Степан довго стояв у себе в коридорі й дивився у дверне вічко, розглядаючи за дверима гарну дівчину, і намагаючись зрозуміти – ким вона може бути?
Відчиняти двері не хотілося, тому що спросоння він виглядав якось не дуже.
Дівчина подзвонила знову, і Степан через двері запитав:
– Дівчино, ви до кого?
– Вибачте, а Геннадій Іванович тут живе?!
– Що? – Степан одразу відкрив замок, прочинив трохи двері і з цікавістю подивився на молоду красуню. – Ви питаєте за Геннадія Івановича? Чи я недочув?
– Так, саме за нього. А хто ВИ? Його син?
– Так, син… Тільки тата немає. Вже рік як його не стало…
– Рік?! – дівчина змінилася на обличчі. – Виходить, я запізнилася?
– Вибачте, а ви хто?!
– Я? – дівчина трохи розгубилася. – Як би вам це сказати…
Степан, забувши про свій заспаний вигляд, відкрив двері ширше й сказав:
– Ви заходите в квартиру, дівчино. Тільки, будь ласка, не звертайте уваги на безлад. Я щойно прокинувся. Вночі пізно повернувся з рейсу, і… Проходьте.
– Дякую, – дівчина обережно переступила через поріг, і застигла у коридорі. – Я вас надовго не затримаю. Якщо вашого тата немає, я, мабуть, передам це вам…
Гостя полізла в свою дамську сумочку, попорпалася в ній, дістала звідти щось загорнуте в хустку, і простягла Степанові.
– Ось… – сказала дівчина. – Заберіть…
Степан розгорнув хустку і застиг від побаченого.
– Це каблучка вашого тата, – сказала гостя.
– Каблучка? – здивувався Степан.
– Ага… – підтвердила незнайомка. – Точніше – обручка.
– Вибачте, а ви нічого не плутаєте? – запитав чоловік, тепер вже намагаючись зрозуміти, скільки ж років цій гості?
– Ні, я нічого не плутаю. Це точно каблучка Геннадія Івановича. Вашого тата.
– Ви хочете сказати, що у вас з моїм татом колись було щось таке? – недовірливо запитав Степан.
– Що? Зі мною?! – жінка раптом схаменулась і посміхнулася. – Ні, ви мене неправильно зрозуміли. У вашого тата було «таке» з моєю мамою…
– Із вашою мамою? – Степан здивувався ще більше. – Як це розуміти?
– Та що ви так лякаєтесь?! У них кохання було майже п’ятдесят років тому. Дуже давно це було. Нас з вами ще й близько не було…
– Ох, п’ятдесят… – полегшено видихнув хазяїн квартири. – Фух… А я вже подумав, що в мене тато потайки від мами крутив романи… – Степан нарешті й сам посміхнувся. – Знаєте, що… А ви не хочете чаю?! Я дуже хочу! Я ще навіть не снідав, хоча пора вже обідати. Ходімо на кухню, і там ви розповісте, що це за обручка.
– Так ви її візьміть зразу… – дівчина знову простягла йому хустку, яку Степан віддав був їй назад.
– Ні. Спочатку ви розкажете подробиці, що і як! Обручки, це ж, така річ, – Степан уже йшов на кухню, по дорозі розповідаючи:
– Я сам, одразу після весілля, обручку загубив, у рейсі. Довелося під капотом поратися прямо на дорозі. Я вдягнув робочі рукавички, а коли їх знімав, у мене, мабуть, обручка й злетіла. Я й не помітив. Тільки за годину побачив, що її на руці немає. Мені потім всі говорили – ти не вір у погані прикмети. Але через рік ми з дружиною чомусь розлучилися. Ось такі справи…
Степан уже готував до чаю якусь їжу, поставив на стіл чашки, потім почав наливати чай, і рукою показав гості на табуретку біля столу:
– Ви, сідайте, сідайте. Що ви все стоїте?
Дівчина скромно послухалася, і мовчки поклала обручку в хустці на стіл.
