– Вона тобі сестра, ніхто не сперечається, але тягнути всю твою сільську рідню на собі – це вже, вибач, зовсім не до мене! – різко заявила Олена.
– Оленко, ну чого ти! Я й не прошу. Просто, розумієш, я сам її покликав сюди. Ще до того, як ми зустрілися з тобою. А що тепер виходить? Що я кидаю Марійку напризволяще? – Славко нервово смикав замок на кофті, поправив окуляри на носі. Розмова ця була йому неприємна.
– А тепер виходить ось що, любий мій. Ти скоро станеш моїм чоловіком. І будеш сімейною людиною. Чому ми маємо й надалі займатися долею дорослої здорової дівчини? – здивовано запитала Олена.
– Вона не доросла…
– У двадцять п’ять? Не доросла?! Та ти що! А коли вона подорослішає? У тридцять? У сорок? Ну, вибач, нам з тобою тоді й дітей заводити не треба – не потягнемо ми і твою сестру, і своїх діточок.
– Ну що ти починаєш, – Славко опустив очі.
Перед майбутньою дружиною було незручно, молодшу сестру шкода. – Просто вона така несамостійна. І до шаленого міького темпу так і не звикла.
– Послухай, Славко, ну що ти з нею носишся? Хай сама тепер! Не маленька давно вже. Чому Марійка не вчилася, освіту не здобувала? Сам же ж казав, що сестра має всього дев’ять класів школи і все. Як у минулому столітті, їй-богу! – обурювалася Олена.
Сама вона мала вищу освіту.
– Вона начебто старалася, у коледж навіть вступала, але не закінчила… Слаба була постійно.
– Старалася, але не закінчила… Ледача якась! У мене немає слів просто! Як можна бути такою несамостійною? Я розумію, що вдома її мати шкодувала, тягла молоденьку доньку на собі до двадцяти трьох років. А вона цим безсовісно користувалася – сиділа вдома і малювала свої безглузді малюнки. Типу, вона справою зайнята.
– Вона намагалася цим заробити, – виправдовував сестру Славко.
– Намагалася! Ну і що, заробила? Ось вам! Вона і тут, сидячи у тебе в квартирі, щось пробувала. Видимість робила. І що?
– Ну, Олено…
– Що Олена? Марійка ці два роки повністю на твоєму забезпеченні була! Два роки просто так сидіти, створюючи ілюзію пошуку себе – незбагненно просто!
Олена підійшла до столу на кухні, пригубила зі своєї чашки давно холодний чай. Розмова затяглася.
– Для початку треба було вчитися, диплом здобути. Це головне! А потім уже – все інше. Але сестричка твоя постійно на когось сподівається. То на матір, то на старшого брата. Вона у вас дуже хитра маніпуляторка! Але я цього більше не потерплю. Твоя черга її забезпечувати вже минула – два роки вона у тебе жила в орендованій квартирі, – Олена вирішила не мовчати.
Досить, настав час розставити всі крапки.
Майбутня зовиця своєю дитячою поведінкою виводила її з себе.
Так, Олена мала право так ставитися до ледачих. Вона всього досягла сама. Закінчила школу з медаллю. Вступила в університет, багато й наполегливо вчилася, розуміла, що сподіватися їй у цьому житті нема на кого.
Мати, яка жила у селі далеко, мало чим могла їй допомогти. Батько, у якого вже десять років була інша родина та двоє дітей-підлітків від другої дружини – тим більше.
– Я ні на кого ніколи не сподівалася. Чому Марійка вважає, що їй всі довкола винні? Ну приїхала ти, пощастило, що рідний брат такий дбайливий – покликав, поселив у квартиру, де не треба навіть платити за оренду.
Ну ти крутись, працюй! Вступила б кудись хоча б заочно. Здобула б освіту, знайшла роботу хорошу, а потім працювала до сьомого поту. Щось роби, щоб утриматись, закріпитися тут, у цьому місті. Навіщо вона тут, Славко?
