– Слухай, мамо, мені тут Ганна каже… Ти що, серйозно Віру на Новий рік покликала? – Сергій стояв біля дверей маленької кухні, спостерігаючи, як мати методично перебирає крупу.
– А що таке? – Галина Миколаївна навіть не підвела очей від свого заняття. – Віра – людина близька, рідна. П’ятнадцять років – це не жарти.
– Але ж ми три роки як розлучилися! Три роки, мамо! У мене нова сім’я, діти…
– От саме так, що діти, – Галина Миколаївна нарешті подивилася на сина, і в очах її майнуло щось хитре. – До речі, як там мої онуки? Дмитро все ще про свою фею із парку розповідає?
Сергій насупився:
– До чого тут діти і якась фея? Мамо, давай серйозно. Як ти собі це уявляєш? Ганна засмутиться…
– Ой, не перебільшуй. Ганна у тебе розумниця, все зрозуміє. А Віра… – Галина Миколаївна зітхнула. – Знаєш, скільки вона мені допомагала, поки ти по відрядженнях мотався? І після розлучення не покинула. Щотижня приходить, тиск міряє, продукти приносить, розповідає історії.
– Історії? – Сергій сів на табуретку. – Які ще історії?
– Різні, – знизала плечима мати. – Про життя, про роботу в своїй аптеці. Про дітей, яких у парку зустрічає…
…Тим часом у міському парку:
– Тітко Віро, тітко Віро! – маленька Аліса, розмахуючи різнобарвним листям, бігла по доріжці. – Дивіться, я знайшла такі гарні! Вони на вашу казку схожі!
Віра присіла навпочіпки, роздивляючись листя в дитячих долоньках: – Ого! Та це ж справжні листи з чарівного лісу! Дивись, цей червоний від принцеси-горобини, а жовтий…
– Від короля-клена! – Дмитрик, який підбіг, схопив жовтий листок. – А пам’ятаєте, ви обіцяли навчити робити кораблики, як минулого разу?
Віра посміхнулася, дістаючи з сумки паперові серветки:
– Звісно, пам’ятаю. Тільки давайте руки протремо, а то все в землі…
Ганна задумливо перебирала дитячі фотографії у телефоні. Ось Дмитро з корабликом з листя, ось Аліса з саморобною короною з гілок, ось вони обидва на гойдалці – щасливі, почервонілі. І майже на кожній другій фотографії мелькає вона – та сама “тітка Віра” в синьому пуховику.
– Мамо, а чому тітка Віра завжди одна гуляє? – долинув з кімнати голос Аліси. – У неї немає дітей?
Ганна зітхнула. Справді, чому? За три місяці їхніх випадкових зустрічей у парку вона так і не дізналася про загадкову жінку майже нічого. Тільки те, що працює в аптеці неподалік, обожнює вигадувати казки і вміє перетворювати звичайну прогулянку на справжню пригоду…
…Десять років тому:
– Сергію, дивись! – Віра простягла чоловікові старий фотоальбом. – Знайшла у мами на антресолях. Тут наші перші фотографії, пам’ятаєш?
Сергій присів поруч, усміхнувся, побачивши знімок.
– А як же ж, пам’ятаю! Це ми тоді в парку прибирали. Кущі підрізали.
– А я влізла в кропиву, а ти мене лопухом допомагав, – засміялася Віра. – Говорив, що це давній народний рецепт.
– До речі, допомогло!
– Допомогло те, що ти цілий вечір мені казки розповідав, щоб відволікти від сверблячки.
Сергій перегорнув сторінку: – А ось наша перша квартира. Пам’ятаєш, як клеїли шпалери?
– Звісно. Ти весь час казав, що смужки треба рівніше, а сам постійно бульбашки залишав.
Вони просиділи над альбомом до глибокої ночі, згадуючи. Тоді здавалося, що попереду ще стільки – дітей, подорожей, спільних відкриттів. Але життя розпорядилося інакше…
…В теперішній час:
– Алісо, Дмитрику! Швидко мийте руки й за стіл! – Ганна розставляла тарілки з кашею. – Тато вже пішов на роботу, а ви ще не снідали.
– Мамо, а ми сьогодні у парк підемо? – Дмитро бовтав ногами, колупаючи ложкою вівсянку. – Може, тітку Віру зустрінемо? Вона обіцяла навчити робити годівницю для птахів.
– І розповісти продовження про чарівний ліс! – Підхопила Аліса. – Там ще білочка має знайти свій дім!
Ганна застигла. Щось у цих історіях про білочку здавалося невиразно знайомим. Схоже, Сергій розповідав щось схоже… Чи свекруха?
…В аптеці:
– Віро Андріївно, до вас там відвідувачка, – гукнула молоденька практикантка. – Говорить, терміново потрібна консультація.
Віра вийшла й застигла. Біля прилавка стояла Галина Миколаївна.
– Доброго дня, доню, – усміхнулася колишня свекруха. – Не чекала?
– Щось сталося? – стривожилась Віра. – Тиск?
– Та ні, все гаразд. Просто скучила. І розмова є важлива.
За пів години вони сиділи в маленькому кафе навпроти аптеки.
