Софія ніколи не поверталася додому так рано. Зазвичай її робочий день затягувався до пізнього вечора, але сьогодні все склалося інакше – важлива зустріч скасувалася, а втома, що накопичилася, вела геть з офісу.
– Зроблю Максимові сюрприз, – подумала вона, посміхаючись своїм думкам у порожньому ліфті.
Перше, що насторожило – тьмяне світло в коридорі.
Максим завжди вимикав його, йдучи на роботу.
Друге – чужі жіночі туфлі, витончені і дуже знайомі.
Серце стрепенулося.
– Ні, цього не може бути! – промайнуло в голові, але внутрішній голос вже нашіптував найгірше.
Дивні звуки чулися зі спальні. Софія повільно рушила коридором, кожен крок давався важко. Тремтячою рукою вона торкнулася дверної ручки. Час зупинився.
Те, що вона побачила, відчинивши двері, назавжди розділило її життя на «до» і «після»…
На їхньому подружньому ліжку, де ще вчора вони з Максимом будували плани на майбутнє, зараз було двоє.
Її чоловік і…
Олена.
Її найкраща подруга!
– Софія! – голос Максима пролунав як грім у тиші.
Олена різко смикнулася, намагаючись прикритися ковдрою, її обличчя скривилося.
Софія застигла в дверях, не в змозі поворухнутися. Час ніби зупинився, розтягнувшись у нескінченність. У голові була тільки одна думка:
– Як вони могли?!
– Софійко, це не те, що ти думаєш! – Максим уже вдягав джинси, намагаючись наблизитись до неї.
Його слова, такі нещирі і безглузді, вивели Софійку з заціпеніння.
Не кажучи жодного слова, вона розвернулась і кинулася до виходу. За спиною лунали квапливі кроки і голоси, але вони вже зачинили вхідні двері. Тільки в ліфті, коли він рушив униз, вона затремтіла.
Телефон у сумці не вгавав від дзвінків.
Софія дістала його і вимкнула. Їй треба було сховатися десь, сховатись від цього всього. Ноги самі понесли її до мами – єдиної людини, поряд з якою вона завжди почувала себе захищеною.
Мама відкрила двері і одразу все зрозуміла – материнське серце не обманеш.
Нічого не питаючи, вона мовчки обійняла дочку і провела на кухню.
Софія сіла на старий диван, той самий, на якому в дитинстві «ховалася» від грози і шкільних невдач.
– Чаю? – тихо спитала мама, але Софія тільки похитала головою.
Слів не було, сльози все ще не йшли – усередині була порожнеча, наче пустеля.
Телефон вона увімкнула тільки вранці. Десятки пропущених, повідомлення від Максима та Олени.
“Давай поговоримо”, “Це була помилка”, “Пробач мені” – слова, слова, порожні і безглузді.
Софія методично видаляла їх, не читаючи.
«Нам треба зустрітися. Я все поясню. Ти повинна знати правду!» – останнє повідомлення від Олени змусило її гірко посміхнутися.
Яку правду? Про те, як довго вони сміялися за її спиною?
День тягнувся нескінченно. Мама намагалася нагодувати її, але їжа здавалася несмачною. Максим приїжджав до будинку, дзвонив у домофон, але мама твердо сказала:
– Софійки тут немає!
Надвечір надійшло нове повідомлення від Олени:
«Завтра о 12:00 у нашому кафе. Будь ласка, прийди. Ти заслуговуєш знати ВСЕ!»
Софія довго дивилася на екран. Усередині щось змінилося – хотілося галасувати, кидати посуд, влаштувати їм обом…
«Добре», – написала вона у відповідь.
Рішення прийшло раптово – вона піде. Подивиться в очі тій, хто зрадила її двічі – як дружину і як подругу.
І більше ніколи, ніколи не дозволить їм підійти до себе.
Вночі Софія не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і згадувала. Як познайомилася з Оленою ще в університеті, як ділилася з нею найпотаємнішим, як раділа її успіхам. Як п’ять років тому вона познайомила її з Максимом на своєму дні народження…
На ранок вона прийняла рішення. Більше ніяких сліз, ніякої жалості до себе. Вона зустрінеться з Оленою і вислухає все. А потім… Потім почне діяти.
Їхнє «наше кафе» зустріло Софійку звичним ароматом кави й кориці. Скільки разів вони сиділи тут із Оленою, ділячись секретами й мріями? Тепер все це здавалося несправжнім, майстерною декорацією у виставі під назвою «дружба».
Олена вже чекала за далеким столиком.
Бездоганний макіяж не міг приховати її нервозності – пальці постійно смикали серветку, очі уникали прямого погляду.
– Дякую, що прийшла, – почала вона, коли Софія мовчки сіла навпроти. – Я мушу все пояснити…
– Що саме? – голос Софійки звучав несподівано спокійно. – Як давно це відбувається?
Олена помовчала, але потім рішуче підвела очі:
– Чотири місяці. Ми не планували… Це просто трапилося. Спочатку це була просто симпатія, а потім…
– Симпатія? – Софія відчула, як усередині здіймається хвиля. – Ти називаєш це симпатією?
