Віра сиділа на стільці, підібравши під себе ногу і втупившись в екран ноутбука. Вона ловила кожне слово тієї чудової жінки, яка розповідала про те, як повинні поводитися дівчата у стосунках.
– Запам’ятайте, дорогі мої! – мовила вона. – Ви справді дорогі, і, якщо чоловік цього не розуміє, він просто не ваш чоловік!
Віра навіть рота відкрила. Ось це думка…
– Кожна жінка заслуговує на подарунки. Що ми даємо чоловікам? Та все! Нашу молодість, здоров’я, нашу увагу та підтримку. Невже після цього ми не заслужили жити, як королеви?
Віра несвідомо кивнула. І справді … Адже жінки завжди у всьому підтримують своїх чоловіків. А здоров’я? Через скільки проходить жінка, коли народжує?
Коуч, як зараз заведено називати, багато всього говорила. Але все зводилося до однієї думки: жінки гідні тільки кращого. І що чоловік має зробити все, щоб його кохана була щасливою. Неважливо, де він знайде гроші, але він має обдаровувати її лише найкращими речами, возити лише на дорогі курорти та водити у добрі ресторани. І натомість він отримає ту, яка даватиме йому енергію та сили на його зростання.
Взагалі Віра випадково дізналася про цього коуча. Випливла реклама, і тема дуже зацікавила дівчину. Вона й сама не раз думала про те, що живе якось неправильно. І послухавши цю лекцію, зрозуміла, що так і є.
Мама виховувала Віру зовсім інакше. Мовляв, не можна брати дорогі подарунки, це нідочого хорошого не приведе. Чоловік і дружина повинні разом працювати на благо сім’ї, і жінка в жодному разі не повинна сидіти на шиї у свого коханого чоловіка.
Ось тільки Віра згадувала свою маму, яка дотримувалася цих правил, і розуміла, що так вона жити не хоче. Мама нарівні з татом працювала, проте після роботи тато лягав на дивані, а мама бігала по квартирі, намагаючись прибрати та приготувати їжу одночасно.
А ще Віра пам’ятала, як мамі завжди було шкода грошей. Ходила в одязі, якому вже багато років. Віра навіть згадала про випадок з дитинства, коли у мами остаточно порвалися зимові чоботи. До цього їх тато вже кілька разів підклеював, але в результаті вони порвалися настільки, що вже жоден клей не міг їх врятувати.
І Віра пам’ятала, як через це переживала мати. Адже зимові чоботи – річ далеко недешева. І доведеться витрачатися.
До того ж, не сказати, що в їхній родині не було грошей. Вони не жили багато, але й не голодували. Віра не пам’ятала, щоб хоч якось її обмежували. Одяг купували часто, кишенькові гроші давали. Їжа була різноманітною та смачною. Але ось у її мами був пунктик: нічого їй не треба.
А тато й радий був. Квіти дарував двічі на рік – на восьме березня та день народження. Та й що там за букети були? Три тюльпанчики або кілька гвоздик.
Подарунків мама від чоловіка теж особливо не отримувала. Точніше всі подарунки були для сім’ї. Каструля, наприклад. Або нові штори. Ну, що це за подарунки? І, головне, мама завжди так раділа, говорила батькові, що саме про це вона мріяла.
Після цієї лекції мама Вірі здалася якоюсь особливо жалюгідною. Наче і не жінка вона, а якась хатня робітниця, яка рада працювати за їжу. І що то за життя?
Віра твердо вирішила, що вона такою не буде. А ще вона зрозуміла, що треба переставати нехтувати собою. Нахабство в сучасному світі дуже цінується.
Та й яких жінок люблять? Яскравих, доглянутих, тих що знають собі ціну. І вона буде такою.
У Віри був молодий чоловік. Працював він у автомайстерні. Отримував не так, щоби багато, але, в принципі, жити можна. Принаймні Вірі так раніше здавалося.
А тепер, після прослуханої лекції, вона зрозуміла, що то крапля в морі. Їй хотілося б, щоб її чоловік займав якусь керівну посаду, а ще краще, щоб у нього був свій бізнес.
Але кидати Славка вона не збиралася, вона його кохала. Та й два роки вони вже разом. Тому вирішила, що треба його мислення поміняти. От він за нею доглядатиме правильно, розумітиме, що тих грошей, що він заробляє, не вистачає. І прагнутиме кращого. А Віра його, звісно, підтримає. Навіть, може, направить.
Вона так зайнялася цією ідеєю, що захотілося одразу йому зателефонувати, поділитися своїми ідеями. Але Віра зрозуміла, що треба діяти тонше.
Та й привід був. У Віри наближався день народження, а значить, і подарунки будуть. Та цього Віра соромилася, і коли Славко запитав, що вона хоче у подарунок, відповіла, хай це буде сюрприз.
Але що там Славко може вигадати? Якусь дешеву нісенітницю. А треба починати діяти по-великому.
Тому ввечері, коли Віра та Славко зустрілися, дівчина завела цю розмову.
– Пам’ятаєш, ти питав, що я хочу у подарунок на день народження?
– Звичайно, – усміхнувся він. – Ти щось вигадала?
– Так. Хочу новий телефон.
Славко здивовано глянув на дівчину. Раніше вона не мала таких запитів. Та й він, зізнатися, розраховував купити подарунок тисяч за пʼять. Може, сім. Але явно не за таку ціну, яку хоче Віра телефон.
