Перша година дня. Зранку в салоні весільних суконь побувало вже понад два десятки покупців. Хтось знайшов «ту саму» сукню і пішов щасливий, комусь вибрати відповідне вбрання не вдалося.
Але це не означає, що консультанти в салоні не працювали – ті, хто купив сукню, і ті, хто пішов без покупки, приміряли не менше п’яти чи шести вбрань, а отже, дівчатам–консультантам довелося біля кожної покупчині побігати, приносячи то одну модель, то іншу.
– Дівчата, зараз буде приблизно пів години тиші, ідіть каву попийте, а я в залі сама побуду, – сказала Олена Вікторівна – господиня салону.
Троє молодих дівчат полегшено зітхнули і зникли у підсобному приміщенні. Дві з них були співробітницями, а одна – племінниця господині – Поліна, яка влаштувалася в салон лише на час літніх канікул.
Перерва закінчилася, і дівчата знову вийшли у залу. Олена Вікторівна тим часом розмовляла з двома клієнтками – нареченою та її подругою.
Наречена ще точно не знала, який фасон вибрати, і Олена Вікторівна запропонувала їй спочатку подивитися каталоги, а потім приміряти те, що сподобалося.
– Поліно! – гукнула дівчину подруга нареченої. – Ось де ми зустрілися! Ти тут працюєш?
Поліна впізнала свою знайому – вони колись разом займалися в одному танцювальному колективі, але не бачилися, напевно, вже років зо три.
– Христина! Ти одружуєшся? – запитала Поліна.
– Ні, я поки що не засватана ходжу. Це ось Софії пощастило – такого хлопця знайшла, що ух! – відповіла Христина.
Софія була мініатюрною шатенкою з правильними рисами обличчя та великими сірими очима.
«Симпатична»! – подумала Поліна.
У цей час Софія визначилася з деякими моделями, і почався найнапруженіший для продавців–консультантів процес – примірка.
Принеси сукню – а вона не дуже легка, допоможи одягти, зашнуруй, розшнуруй, допоможи зняти, віднеси. І так разів п’ять – шість.
Софією займалася Жанна, тому Поліна могла побалакати з Христиною.
– До речі, – зауважила Христина, – Софія виходить заміж за твого однокласника.
– За кого?! – здивувалася Поліна.
– Звати Сашко, а прізвище я не пам’ятаю. – Софійко, – звернулася вона до подруги, – а як прізвище у твого Сашка?
– Клименко! – відповіла Софія, вибираючись із чергової сукні.
– Клименко?!
Очі в Поліни раптом округлилися, а брови поповзли вгору.
– А чого ти так дивуєшся? – Христина не розуміла, що відбувається.
– Ну, так він начебто ще вчиться, – трохи повагавшись, відповіла Поліна.
– Ні, це ти пішла в магістратуру. А він закінчив бакалавра і вже рік, як працює у батька на фірмі, – пояснила Христина. – Тож цілком може сім’ю утримувати. До того ж, його батьки вже й гніздечко для молодих приготували – квартиру двокімнатну купили.
– А мені ще цілий рік навчатись, і фірми, куди б я могла піти працювати за фахом, у мого тата немає, – зітхнула Поліна.
У цей час у салон зайшли ще дві клієнтки, і Поліна пішла працювати, а Христина почала давати поради подрузі. Софія приміряла ще дві чи три сукні, але так і пішла без покупки.
Ще раз Христина з’явилася в салоні десь через місяць.
– Привіт! – зустріла її Поліна. – Ну, що – купила твоя подруга сукню?
– Купила. Її майбутня свекруха кудись возила.
– Дивно. Зазвичай весільну сукню дівчата з мамою чи сестрою купують, – здивувалася Поліна.
– Тут трохи інша ситуація. Все вбрання нареченої оплачує свекруху, вона й командує, що купувати, – пояснила Христина. – У Софіїної мами грошей на це немає. Натомість у неї, окрім Софії, є ще дві молодші дочки. Ну, а Сашка мати не допустить, щоб наречена її сина була в дешевій сукні – вони ж всю місцеву еліту на весілля запросили. Батьки нареченого і так незадоволені його вибором – купився, мовляв, на гарненьке личко.
– Я теж здивована, – сказала Поліна. – Наскільки я пам’ятаю Сашка, він у школі був такий гордовитий, на всіх зверхньо дивився. І нате вам – одружується з дівчиною без грошей і зв’язків. На нього це не схоже. Гаразд. Ти ж не побалакати зі мною прийшла. Теж заміж зібралася?
– Ні. Мені ще того разу сподобалася вечірня сукня. Я ж у Софії буду подружкою нареченої, тож треба щось цікаве підібрати. Покажи мені он ту, сіру, яка з нерівним подолом.