– Ну, що їй – додому, чи що, повертатися? Там же ж ні роботи до ладу немає, ні життя. Все в занепаді повному, – міркував чоловік, який сам десять років тому поїхав із рідного села в пошуках кращого життя.
– Нехай їде назад до матері. Або сама себе забезпечує.
Вони того вечора посварилися. Славку довелося їхати в орендовану квартиру, де останні два роки він жив з молодшою сестрою.
Оренду він більше не продовжував. Йшов останній місяць проживання там. Через два тижні весілля з Оленою. Молоді вирішили жити у її квартирі, яку Олена купила в кредит рік тому.
– Ти домовився? – зустріла Славка Марійка, яка судячи з її вигляду щойно прокинулася, хоча на годиннику була восьма вечора.
– Про що?! – він розумів, що має на увазі сестра, але зараз був злий.
Олена його накрутила. І в чомусь вона мала рацію. Марійка була ледача.
– Про те, щоб я жила з вами, у Оленки в квартирі. Що незрозуміло? – нахабно запитала Марія.
– Марійко, а тебе взагалі нічого не бентежить у цій ситуації?
– Що саме? Ти до речі чому не купив моє улюблене морозиво? Та й філе куряче теж. Що я їсти маю? Цілий день на тебе чекаю, – дивлячись на брата, невдоволено спитала вона.
– Морозиво? А ти на нього заробила? Живеш тут як у санаторії на всьому готовому! – Славко ще кипів усередині, тому не міг одразу заспокоїтися.
– Ти що, Славко? Що я тобі поганого зробила? Як ти можеш так зі мною? Тобі взагалі мене не шкода. Ти ж бачиш, я пробую. Сторінку маю свою в інтернеті, викладаю там свої роботи. Але люди чомусь не хочуть замовляти в мене портрети. Треба чекати, зараз, мабуть, не мій час…
– Чого чекати? Чого скажи мені? Який твій час? Коли він настане? А портрети твої погані!
– Що? Та як ти так можеш? – в очах сестри заблищали сльози.
– Вчитися треба було, Марійко, вчитися. Це головна умова в житті. Будь-який талант треба доводити до пуття, до досконалості.
А ти навіть свій коледж не закінчила. І що тепер – мрієш зустріти багатого чоловіка, а поки що живеш за мій рахунок. І плануєш ще на шию моїй дружині сісти. Але ж вона проти! І я її чудово розумію.
Ось тільки не знаю, як матері про це скажу! – сказав на одному подиху Славко.
– Ось саме так, як ти скажеш мамі, що виставив мене на вулицю, га? – очі дівчини одразу висохли, обличчя спохмурніло. – Ти ж обіцяв їй, що подбаєш про мене, влаштуєш на роботу, заміж видаси.
– Я не чарівник, Марійко. І якщо ти сама нічого не хочеш змінювати у своєму житті, то я безсилий. Тут зовсім інші правила. І ти їх не прийняла. Їдь додому.
– Додому! Он як? Як зустрів свою Оленку, одразу й рідня не потрібна стала!
Марійка некрасиво заплакала, намагаючись розчулити брата. Це була звична річ, з раннього дитинства так робила. Вміла маніпулювати рідними.
Мати Марійки й Славка останні кілька років жила сама. Другий чоловік, батько Марійки, нещодавно пішов у засвіти. А до цього вів веселий спосіб життя, за що його й виставила з дому Ольгу.
Їй взагалі із чоловіками не щастило. І перший чоловік, який подарував їй двох синів, серйозним способом життя не вирізнявся. І довго на цьому світі не затримався.
Але жінкою вона була веселою і навіть мрійливою. Всім довкола говорила, що щаслива вже тим, що має трьох дітей. А чоловіки… Ну що ж, це діло наживне. Було б бажання. А їй у її 58 уже ніхто не потрібен…
– Олю, а що ж твій старший не одружися? Бо ж йому 38 вже, так? – здивовано питали знайомі.
