Степан з Ольгою були одружені вже понад п’ятнадцять років. Жили вони на крайній вулиці невеликого містечка, більше схожого на село.
Мальовничі місця, риболовля на озері та річці, що огинала їхню вуличку, змогли втримати молоду пару від переїзду до обласного центру, де жили батьки Ольги.
А ось Степан був місцевим. На цій же вулиці і жили його батьки, вірніше, залишився вже тільки тато, матері вже не було, коли Степан одружився.
Жалість до самотнього батька і спонукала вмовити дружину залишитися на батьківщині чоловіка.
Олі сподобалося жити у приватному будинку, який вони купили одразу після весілля на подаровані щедрими гостями й батьками Ольги гроші. Вона з ентузіазмом влаштовувала побут сім’ї, наводила лад на городі, саду і будинку.
А Степан часто відвідував батька, що все тужив за дружиною, і вмовляв його якомога менше гульбанити. Батько обіцяв, але коли син вкотре заставав його веселим, то вони сварилися, а потім мирилися, витираючи сльози і дивлячись на портрет матері, що був на стіні в кімнаті.
– Може, йому знайти якусь хорошу жінку? – неодноразово пропонувала Ольга Степану.
– І думати поки що не хоче, – пояснював той.
– Ага, поки не загуляє зовсім. І вже нікому не треба буде… – попереджала Ольга.
Але час минав, Ігор Петрович, батько Степана працював, підтримував будинок як міг, і син йому в цьому трохи допомагав. Але вода й камінь точить. Скільки разів Оля вже заставала батька та сина разом за столом із чарками в руках…
– Ти ж сам з ним сварився, – сварилася вона. – То чого ж тепер і сам взявся за це діло?
Степан винувато знизував плечима, починав пояснювати щось про самотність, але Оля все частіше й частіше з ним сварилася через це. Діставалося й свекру.
Були такі часи, що Степан на день чи два ішов від дружини, коли вони була не в настрої.
Тоді сусідки казали:
– Знову Степан пішов від жінки. Тільки чи надовго?
Степан відсиджувався у батька на вихідних під виглядом невідкладної допомоги, а потім повертався додому й налагоджував стосунки з Олею.
Зазвичай він приносив подарунки або гостинці Оленці, улюбленій єдиній доньці, яка одразу бігла до батька й обіймала його.
– Ох, якби не дочка, я б тобі влаштувала! – сердилась ще Оля деякий час, але чоловік починав активно допомагати по господарству, а потім підходив до Олі, ніжно обіймав її за плечі, і вони остаточно мирилися.
Однак, якось, побачивши чоловіка з приятелями у магазині з пінним, Ольга засмутилася так, що виставила Степана з дому.
– Скільки можна нашій дочці бачити тебе таким?! Сам подумай! Вона ж дівчинка, їй всього десять років! І яким вона буде тебе пам’ятати, і пам’ятати своє дитинство? – казала Ольга. – Йди до батька, і якщо не зміниш своє життя, то нічого нам з дочкою і нерви тріпати…
Степан розсердився, зібрав речі в дорожню сумку і пішов на інший кінець вулиці, до рідного дому.
– Невже вона цього разу так і сказала? – дивувався батько. – Та відійде! Не перший раз… Стривай. А як їй з господарством впоратися без тебе?
– Не знаю. Там ще й собачка моя улюлена залишилася, і кіт, – казав Степан, похмуро сидячи за столом, і підливаючи біленьку.
– Так, ти добра людина… – казав батько. – А ось вона не оцінила цього по-справжньому. Причіпляється. Усі зараз люблять відпочити. І що такого, що ми з тобою по трошки на вихідних? Ти ж гроші додому приносиш? Так. І я сам себе забезпечую. Ось тому, синку, я й не одружився більше. Не хочу, щоб мною командувала якась жінка.
Степан кивнув головою, а потім пішов спати. Тиждень він жив у батька, але став шалено сумувати і за дочкою, і за дружиною, і за своїм господарством. Вечорами він підкрадався в темряві до будинку і зазирав у вікна, а потім заходив на подвірʼя до песика, а та зрадливо гавкала і лизала його руки.
– Ти прийшов, чи що? – жінка визирнула дверей. – За собачкою скучив? І все?
– Та хоч і за собачкою, – невдоволено відповів Степан. – Вона хоч за мною теж скучила, і ніколи не свариться.
Степан гладив песика і взяв її на цей раз з собою до батька.
Пішли вже перші морозці, і собачку пустили в хату, де вона у коридорі і народила чотирьох цуценят через пару днів.
– Ого, – казав батько. – І куди ти всіх цих подінеш?
– Як куди?! Роздавати. У добрі руки, як завжди. У неї цуценята гарні. Глянь!
На цуценят прийшла дивитись і донька Оленка. Вона гладила їх, годувала і доглядала.
– Тату, а ти надовго пішов? – якось запитала дівчинка. – І собачку забрав… Нам без неї якось незвично, боязко трохи…
– А без батька нічого? Не боязко? – з сумом подивився на доньку Степан. – Як там мати? Привіт їй передавай…
– Ось ще. Сам приходь і передавай. Я не листоноша, – відповіла дівчинка і пішла додому.
Наступного разу, у вихідний, коли Ольга пішла на базар, Степан зайшов у сарай, відкрив двері, і випустив на пухнастий сніжок своїх гусей. Їх у нього було небагато, сім’я: п’ятеро гусок і один гусак.