– Сонечко, я не впевнений, що в мене вистачить грошей на нього…
І Віра тааак подивилася.
– У мене день народження раз на рік! Ти не можеш трохи піднапружитися? Світлані, он, чоловік подарував браслет за пʼятдесят тисяч! Христину хлопець взагалі на Мальдіви відвіз. А я хочу лише телефон…
Чомусь Славку стало ніяково. Таке почуття, що ця розмова була продумана заздалегідь.
– Добре, я постараюся.
Віра навіть зраділа в душі. Все так просто виявилося.
Вона скинула йому марку та модель телефону, а трохи пізніше ще відправила фотографію букета з півонії.
“Ось такі квіти я люблю”, – підписала вона. І не має значення, що вартість цього букета, як ще один подарунок.
Славко й справді напружився. Захотів зробити приємне коханій. Взяв додаткові зміни, позичив грошей, але купив телефон. Щоправда, на букет грошей вже не вистачило, тож він подарував Вірі п’ять троянд.
Зазвичай, Вра раділа навіть одній квіточці. А тут скривилася.
– Міг би і великий букет подарувати. Ну, гаразд, дякую.
Славко насупився. Але надто не хвилювався. У них з Вірою були добрі стосунки, і така поведінка їй не властива. Подумаєш, якось дорогий подарунок попросила. В усіх буває.
Але Славко й не здогадувався, що це лише початок.
Віра стала наполягати на тому, що їм потрібно повечеряти в ресторані. До того ж, не в простому кафе, а саме дорогому закладі.
Кілька разів Славко її туди зводив, але на третій відмовився.
– Я тільки борг віддав, брав гроші, щоби тобі телефон купити. Тому, вибач, не вийде.
– А це, хіба мої проблеми? – пирхнула Віра. – Може, тобі треба більше заробляти?
Славко тоді сильно розгнівався. Запитав, що відбувається, але Віра нічого виразного не відповіла. Все твердила про те, що за жінкою треба доглядати, щоб і самому бути в ресурсі.
Славко навіть не розумів, що означає «у ресурсі». Але твердо сказав, що грошей поки що немає.
Але після однієї нагоди Славко зрозумів, що Віра не збирається зупинятися. Якось Віра зателефонувала йому і зажадала (не попросила, а саме зажадала), щоби Славко скинув їй грошей.
– Я тут таку сукню побачила! Скинь мені шість тисяч, будь ласка. Хоча, можна й більше.
Взагалі вони навіть не жили разом. Та й Віра завжди одяг купувала сама. Так вона теж працювала.
І Славко, може, навіть і дав би їй грошей, якби це було прохання. Але в такому тоні він не хотів розмовляти. Просто сказав, що не скине.
– Тобто ти хочеш, щоб я була доглянутою, красивою, але платити за це не бажаєш?
– Я хочу, щоб ти нормальною була, – не витримав Славко. – І мені начхати, яка на тобі сукня.
– А мені ні. І якщо ти мені її не купиш, то знайдеться той, котрий з радістю все сплатить.
І ось тут терпець Славка урвався.
– Нехай і справді хтось інший тобі все оплачує! Я не знаю, що з тобою сталося, але ти вже не та дівчина, в яку я закохався.
– Тому що я почала себе любити!
– А мені здається, що тебе просто хтось накрутив. У будь-якому разі, мені все це набридло. Я не олігарх. Та й, щиро, думав, що гроші – не головне. Ми розлучаємося.
Вірі аж зле стало.
– Ось так? А навіть добре, що це зараз сталося! Я зможу побудувати стосунки з тим, хто гідний мене.
Віра була впевнена, що Славко ще приповзе до неї. І вже тоді він однією сукнею не викрутиться.
На той час дівчина подивилася ще кілька відео з тим коучем. І вже чудово знала, що чоловіки люблять зухвалих. І що Славко просто не зможе піти від неї.
Але чи то Віра була недостатньо зухвалою, чи то коуч щось наплутала, але Славко не дзвонив. І Віра сама здалася за тиждень.
Славко зустрівся з нею, сподівався, що вона вибачиться, скаже, що на неї найшло. Але Віра стояла на своєму: це Славку треба розвиватися, щоб забезпечувати кохану, а не Вірі змінюватись.
І тоді він розлучився з нею остаточно.
Віра ж вважала себе дуже просвітленою. Вона ж навіть курс у цього коуча купила. І точно знала, як поводитися, щоб щедрі чоловіки так і липли до неї.
Але щось пішло не так. Чим більше минало часу, тим більше Віра усвідомлювала, що все це не працює. І якщо хтось до неї і лип, то це старі, неприємні чоловіки, яким не супутниця життя була потрібна, не муза, а дівчина для побачень.
А ще вона зрозуміла, що все ж таки любить Славка. І навіть вирішила, що зменшить планку. Не вимагатиме, щоб він так різко змінився.
Але було пізно. Славко не повернувся, і Віра лишилася сама.
Коли вона приїжджала до батьків, завжди спостерігала за ними. Вона була впевнена, що мама вдає, що в душі вона нещасна, і завжди мріяла про діаманти, а не про каструлю. Але вона дивилася на них, і бачила, що вони справді щасливі. І мамі, начебто, начхати, що їй подарує тато.
І все більше Віра думала, що через багато років і вона зі Славком могли б бути такими.
Напевно, все ж таки не все знає цей коуч.