– Вас як звуть? – просто запитав господар. – Мене Степан.
– Я Ганна, – представилася дівчина.
– Ось і розповідайте, Ганно, чому татова обручка опинилася у вашої мами? Якщо вони розлучилися, то, за логікою, він повинен був забрати цю обручку собі. Чи він її спеціально залишив?
– Ні, все було не так… – Ганна зітхнула. – Мама втекла від вашого тата, прямо перед весіллям, за кілька днів до одруження. І прихопила обручки із собою…
– Отак забрала?!
– Ага… Їй одна подружка наговорила, що її Геннадій, ну, ваш тато, паралельно крутить роман не тільки з нею однією.
Ось моя мама й придумала таке…
Попередньо купила квиток на поїзд, потім зустрілася з вашим татом у нього вдома, витягла з комода підготовлені до весілля обручки, і… Поїхала в інше місто.
Навіть батьків своїх не попередила.
Ось така в неї була образа. І кохання…
Мама сказала, що каблучки вона забрала, боячись, що Геннадій одразу зробить пропозицію своїй суперниці.
А золоті каблучки були завжди дорогі. Ось така нісенітниця в неї вийшла…
А через місяць їй ще й подружка зізналася, що все набрехала.
Мама дізналася, що суперниці в неї ніякої не було. Ох, як вона потім переживала… Хотіла повернутись, але твій тато вже сам, від образи, поїхав із міста.
– Так, він довго був на заробітках… – кивнув Степан. – Я народився в іншому місті. А потім дідуся з бабусею тут не стало, і тато повернувся у рідні краї. Зі мною.
– А ваша мати?
– А вона там залишилася, – спокійно знизав плечима Степан. – З іншим чоловіком.
– Ну, ось… Значить, мама не дарма за нього переживала… – зітхнула Ганна.
– Що значить, «переживала»?
– Та вона за всіх переживала… З нервами вона мала негаразди. І коли мама йшла, вона зізналася мені, потайки від тата, що одного разу зробила дещо погане…
Я почала її розпитувати, і вона розповіла про кохання з вашим батьком, про цей її вчинок. Сказала, що його обручку вона досі зберігає. Свою вона продала, коли були важкі часи.
Тоді я й запропонувала мамі повернути обручку господареві.
Я подумала, що, може, цей вчинок маму якось заспокоїть, і її слабість пройде.
Вона спершу злякалася, а потім погодилася. І віддала обручку мені, щоб я знайшла вашого тата.
Але вже через тиждень її не стало. А сюди я все збиралася, збиралася… Цілий рік… І ось… Запізнилася…
Вона замовкла, і вони зі Степаном одночасно подивилися на цю хустку, всередині якої лежала не просто якась каблучка…
– І що нам тепер із нею робити? – задумливо запитав Степан.
– Нам? – здивувалася Ганна.
– Ну, звісно. Після вашого оповідання я повністю розгублений… – він поклав золоту каблучку собі на долоню. – А якщо ж подумати, то ця символічна річ мала з’єднати дві долі… Але через недобрий наклеп вона перетворилася на джерело суцільних образ і нещасть.
Так… Людські язики часом гірші за все…
Може, нам з вами у церкву її віднести? Кажуть, що з обручками так і роблять? Ви не складете мені компанію?
– Я? Вам? Чому ви хочете зробити це зі мною?
– Але ж ви не поспішаєте?
– Взагалі-то, не поспішаю…
– От і чудово. А з церкви зайдемо в кафе, і пообідаємо. Згадаємо наших батьків… Дивно… Якщо подумати, то ми з вами могли бути братом і сестрою…
– Так? – Ганна задумливо кивнула. – А й справді… Так виходить, що ми з вами майже брат і сестра… Нерідні брат і сестра.
– От і добре, що нерідні! – усміхнувся Степан. – У нас, якщо що, з вами є деяка дуже хороша перспектива!
Вони посміхнулися один одному і зазбиралися йти. Хто зна як тепер складеться доля цих двох молодих і самотніх людей…