Гуси раділи прогулянці, частуванням від господаря, гусак підбіг до Степана, який присів навпочіпки, обвив своєю довгою шиєю шию господаря і наче обійняв.
Таку картину й побачили Ольга з донькою, які повернулися з ринку.
– Ого, та тут любов, обійми! – радісно вигукнула Оленка. – Тату, ти повернувся?
Степан помовчав, дивлячись на жінку. Ольга, вся така гарна була в настрої.
– Голодний? – запитала вона чоловіка. – У нас сьогодні святковий обід, ти не забув?
– Про що? – запитав Степан.
Він застиг від здивування, не розуміючи про що вона говорить.
І тут раптом одразу згадав.
Це була дата їхнього весілля!
– Ох, так… Звісно, пам’ятаю! Ось тільки я зараз прийду. Батька покличу, можна?
– Звичайно, приходьте обоє. Кого ж мені ще кликати? Тільки наша родина… – сказала Ольга, посміхаючись.
Степан пішов до хвіртки, а гусак поспішив за ним перевалюючись з ноги на ногу.
– Та куди ж ти, мій друже, – посміхнувся Степан. – Не можна тобі на вулицю. Ти постривай, я скоро повернуся.
Дружина тільки похитала головою, посміхаючись.
За обідом вони посиділи по-сімейному тепло, ніби нічого й не було. Ось тільки біленької на столі не було. Замість неї – смачні салати, котлетки, і торт, щоправда магазинний, але дуже смачний.
– Ну, от і стали ми ще дорослішими… – сказала Ольга, – І треба бути нам згуртованішими, як ніколи. Берегти себе, здоров’я, і один одного, найголовніше…
Очі її блищали. Вона бачила, з яким апетитом їли чоловіки, які скучили за домашньою смачною їжею.
– Ти до чого це про згуртованість, Олю? Я хотів тобі сказати при всіх, що більше гульбанити не збираюся. Остаточно і безповоротно. Досить туди-сюди ходити і людей смішити. Ти вже повір мені на слово. Ось перед Оленкою теж обіцяю, що все у нас тепер буде добре.
– І я в свою чергу, невісточко, теж визнаю свою вину… – тихо сказав свекор. – Обоє будемо старатися з сином.
– От і молодці, – зітхнула Ольга. – Бо ж не можна показувати дітям поганий приклад, і дівчаткам, і тим більше, хлопчикам…
– Так, – відповів машинально чоловік, а потім подивився на дружину:
– Так у нас і немає хлопчиків.
– Поки що немає, а через сім місяців, може, й буде, – посміхаючись, відповіла Ольга.
– Що-о?! – скочив з місця Степан. – Це правда, чи що? Ти…
– Так. Правда. І досить нам сваритися. Настав час братися за розум, і готуватися до нового члена сім’ї…
Вона встала, погладила руками животик і Оленка застрибала від радості по кімнаті.
– Ого! А якщо і сестричка буде, то теж дуже добре! – раділа вона.
Того ж вечора сім’я знову возз’єдналася. Настрій у Степана був піднесений, і він шкодував тільки про одне, що дружина поки попросила не говорити нікому про її вагітність – зарано.
Але минула пара місяців, і фігура Олі дала знати, що вона знову чекає малюка.
На подив Олі, не тільки чоловік, а й свекор перестав гульбанити, і вони тепер разом обідали на вихідних, а ще почали ремонтувати дитячу кімнату.
До літа в хаті з’явився малюк, з гучним голоском і темним чубчиком – викапаний Степан.
Оленка не відходила від ліжечка братика і була мамі чудовою помічницею. Ігор Петрович теж просився у няньки, насмішивши цим і сина, і невістку.
– Стривай, поки маленький. Ось трохи підросте – всім турботи й роботи вистачить, – обіцяла Ольга.
Але через місяць вона вже довірила свекру пройтися з візочком по їхній вуличці. І гордий Ігор Петрович ішов з Оленкою тротуаром, і всім зустрічним знайомим пошепки розповідав подробиці про онука: як їсть, спить, і що в них, тобто, в нього вродився.
Люди посміхалися, бачачи задоволене обличчя чоловіка, а жінки зітхали:
– Тобі б хоч іще й самому батьком стати, Петровичу… Добре виглядаєш!
На що Ігор Петрович махав рукою і хитав головою.
– Та кому я потрібний? Вже двічі дід!
Однак коли малюкові виповнився рочок, на день народження внука прийшов Ігор Петрович не один, а з приємною жінкою його віку, колишньою однокласницею, яку він зустрів кілька місяців тому.
Так і вийшло, що став і батько Степана жити з новою дружиною, чому і син, і невістка були раді: все ж таки краще, аніж псувати веселощами своє життя…
Про минулі сварки вони не любили згадувати. Тільки одного разу Оля сказала якось сусідці, яка запитала, чи не гульбанить чоловік:
– Давно вже ні… Йому сина треба виховати справжнім чоловіком, усьому навчити. І свекор так само вважає. Обоє з ним займаються, і обох він обожнює – і батька, і діда.
Так і закінчилися сварки в родині Олі й Степана. Чи то немовля, якого Бог послав, стало фортецею для сім’ї, чи характер Ольги і самого Степана?
Так пліткували сусіди і їхні друзі, але головне, що щастя повернулося в дім, де всі просто любили один одного…