Славко відсвяткував чаюванням на невеликій кухоні у мами своє призначення на нову посаду начальника відділу.
Всі і на роботі його вітали, але там він дуже стримано проявляв радість. Тільки кивав і обіцяв докласти всіх зусиль для успішної роботи колективу.
Жінки не зводили очей з нього і з Алли – співробітниці, що недавно прийшла, кароокої блондинки з довгими ногами і тонкою талією.
– От би була гарна пара, – шепотілися в колективі, і Алла бачила, що на них дивляться.
Їй сподобався Славко, хоч він був і не високого зросту, і вже залисини зробили його лоб високим, і розмовляв він тихим і спокійним голосом, не як звичайні гучноголосі начальники.
– Що, як тобі наш Славко? – підморгнула їй секретарка Віра Іванівна, – він хоч і скромний, а дуже компетентний працівник, тому й поставили на керівника. І не одружений.
– Ну, це поки що… – з хитрою усмішкою промовила Алла, підфарбовуючи губи біля дзеркала кабінету.
Славку було приємне призначення ще й від того, що мати раділа за нього, як дитина.
– Розумнику, синку, ти навіть не уявляєш, яка я щаслива! От і виріс ти без батька, і вчився, і репетитора я тобі в школі наймала, коли часто слабий був. І бачиш – все не дарма… Тепер кар’єра твоя вже відбулася, залишилося сім’ю завести, – сказала вона, обіймаючи Славу. – У тебе хоч хтось на прикметі, скажи?
– Так, звичайно. Чи то я, чи мене помітили… – засміявся Славко, маючи на увазі відверті погляди Алли.
Вона вже кілька разів просила підвезти її то до будинку, то до метро, і розповідала про себе, ніби ненароком підкреслюючи свої переваги і хороші риси характеру.
– Я така закохана, – говорила Алла, – так звикаю до людей, довіряю… Права моя мама, не можна бути такою наївною і з відкритою душею, а я все одно вірю і бачу в людях тільки добре. А ти?
– Я не можу говорити про себе. Тим більше, що ми мало поки що знайомі. Ось мине час, сама дізнаєшся, – відповів Славко, відводячи очі.
– Добре, я сама все побачу, але ти теж повинен мені довіряти.
– І чому ж? – усміхнувся Славко.
– А просто я так хочу… – Алла торкнулася його руки.
На роботі все ж таки довелося наприкінці тижня проставлятися за підвищення. Славко поїхав машиною по пироги і салати до матері. Мама наполягала на домашньому частуванні. Готувала вона добре, і Славко погодився – хотілося пригостити колег добре.
Мати залишила все в холодильнику, а сама поїхала на прийом до свого лікаря, бо була записана заздалегідь.
Славко в обідню перерву попросив Аллу допомогти привезти йому їжу від матері. Вона із задоволенням погодилася.
Вони зайшли в квартиру, і Славко почав виймати численні контейнери з холодильника. Алла сіла на табуретку.
– А у твоєї мами гарно. Так затишно й чисто… О, а це ще хто такий?
Алла застигла від несподіванки.
Вона дивилася на маленького песика, що вибіг з кімнати. Собачка почала бурчати і гавкати на незнайомку, а Славко заспокоїв її:
– Тихо, Муха, це свої, ну що ти…
– Муха? – здивувалася Алла кличці собачки.
– Так, тому що маленька і чорна, – сказав Славко.
– Фу, не можна, пішла, пішла… Не подряпала б мої панчохи…
Славко здивовано подивився на Аллу. Обличчя її показувало гидливість і невдоволення.
– Та не чіпатиме вона ні тебе, ні твої панчохи. Обіцяю, – сказав він і погладив Муху.
– Не чіпай собачку, коли їжу береш, – зробила зауваження Алла з роздратуванням, але очі її округлилися ще більше, коли на порозі кухні з’явився великий чорний кіт, гладкий і блискучий.
– Мʼяв, – нявкнув він, потираючись об ноги Слави.
– Зараз, Маркіз, я пригощу тебе, любий, – хлопець вийняв з холодильника пакет із вареною рибою і відклав кілька шматків у миску кота біля плити.
Кіт із вдячністю подивився на господаря і почав їсти.
