– Можу я вам бути чимось корисним? – молоденький менеджер відділу м’яких меблів виник наче нізвідки.
Степан аж стрепенувся від несподіванки.
– Що ви кажете? – перепитав він.
– Я питаю, чи вам потрібна моя допомога? – сказав молодик.
– Ох, допомога… О, так… – Степан отямився. – Я б хотів диван… Новий, м’який і зручний…
– Диван? Чудово! – зрадів продавець. – Ви потрапили за адресою! У нашому салоні ви зможете вибрати собі найсучасніший і найзручніший диван у світі. Вам він потрібний для чого?
– Як це – для чого? Щоб на ньому лежати і нічого не робити!
— Ви спатимете на ньому?
– Я буду на ньому байдикувати, – Степан з подивом дивився на продавця. – Я валятимуся на ньому цілими днями, з ранку до вечора!
– Невже з ранку до вечора? – посміхнувся менеджер.
– Звісно! Тому що я нарешті вийшов на пенсію. Розумієте мене? У нас з дружиною існує домовленість – як тільки я отримаю свою першу пенсію, я одразу можу купити собі новий диван.
– У вас що велика пенсія? – поцікавився менеджер.
– Ну, так собі… – зізнався пенсіонер. – Звичайна середня пенсія.
– Тоді, я вам скажу, що однієї пенсії у вас на диван не вистачить…
– О, можете про це не переживати, – розуміюче, кивнув Степан. – Я ж, потайки від дружини, ще трохи назбирав. І тепер мені терміново потрібне шикарне ложе для мого неробства. Щоб цілий день на ньому лежати, дивлячись в телевізор, і…
– Попивати холодне пінне, – додав мрійливий менеджер.
– Так-так, саме так, попивати пінне, і нічого не робити! – знову схвально кивнув Степан.
– Тоді зрозуміло. Я можу запропонувати вам не просто диван, а супер-диван! Ходімо туди, – менеджер повів покупця до самого кута салону. – Подивіться на цього синього велюрового гіганта! – показав він пальцем на найбільший екземпляр.
– О, та це «корабель»! – радісно засміявся Степан.
– Це не просто «корабель»! – посміхнувся продавець. – Це мрія будь-якого пенсіонера. Ви звернеть увагу, які у нього широкі боки. А все тому, що в них вбудовано холодильники. З обох боків. Уявіть, ви лежите на дивані, і раптом думаєте, а чи не попити мені чогось холодненького? Тут же ж кладете руку на підлокітник, відкидає його, і – хоп! У вас у руці – запітніла пляшечка!
– Фантастика! – вигукнув Степан. Ось це – диво-диван! Ви знаєте, а я його візьму і куплю!
– Коли?
– Сьогодні ж! Прямо зараз!
– Але ж він дуже дорогий.
– Все одно! Я тепер пенсіонер! Маю ж я право побалувати себе хоч раз у житті? Я сорок п’ять років пропрацював на одному місці, мріючи про пенсію, і ось! Здійснилося!
– Значить, оформляємо? – невпевнено запитав менеджер.
– Звісно! Оформляємо!
– Степане! – раптом пролунав зовсім поряд стурбований жіночий голос. – Ти де?
Степан аж побілів від несподіванки.
– Я тут, моє золотко! – нарешті відгукнувся пенсіонер. – Купую собі новий диван!
– Що-о-о?! – біля Степана миттю зʼявилася маленька пухкенька жіночка, з величезною, і, мабуть, важкою коробкою в руці. – Який ще диван?! Навіщо тобі диван?! В нас є старий. Він ще дуже хороший!
– Але як?! – обурився чоловік. – Ти ж обіцяла мені, що щойно я вийду на пенсію, то я зможу купити новий диван.
– По-перше, не собі диван, а нам з тобою диван, – строго поправила його дружина. – І по-друге, ти хіба забув, що ми домовилися, що купимо диван тільки тоді, коли ми разом – ти і я – вийдемо на пенсію.
– Але ж ти молодша за мене на десять років! – відчайдушно сказав Степан. – Тобі на пенсію ще не скоро!
– Все правильно. Тому я тобі сьогодні у магазині для саду-городу купила диво-лопату.
– Яку ще лопату?
– Я ж сказала – диво-лопату! Кажуть, що вона копає швидше за звичайну втричі. І ще, причому від неї зовсім не турбує спина! Значить, тепер тобі навесні і влітку буже чим зайнятися. Якщо ти тепер пенсіонер. А на зиму ми ще щось придумаємо…
– Але я хочу собі диван! Я хочу ось цей, величезний, синій диво-диван! Я вийшов на пенсію, і не хочу чути про якісь лопати! Я хочу, нарешті, байдикувати!
– Степане, припини! – знову строго сказала дружина – Не ганьби нас перед людьми, – вона кивнула на менеджера, який з цікавістю слухав їхній діалог. – І взагалі, ти ж мене кохаєш? Правда ж? Значить, ти маєш дочекатися, коли і я вийду на пенсію! Ось тоді ми купимо новий диван. І разом байдикуватимемо. А тепер, візьми ось цю коробку з диво-лопатою, і йди за мною. До речі, ми сьогодні їдемо на дачу…
– Навіщо? – важко зітхнув чоловік.
– Як навіщо?! Треба ж випробувати мою покупку в роботі. Раптом мене обманули, і вона копає, як звичайна лопата? Ми маємо право її обміняти. Ну, все ходімо…
Степан взяв у дружини коробку, сумно глянув на менеджера, знизав плечима, і слухняно почимчикував за своєю коханою дружиною…
Біля виходу з салону він ще раз зупинився, і з тугою подивився на диво-диван.
– І навіщо я одружився з такою молоденькою? – пробурмотів він, але так, щоб його не почула дружина. – А тепер чекай ще десять років. Треба було купити цей диван потайки від дружини…