День не задався з самого початку: Сергій проспав, бо вирішив «закрити очі на пару хвилин», які згодом перетворилися на півгодини. Схопившись із ліжка, чоловік кинувся в душ, де йому так і не вдалося налаштувати воду, як слід. Помившись, Сергій розраховував встигнути випити кави, але, коли чашка гарячого напою вже димілася в руках – задзвонив телефон. Відповісти на нього, притиснувши плечима до вуха було поганою ідеєю: по білому халаті розтеклася кавова пляма, а на всю квартиру пролунав дзвін чашки, що розлетілася на шматки.
На роботу Сергій все одно запізнився, за що отримав догану від шефа. І, начебто цього було мало, з’ясувалося, що з сьогоднішнього дня в офісі поповнення – новий спеціаліст у відділі продажу. Значить Ілля – найкращий друг Сергія – таки втратив своє місце. Було до сліз прикро, адже доведеться з нуля налаштовувати стосунки з новим співробітником, котрий, до всього іншого, виявився жінкою. А це ще те задоволення…
– Мельник! – насамкінець гукнув шеф, коли Сергій залишав його кабінет. – Ти все-таки зайди, познайомся.
Сергій мляво посміхнувся. Ось ще, ніби йому нема чим зайнятися. Квартальний звіт на носі, а він на уклін піде. Нісенітниця.
Начебто читаючи його думки, до чоловіка весь день постійно заходили колеги, питаючи те саме: «Встиг до новенької сходити?». Легке роздратування почало переростати у гнів: що за паломництво таке? Вона ніби свята якась…
До речі, з характером Олени Михайлівни (так звали новеньку) Сергій вже встиг ознайомитись, хоч і за листуванням. Відповідала вона сухо, питала тільки у справі, вимагала все чітко, наче методичкою. «З Іллею такої нісенітниці не було» – промайнуло в голові чоловіка. Проте вибирати не доводилося, тому Сергій мужньо стиснув зуби і не менш мужньо продовжив надсилати новому колезі документи на погодження.
З тріском та скрипом чоловік дотяг до кінця робочого дня. Фінальним акордом була відправлена на електронну пошту Олени чернетка майбутнього звіту. Натиснувши на Enter, Сергій шумно видихнув і відкинувся на спинку офісного крісла. Нарешті цей кошмар закінчився. Чого гріха таїти, консервативний характер чоловіка іноді заважав йому в житті.
Але гаразд, зараз можна і додому. Сергій накинув на плечі пальто і вже збирався вимкнути комп’ютер, як раптом на екрані з’явилося нове повідомлення. Скріпивши серце, чоловік відкрив його і застиг:
«Сергію Олексійовичу, Ви взагалі читаєте, що пишете? Складається враження, що ні. Настійно рекомендую перечитати звіт і після цього виправити помилки, а їх там, повірте, ДУЖЕ БАГАТО!!! Завтра чекаю звіт на шістнадцяту годину».
Сергія закипів. Як вона сміє так з ним розмовляти?
Не пам’ятаючи себе від невдоволення, чоловік, кинувся у бік кабінету шефа. На ходу він обмірковував, як би м’якше повідомити про все начальника і не перейти на підвищений тон від надлишку емоцій.
Влетівши в кабінет шефа, Сергій зупинився прямо перед робочим столом, важко дихаючи, бо біганина офісними коридорами в зимовому пальті сильно втомлює. Начальник відволікся від монітора і глянув на Мельника невдоволеними очима.
– Щось хотів? – без інтересу поцікавився шеф.
– Вона … Зовсім … Не можу з нею … – З перепочинком видавлював з себе Сергій уривки фраз.
Брова начальника повільно зігнулася і поповзла вгору.
Мельник глибоко вдихнув і зміг нарешті вимовити зв’язкове:
– Олена Михайлівна надто груба зі мною. Я розумію, можу помилитись, але зрозумійте: дванадцять років у компанії – не жарт. І такого відношення я не терпітиму. Тож або вона вибачиться, або завтра пишу з власного.
Шеф зітхнув, зняв окуляри і втомлено потер очі. Потім подивився на Сергія:
– Сергію, що за дитячий садок? Давай завтра це вирішимо? Зараз роботи сила-силенна, ось взагалі не до тебе, повір.
Мельник розумно кивнув і пішов.