– Боже, що тут за зоопарк? – ахнула Алла, – у твоєї мами немає на їхню шерсть неперносимості? Бо ж тримати в такій маленькій квартирі двох тваринок це не дуже добре!
– А ти маєш непереносимість на них? – співчутливо запитав Славко.
– У мене? Ні. Здається, ні. Точно не знаю. Ми ніколи не тримали тварин у квартирі. Вони ж всіке розносять, з них летить шерсть, і таке інше… Не гігієнічно жити так, – Алла ніби читала лекцію.
Тим часом Славко склав у пакети всі лотки та контейнери із салатами, а пироги зі столу помістилися у великому кошику.
Алла все ще невдоволено дивилася на собаку і кота, що мирно їли.
– Ох, мати сваритиметься, що я їх знову нагодував. Вони і так вже гладкі. Ну, нічого, я заїду ввечері і погуляю з ними, – усміхнувся Славко.
– Ось ще й час треба на них виділяти – то годуй, то гуляй, треба ж… – вона спробувала усміхнутися Славку, але він був серйозний.
– Так, вони ж як діти! Ще й слабі можуть бути, і щеплення їм робити необхідно, і мама Муху носить на стрижку. А в теплий сезон обробляємо від бліх і кліщів… – діловито перерахував він.
Алла слухала неуважно, а потім встала і пішла до дверей.
– Нам пора. Обід закінчується. Я тобі двері відкриватиму.
Вони поверталися працювати. Алла щебетала щось про секретарку Віру Іванівну, про нове меню в буфеті. Славко розсіяно поглядав на неї, киваючи, а сам думав:
«І що я в ній знайшов спочатку? Говорить без угаву. І все ні про що. Пусто. А як витріщається на мене. Без сорому. Довірлива до всіх… Боже. Знала б вона, що я про неї зараз думаю…»
Колектив уже чекав на Славка. Вони приготували йому в подарунок чудовий термос, невеликий, але гарний, із нержавіючої сталі.
– Ось. Річ завжди на роботі потрібна! І у відрядженнях теж, – Віра Іванівна обійняла Славка.
Після робочого дня вони трохи затрималися, випивши ігристого і скуштувавши чудові салати й пироги.
Алла намагалася триматися поряд із Славком, а він уже не відчував до неї нічого, окрім розчарування. Цього вечора він прямо відмовив їй підвезти її додому, сказавши, що поспішає додому і має важливу зустріч.
Важливою зустріччю була мати. Вона відчинила двері і відразу запитала:
– Ну як все пройшло? Добре? Сподобалися мої частування?
– Звісно, матусю. Як вони могли не сподобатися, тільки тебе й хвалили. Ледве про мене не забули… – поцілував її син.
– Ну, а та, яка в тебе начебто на прикметі? – з усмішкою запитала мати, – тільки не приховуй, сусідка доповіла мені, що ти приїжджав із красунею. Це вона?
– Хто? А ні, що ти. Це так, колега… Нікого в мене поки що немає. Це я злукавив, щоб заспокоїти тебе. Каюсь … Але ти не хвилюйся. Найближчим часом вона з’явиться – дівчина моєї мрії… – сказав Славко.
– І яка ж вона? Твоя мрія? – Зітхнувши спитала мати.
– Вона – будь-яка. Але скромна, розумна, добра. І…
– І?
– Поважатиме мою матір і любитиме всіх наших хвостатих! – видав Славко.
– Ну що ж. Цілком розумні вимоги, – погодилася мати, – а як на мене, то вона в першу чергу повинна любити тебе! Тоді і я, і наші тваринки будемо радіти.
– Ну, а я про це якось і не подумав… – усміхнувся Славко, – ну, то я пішов погуляти. Обіцяв всім.
Він покликав кота і собачку, відчинивши двері. Ті швидко кинулися в коридор, і Славко поквапився за ними.
Мати дивилася з вікна на сина, кота й собаку. Вони бігали по подвірʼю, граючись, як і раніше, коли Славко ще був студентом, Муха – цуценям, а Маркіз худим кошеням, підібраним з вулиці.
– Господи, скоро тридцять мужику, а він наче дитина. Начальник відділу… Славко ти мій. Дай же Бог тобі знайти щастя, синку…