казала, що підтримує моє рішення. А тиждень тому показала мені дві смужки і сказала, що буде щасливою народити мені сина.
– Вже відома стать? – здивувалася сестра.
– Ні звичайно! Вона відчуває, розумієш? Це хлопчик! Моя копія, прикинь. Олена не сумнівається ні секунди, що він буде схожий на мене – такі гени не повинні пропадати даремно.
– Зрозуміло, у тебе буде дитина. Вітаю.
– Смієшся? Мені не потрібна Олена, а тим більше Олена з дитиною. Я на таке не підписувався. Мені потрібна свобода. До того ж все було обумовлено. І неодноразово! Не знаю, що вона думала.
– Ти смішний, Ігоре. Скільки вже ви разом?
– Три роки. І вже рік точно я думав, як усе це закінчити.
– Що ж не закінчив?
– Звичка. Жаль її було. Та й нормально начебто жили, просто… вона почала сваритися, претензії якісь на порожньому місці. Хоча питання про одруження та палкі зізнання ми з нею теж обговорили на самому початку.
– Треба ж, яке тепер передбачливе покоління – все ви знаєте наперед. Не зрозумію тільки навіщо ти взагалі з нею жив? Ніяких зізнань, жодного одруження, жодних дітей.
– Слухай, вона сама мене затягла до себе. Я тоді лише диплом одержав, на роботу влаштувався, а вона вже начальник відділу. Навчала, оберігала, та й закрутилося. Самотня, самостійна, своя квартира. Приручила мене, як то кажуть.
– Ну ти, мабуть, був зовсім не проти.
– А чого мені бути проти? Як сир у маслі… – Ігор запнувся.
– Продовжуй, чого ти замовк? – підхопила Світлана.
– Гарна вона жінка, коротше. Ось тільки…
-?!
– Світлано, їй 38!
– Ти не знав, чи що?
– Не знав. Вона говорила, звичайно, що старша, але в паспорт я не заглядав. Думав – трохи за 30 їй, максимум 33.
– Не така вже велика різниця насправді, та й виглядає твоя Олена сильно молодша за свої роки.
– Це зараз невелика. А що потім буде? Мені сорок, а їй 52… Жах! І взагалі, як вона могла ухвалити рішення за нас двох? Я не підписувався на роль батька, розумієш? У мене немає грошей, житла, бажання немає, зрештою! Це моє життя, і нав’язувати мені будь-що ніхто не має права.
– Та розумію я твоє невдоволення і Олена, звичайно, не права. Але дитина вже є. Точніше, скоро буде – адже його ще треба народити. Що ти збираєшся робити?
– Хочу піти від неї і забути все це як страшний сон. Що ще? Вона мене обманула та використала! Зробила все по-своєму, хай сама й виховує.
– Тоді навіщо ми тут? Що ти хочеш від мене? Адже ти вже все вирішив? Чи ні?
– Вирішив … не вирішив … розумієш, якщо він народиться – це ж буде мій син. І вийде, що я – негідник, кинув його ще до народження. Олена, до речі, каже, що від мене нічого не просить, що вона свідомо хоче народити собі. Останній шанс, бла-бла-бла.
– Можливо так і буде.
– Усі вони кажуть одне, а роблять інше! Спочатку – не хочу дітей, потім – я вагітна, спочатку – не хочу аліментів, потім – зустрінемося у суді. Бачити її не можу!
– Ігоре, ситуація зрозуміла. У тебе буде дитина, яку ти не планував. Цьому важко одразу зрадіти.
– Особливо у 26 років! – погодився Ігор.
– Зате коли тобі буде 50, у тебе буде дорослий син. Або дочка. Мені таке вже не світить. Адже ми з Миколою теж спочатку хотіли кар’єру зробити, а потім дітей. А вийшло як? Все є у нас, а дітей нема. Так що, братику, життя часом складається не так, як хотілося б… Звичайно, ти чоловік і зможеш знайти молоду дружину, якщо захочеш дітей років у 50. Тільки знаєш що? Дитина – це диво, і, якщо вона зараз хоче до тебе прийти, – приймай. Не треба відмовлятися від того, що пропонує тобі життя.
– Але я не хочу з Оленою одружитися! І жити з нею не хочу!
– Ти і справді зовсім ще дитина, як я подивлюся. Та хто тебе просить одружуватися? Не хочеш – не живи. Допомагай матеріально. Це буде правильно, по-людськи. Народиться малюк – познайомитись треба, і аліменти платити. Раптом це твоя єдина дитина?
– Та НУ тебе!
– Роби як знаєш. Ти ж хотів знати мою думку? Це підлітки роблять, що хочуть і думають, що за це їм нічого не буде. Пора вже подорослішати. А ти що Олені сказав? Встиг уже образ наговорити?
– Вгадай з трьох разів! Звісно, встиг. Я вже з’їхав від неї.
– Коли?
– Вчора.
– Нормально, – усміхнулася Світлана. – Якщо сьогодні вибачишся, напишеш, що неподумав, а тепер навіть радий – вона простить.
– Ти серйозно? Не вибачатимуся я, сама нехай вибачається.
– Сама так сама, – знизала плечима Світлана. – Мені час додому. А ти думай. О, фільм згадала – «Зламані квіти». Подивися. Може, допоможе?
***
Ігор сестру не послухав. Розірвав із Оленою всі контакти. Сина свого ніколи не бачив. Хлопчику вже десять років, його мати вийшла заміж і поїхала в інше місто…