На вулиці було холодно, але Сергію це пішло навіть на користь: морозне повітря остуджувало голову. Мабуть, він справді поспішив. Проте така манера спілкування нової колеги зачепила надто сильно. Було просто необхідно заспокоїтися і прийти в себе.
Іти додому не було сенсу: що робити весь вечір у холостяцькому барлозі? До бару не йти не було бажання, до друзів теж. Залишався бюджетний варіант – прогулянка місцевим парком. Там і обміркувати можна і навіть вголос поміркувати, бо людей у такий час там точно не буде.
Тим часом із неба посипався сніг. Дрібна біла крупа поступово перетворилася на великі снігові пластівці, які покрили все довкола. Сергію доводилося постійно струшуватися, щоб сніжинки злетіли з плечей. А пластівці начебто спеціально залітали у складки одягу, заліплювали очі, ніс і рота, плуталися у волоссі. У якийсь момент чоловікові вже хотілося махнути на все і піти додому, де на нього чекала тепла кава, м’який диван, телевізор з якоюсь мильною оперою… Але здаватися – не в його манері. Ніщо не може стати на заваді прогулянці, навіть якийсь снігопад. Це не просто парк – це його чистилище, де Сергій, на перебуваючи в гордій самоті, зможе висловити зимовому вечору все, що думає про цю Олену Михайлівну.
У парку, як і очікував чоловік, нікого не було, а гілки дерев, хоч і небагато, але затримували сніг, тож тут не було хуртовини, яка вже так встигла набриднути. Пройшовши трохи далі алеєю, Сергій почав розмовляти сам із собою, спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше:
– Олена Михайлівна, Олена Михайлівна… Адже навіть у самому імені відчувається щось таке! Перший день у компанії, а вже щось про себе уявила, більше ніж треба! Я навіть не побоюся сказати…
Сергій несподівано осікся на півслові: на лавочці наприкінці алеї сиділа дівчина у короткій червоній куртці з волоссям кольору блонд. Вона задумливо дивилася в небо, ніби мріючи про щось. Чоловікові навіть на мить здалося, що вона не бачить його, проте дівчина різко опустила голову і посміхнулася, дивлячись на Мельника. Він відповів тим самим, після чого блондинка жестом запросила його сісти поряд. Сергій зовсім не хотів цього, але відмовляти було б негарно.
Щойно чоловік торкнувся лавки, як дівчина защебетала:
– Здрастуйте! Чого Ви так пізно?
– Так, просто прогулятися вирішив… – невпевнено відповів Сергій.
– А мені здалося, що Ви про щось розмовляли! – Блондинка чарівно посміхнулася.
Було в цій посмішці щось таємниче миле, Сергію чомусь здалося, що їй можна вірити. Він відкинувся на лаву:
– На роботі непросто.
– Розумію, – дівчина співчутливо похитала головою. – Колеги?
– Ага. Складна ситуація…
– Знаєте що? Зліпіть сніжку і киньте!
– Куди?
– Та без різниці! Просто зліпіть і викиньте, ніби це Ваша проблема.
Сергій скептично посміхнувся.
– А Ви спробуйте спочатку! – картинно надулася дівчина.
Чоловік зібрав сніг, зліпив сніжок та кинув його.
– Ні, так справа не піде! – Блондинка встала з лавки, зліпила сніжку, замружилася на мить і кинула нею в Сергія.
Той схопився, явно не чекаючи такого розвитку подій, а парком рознісся дзвінкий сміх дівчини.
– Ось бачите, як треба! І одразу на душі легко! – крізь сміх прощебетала вона.
Сергій вирішив начхати на всю серйозність і став відправляти одну снігову кульку за іншою у бік своєї нової знайомої. Вона не залишилася осторонь, тому вже скоро довкола лавки зав’язалася справжня дуель.
Так минуло кілька хвилин. Захекані Сергій та блондинка плюхнулися на лавку. На душі чоловіка стало набагато спокійніше, навіть дихати було ніби легше. Тепер ненависна Олена Михайлівна здавалася не такою вже проблемою.
– Давно я так не розслаблявся, ніби у дитинство потрапив, – щиро посміхався Сергій, дивлячись на дівчину. – Дякую Вам. А тим часом я досі не знаю Вашого імені.
Блондинка посміхнулася, зняла рукавичку і простягла Сергію руку:
– Приємно познайомитись, Сергію. Я – Олена…