– А куди йому поспішати? Нехай живе поки що так, дівчина в нього є. Я його не кваплю.
– А де він у тебе працює? – не вгавали подруги. – Він так і не закінчив те музичне училище? Начебто ж вступав?
– Ні. А навіщо? Куди він із цим дипломом піде? Він і так заробляє. Пісні пише сам, виконує їх, – з гордістю відповідала Ольга.
– Де? У переходах? – дивувалися знайомі безтурботності цієї фантазерки.
Насправді всі здогадувалась, за чий рахунок живе старший син.
– А Марійка твоя що? Працює, заміж вийшла? – цікавилися колеги і друзі.
– Марійка поїхала в місто. Її Славко покликав. Він там у мене так добре влаштувався! На якомусь заводі працює. Я подробиці не знаю, він все у секреті тримає. Але сина там дуже цінують. Він і сестру влаштував на роботу. Вона в нас незабаром виходить. І Славко теж одружується. На місцевій. З квартирою! – брехня перемішувалась у неї з правдою, фантазії видавалися за дійсність, і жінка була щаслива, живучи в казці, яку сама собі вигадала.
– То Марійка твоя освіту отримала? – допитувалася колега в Ольги. – З коледжу, пригадується, її виставили тоді. Ти ж сама скаржилася нам.
– Ну, звісно! Отримала. Працює і дуже добре заробляє. І хлопець у неї теж є. Батьки його не можуть натішитися на Марійку. Ось весілля скоро буде.
– А живуть вони де, Славко з Марійкою?
– Поки що квартиру винаймають удвох. Двоповерхову. Але дуже дешево. Так, їм так пощастило. Їм знайомі здали. А потім переїдуть у квартири своїх чоловіка і жінки.
Незрозуміло, щиро Ольга вірила в те, що говорить, чи напускала туману, але багато хто знав чи здогадувався, як насправді йдуть справи у її трьох дітей, з яких тільки середній Славко чогось досяг у житті, а старший син і молодша дочка були ледачі і без освіти.
Ближче до ночі подзвонила мати.
– Алло, мамо, слухаю. Чого так пізно? Ми вже майже спимо.
– Та ось хотіла сказати тобі, Славко, що ми тут всі збираємося до вас з Оленкою на весілля. І Віктор поїде з дівчиною своєю, і моя рідна сестра з чоловіком. Ти радий? – запитала Ольга у сина.
– Вікторе? – маючи на увазі старшого брата, здивувався Славко. – Він що став стільки заробляти на своїх піснях, що може собі дозволити такі витрати на готель і дорогу?
– Чому ж на готель? Я ось якраз про це з тобою й хотіла поговорити. Нам усім десь треба буде розміститися. Нас тільки п’ятеро людей приїде. Може, ми в квартирі в Оленки оселимося на тиждень, поки гостювати будемо?
– Мамо, ти взагалі вже? В Олени однокімнатна квартира! – заперечив Славко.
– Ну, ми не всі туди підемо. Хтось у твоїй орендованій квартирі, а хтось у Олени оселиться. А як же ж інакше? Ми ж на весілля їдемо. Завжди так було. Гості приїжджають, у тісноті, але що вже, – наївно продовжувала мати, ніби не розуміючи, в якому емоційному стані перебуває її син.
– Та що за маячня! Нехай їде хто хоче. Тільки жити будете всі у готелі!
– І я?! – ахнула мати.
– Тобі знайдемо місце, – уже спокійніше відповів Славко. – Хоча… Я тут Марійку не знаю, куди переселяти. Проблема виникла. Квартиру ж я більше не орендуватиму. Днями оренда закінчується, – вирішив поділитися з матір’ю цією проблемою Славко.
– Ну, це ти вже вирішиш. З собою до Олени візьмеш. Марійка тобі не чужа людина.