– Ми закохалися, – Олена сказала це тихо, але твердо. – Я знаю, це дуже погано. Ми намагалися боротися з почуттями, правда. Але кохання не можна заборонити…
Софія розсміялася – холодно, важко:
– Кохання? Ти зрадила мене, зруйнувала мою родину і називаєш це коханням?!
– Я не хотіла робити тобі погано, – Олена простягла руку через стіл, але Софія різко забрала свою. – Ми збиралися тобі розповісти…
– Коли? Після того як насолодитеся моїм соромом? Скільки людей знало? Хто ще сміявся за моєю спиною?
Олена побіліла:
– Ніхто не сміявся… Просто деякі здогадувалися…
– Хто?
– Його мама… І Марина… І… – Олена затихла, усвідомивши, що сказала зайве.
Софія повільно встала з-за столу. Тепер вона знала достатньо. Картина зради ставала повною – не тільки чоловік і найкраща подруга, а й ті, кого вона вважала сім’єю, всі вони брали участь у цій змові мовчання.
– Софіє, стривай! – Олена скочила слідом. – Ми можемо все виправити!
– Виправити? – Софія обернулася до дверей. – О так, я обов’язково все виправлю. Тільки не так, як ти думаєш.
План дозрів не одразу. Перші дні Софія методично збирала інформацію, начебто складала пазл зради.
Кожен новий факт був як потрясіння: Максим зустрічався з Оленою в їхній спільній квартирі, поки вона працювала допізна. Олена використовувала службові відрядження як прикриття. Вони разом їздили у той самий готель, де Софія з Максимом провели медовий місяць.
Але головне відкриття чекало попереду…
Переглядаючи документи на квартиру, Софія побачила, що саме її підпис стоїть першим у договорі купівлі-продажу. Три роки тому вона вклала у цю нерухомість спадщину від бабусі, а Максим додав тільки невелику суму зі своїх заощаджень.
– Квартира практично повністю моя, – ця думка стала першим променем світла у темряві зради.
Софія зв’язалася з досвідченим юристом, який підтвердив – при грамотному підході вона зможе залишити нерухомість собі.
Наступним кроком стала робота Олени. Через спільних знайомих Софія дізналася, що її “найкраща подруга” не просто пропускала роботу заради зустрічей із Максимом – вона робила несправжні звіти про відрядження, беручи собі кошти фірми.
– Ти думала, я така проста? – шепотіла Софія, збираючи докази.
Вона ретельно копіювала листування, зберігала чеки, записувала розмови.
Розв’язка настала стрімко. Вранці Максим отримав повідомлення про розлучення й вимогу звільнити квартиру протягом тижня.
Того ж дня начальнику Олени надійшов анонімний лист із доказами її обор удок.
– Як ти могла?! – галасував Максим у слухавку. – Я ж люблю тебе!
– Любиш? – спокійно перепитала Софія. – А я любила тебе. І вірила тобі. Тепер можеш жити з Оленою. Тільки ось жити вам буде ніде.
Через тиждень Олена втратила роботу. Її репутацію у професійних колах було зруйновано. Максим, залишившись без даху над головою, переїхав до неї, але їхнє “велике кохання” не витримало випробування побутом і безгрошів’ям.
– Ти задоволена? – запитала мама, коли все закінчилося. – Це принесло тобі полегшення?
Софія довго мовчала, дивлячись у вікно.
– Ні, – нарешті відповіла вона. – Але тепер я знаю, що здатна захистити себе. І більше нікому не дозволю так зі мною вчиняти.
…Минуло пів року.
Софія стояла біля панорамного вікна свого нового офісу в іншому місті. Життя змінилося кардинально – нова робота, нові люди, нова вона сама.
Телефон тихо завібрував. Повідомлення від Олени:
«Ти зруйнувала мені життя. Я залишилася без роботи, без перспектив. Максим кинув мене заради якоїсь дівчинки з бухгалтерії. Ти цього хотіла?!»
Софія посміхнулася і, не відповідаючи, видалила повідомлення. Це справді не принесло їй щастя, але допомогло зрозуміти головне – вона сильніша, аніж думала.
В офіс зазирнув Андрій, її новий колега:
– Нарада через п’ять хвилин. Ти готова?
– Так, – відповіла вона, збираючи документи.
Андрій не був схожий на Максима – відкритий, чесний, без подвійного дна. Вони почали спілкуватись місяць тому, і вперше за довгий час Софія відчула, що готова знову довіряти.
Увечері, сидячи у затишному кафе з виглядом на річку, вона розповіла Андрієві свою історію. Без прикрас та приховування – про зраду, про помсту, про те, як вчилася жити наново.
– Знаєш, – сказав він, уважно вислухавши. – Іноді потрібно пройти через найгірше, щоб зрозуміти, хто ти є насправді.
– А хто я? – запитала Софія, дивлячись йому в очі.
– Ти – жінка, яка не зламалася. Яка знайшла в собі сили не просто жити далі, а перемогти. І я захоплююся тобою!
І в цей момент Софія зрозуміла – минуле більше не має над нею влади!