Христина приміряла сукню – вона дуже пасувала їй.
– Ну, ось! Недарма у мене минулого разу на неї погляд упав. Подивилась і зрозуміла: моя!
Поліна запакувала сукню, але Христина не поспішала йти.
– Послухай, ти того разу так здивувалася, що Софія за Сашка виходить. Ти щось знаєш про нього? – запитала вона Поліну.
– Дещо, звісно, знаю… Все–таки кілька років разом навчалися.
– І яким він у школі був?
– Неприємним. У нас у класі його не любили, – відповіла Поліна.
– А що так? Такий красень, із порядної родини. Ну, гордий трохи – нічого страшного.
– Він прийшов до нас чи то у сьомому, чи то у восьмому класі – не пам’ятаю. Спочатку все було ніби нічого. Потім він освоївся і показав свою натуру.
– Яку?
– Неприємну. Був у нас хлопчик, який дуже погано говорив. Його вчителі до дошки не викликали – він письмово відповідав. Так Сашко капості йому робив. І взагалі любив таке всяке робити. Міг дівчаткам у портфель мишу покласти або начебто випадково в їдальні компот пролити на сукню. Сварки постійно влаштовував. У класі в нього було лише двоє друзів таких як він.
– Нічого собі! А зараз на нього подивишся: порядний хлопчик із заможної родини – тактовний, вихований, культурний. Софію винятково Софійкою називає, – здивувалася Христина. – Подорослішав, змінився.
– Сумніваюся. Коли після дев’ятого класу його дружки зі школи пішли, він теж притих. А потім таке виробив!
Він хоч і красень, як ти сказала, але жодна з наших дівчат на нього планів не мала – надто добре знали його характер.
А ось Марина із паралельного класу в нього закохалася. Причому так, що могла годинами під вікнами стояти, чекати, коли він зволить вийти. Як їй так вийшло, ніхто зрозуміти не міг. Їй навіть намагалися пояснити, що він являє із себе. Марно.
На початку одинадцятого класу з’ясувалося, що Марина від нього вагітна. У школі все було тихо, але ми, звісно, від батьків дізналися.
Сашко не став відмовлятися, але заявив, що вона сама до нього лізла.
Його батьки сказали, що це не їхня проблема. Мати Сашка на Марину наговорила всякого. Батько Марини батькові Сашка теж влаштував.
Ті заяву написали – загалом скандал вийшов великий.
Марину мати відвезла до бабусі, кудись у невелике місто в області. Вона там народила сина і закінчила школу – навчалася вдома. А з цього хоч би що.
– Нічого собі! – знову вигукнула Христина. – Цікаво, а Софія про це знає?
– А ти в неї спитай, – порадила Поліна.
– Не буду. Тут два варіанти можливі: або знає, але якщо мені не каже, значить, не хоче це питання обговорювати. А якщо не знає, і я їй все це розповім, не факт, що вона мені повірить. Ще подумає, що я їй заздрю і хочу зіпсувати їхнє весілля.
– А ось ти на себе приміряй: ти зібралася заміж за людину, про яку, скажімо так, не все знаєш. А твоїй подрузі відомо про нього щось дуже погане. І вона промовчить. Ти, звичайно, теж дізнаєшся про це, але буде вже пізно. В результаті ти нещасна, а могла б цього уникнути.
– Ні, я не ризикну. Може, ти Софії все це розкажеш? Тобі вона швидше повірить – так би мовити «з перших вуст», – запропонувала Христина.
– Не треба мене в це вплутувати. Потім звинуватить мене, що я розпускаю плітки. Для своєї гарної подруги я ризикнула б репутацією, а Софію я всього один раз бачила.
– Ти маєш рацію. І ще невідомо, чи потрібна Софії ця правда, – сказала Христина.
…Наступного разу Поліна та Христина зустрілися через чотири роки. Поліна працювала помічником нотаріуса, а Христина прийшла, щоб відкрити спадкову справу – бабуся залишила їй свою квартиру.
Обидві вони вже були одружені, Христина чекала дитину. Розмова зайшла про Софію.
– Не знала Софія нічого про свого нареченого, – сказала Христина. – Я досі картаю себе за те, що тоді їй все не розповіла.
Дісталося Софії: свекруха на неї косо дивилася, а чоловік називав уже не так ласкаво. Вона навіть плакала так сварилися. Розлучилися вони, і Софія пішла до матері з восьмимісячним сином.
А цей заявив, що дитина не його – суд тест ДНК призначив.
Аліменти платить мізерні, бо ж працює у тата на фірмі, йому там у довідці про зарплату можуть взагалі одну гривню вказати.
– Так, сумно, а все могло б бути інакше… – сказала Поліна.
– Отож бо, що сумно, – погодилася Христина і важко зітхнула…