– Мамо, як ти собі це уявляєш? До Олени!
– Нормально. Поживе з вами, а там, дивися, і теж одружиться. Знайде свою долю. Я тебе ще про Віктора хотіла попросити. Нехай твоя Олена його там кимось прилаштує. Він же ж у нас такий талановитий! – Ольгу знову понесло. – Ну, що він тут у нас може заробити?
– Ні, мамо! Навіть не починай! Я сестру не можу збагрити зі своїх рук, а ти ще старшого брата намагаєшся посадити на мою шию.
– Що значить – збагрити? І Марійка, і Вітя самі себе забезпечувати будуть. Просто їм треба допомогти. Дати шанс.
– Ні, мамо. Віктор нехай вдома сидить. І Марійка теж скоро повернеться до тебе назад.
– Та що за настрій у тебе сьогодні? Я сама зараз подзвоню Олені і попрошу її. Вона мені не відмовить, – наївна і навіть зухвала Ольга продовжувала свій натиск.
Вона справді набрала номер майбутньої невістки.
– Слухаю вас, Ольго Миколаївно, – сухо сказала Олена в слухавку.
– Оленко, вітаю, моя люба. Як ти, як здоров’я, як робота? Все гаразд?
– Так, дякую.
– Вибач, що пізно дзвоню. У мене кілька запитань до тебе. По-родинному, так би мовити.
– Ну, якщо тільки пара. Бо я вже майже сплю. Ми тут дуже рано встаємо, шалений ритм життя, знаєте.
Олена явно нервувала і говорити з майбутньою свекрухою не хотіла.
– Нехай Марійка з вами поживе недовго. Я вірю, вона скоро зустріне свою долю і вийде заміж. Моя дівчинка така красуня, що їй не може не пощастити. Добре, Оленко? Дозволь їй пожити з вами.
– А ще чого хочете? – запитала Олена, яка вкотре здивувалася нахабству рідні майбутнього чоловіка.
– А ще я хотіла тебе про Віктора попросити, – Ольга, здавалося, не помічала, як відповіла їй дівчина. – Влаштуй його до себе на роботу. Він талановитий – пісні пише такі прекрасні. А співає як! Ось приїдемо до вас на весілля, і ти послухаєш. Він також хоче переїхати до вас.
– А жити він теж із нами буде, у моїй квартирі? – уточнила зла Олена. – І дівчину свою, я так розумію, з собою забере, га? Куди ж він без неї?
– Ну, я не знаю. Може, спочатку, поки син не почне заробляти, вам доведеться посунутися. А там уже…
– Забудьте! – зупинила її Олена. – Ніяких сестер і братів! Я не маю наміру вирішувати проблеми вашої численної рідні! В мене своїх вистачає.
– Олено, як ти так можеш? – розгубилася Ольга.
– Можу. Тільки так із вами й треба! І краще одразу розставити кордони нашої родини, щоб ви нам на шию не сіли.
Марійку свою теж забирайте. Вона так і не заробила ні копійки, живучи тут уже два роки!
Я заборонила Славку допомагати їй. Він стане моїм чоловіком, і тепер я контролюватиму наш з ним бюджет.
Жити вашій дочці нема де, працювати вона не хоче. Нехай їде додому. І другого такого ж вашого чада дорослого нам тут не треба!
Олена поклала слухавку.
– От же ж нахабство, га! Воістину друге щастя. А для когось і перше…
На одруження сина Ольга приїхала сама. З Оленою вона була небагатослівна. Як втім, і сама невістка також…
Назад додому Ольга поверталася разом з дочкою.
– Нічого, Марійко, не переймайся. Зустрінеш ти ще своє щастя. Обов’язково зустрінеш.
А поки ми з тобою спокійно зможемо прожити – я працюю ще, дякувати Богу.
Та й Славко нам допомагатиме грішми. Нікуди не дінеться.
Не дарма ж він у нас у місті живе і працює…