– Значить, кажеш, діти до тебе в парку підійшли самі? – Галина Миколаївна помішувала чай. – І ти не знала, чиї вони?
– Звісно, не знала! – Віра почервоніла. – Вони просто побачили, як я кораблики з листя роблю і прибігли подивитися. А потім… Потім якось саме вийшло. Вони такі сонячні, відкриті. Особливо Дмитро – вилитий Сергій у дитинстві.
– А ти їм розповідаєш казки? Про білочку?
Віра опустила очі: – Ну, так. Ті самі, що Сергій колись придумав. Пам’ятаєте, він усе казав, що якщо у нас будуть діти, обов’язково їм такі історії на ніч читатиме…
Галина Миколаївна накрила її руку своєю: – Віра, люба. Адже я не просто так прийшла. Я тебе на Новий рік покликати хочу. До нас, додому.
– Що? Ні, що ви! Як так можна? У Сергія тепер…
– У Сергія чудова дружина й чудові діти. Які, між іншим, тебе обожнюють, сама знаєш. Може, годі вже ховатися? Час усім картам відкритися.
…У тому ж парку, через тиждень:
– Тітко Віро, тітко Віро! – Аліса з розбігу кинулася до знайомої фігури у синьому пуховику. – А ми на вас сьогодні весь день чекали!
– Правда? – Віра присіла навпочіпки, обіймаючи дівчинку. – А що сталося?
– У нас буде найкращий Новий рік! – сказав Дмитро, який підбіг. – Бабуся сказала, прийде особливий гість. І ми загадали, щоб це були ви!
Віра відчула, як до горла підкочує грудка.
– Якби ви тільки знали, малюки…
…31 грудня, ранок:
– Мамо, а тітка фея точно прийде? – Аліса вже втретє перевіряла свою святкову сукню.
– Не знаю, сонечко, – Ганна розкладала салати по салатницях. – Бабуся обіцяла сюрприз, але який не сказала.
– А давай їй подзвонимо! – пожвавішав Дмитро. – У тебе є номер тітки Віри!
– Не маю… – почала Ганна і раптом застигла.
А й справді дивно – за стільки місяців жодного разу не запитала телефон. Та й взагалі майже нічого не знає про жінку, яка стала мало не членом сім’ї для її дітей.
…У той же час в іншій частині міста:
– Віро, годі метатися, – Галина Миколаївна спостерігала, як колишня невістка перебирає вбрання. – Одягни синю сукню, вона тобі пасує.
– Галино Миколаївно, може, не треба? – Віра вдесяте перевіряла телефон. – Якось незручно…
– Незручно спати на стелі, – відрізала свекруха. – А ти просто йдеш у гості. До дітей, які на тебе чекають. До старої слабої жінки, якій потрібна підтримка. І до колишнього чоловіка з його новою дружиною – так, це частина всього. Життя така штука… Іноді зводить людей найхимернішим чином.
…Вечір того ж дня:
Сергій нервово поправляв краватку, поглядаючи на годинник.
Діти вже годину сиділи біля вікна, чекаючи на загадкового гостя.
Ганна в новій сукні метушилася на кухні.
Мати, як завжди, випромінювала спокій, ніби не вона заварила всю цю кашу…
Дзвінок у двері пролунав рівно о сьомій годині.
– Тітко Віро! – радісний галас дітей пролунав по квартирі.
Сергій визирнув у коридор і оторопів від побаченого.
На порозі стояла його колишня дружина в тій самій синій сукні, яку він колись подарував їй на день народження…
У руках – знайома коробка для торта.
– З наступаючим, – тихо сказала Віра. – Я принесла пиріг. З яблуками й корицею.
– І з кардамоном? – вихопилося у Сергія.
– Ти пам’ятаєш? – здивовано підняла брови Віра.
– Тітко Віро, тітко Віро! – Дмитро смикав її за руку. – А ви справді наша фея? Бабуся сказала, що сьогодні будуть справжні чари!
Ганна застигла у дверях кухні, переводячи погляд із чоловіка на несподівану гостю. І раптом усе стало на свої місця – історії про білочку, кораблики з листя, і сама казка про чарівний ліс…
– Проходьте, – несподівано для себе сказала вона. – Діти весь день на вас чекали.
…Пізніше ввечері:
– А пам’ятаєш, як ми ходили в той похід? – Сергій розливав ігристе. – Коли ти компас впустила в струмок?
– І ми пів дня блукали, доки не вийшли до тієї галявини із суницею, – підхопила Віра. – А потім ти вигадав казку про білочку-мандрівницю…
– Так це татова казка? – здивувалася Аліса. – А ми думали, тітка Віра вигадала!
– Ні, люба, – Віра посміхнулася. – Це тато. Я просто пам’ятала її усі ці роки.
Ганна дивилася на цю сцену і думала, як дивно влаштоване життя. Ще вранці вона боялася цієї зустрічі, а зараз… Зараз вона бачила перед собою не колишню дружину свого чоловіка, а жінку, яка вміла перетворювати звичайні прогулянки на казку для її дітей.
– Знаєте, – раптом сказала вона. – Я маю пропозицію. Давайте на наступні вихідні усі разом підемо в парк? Діти давно просять влаштувати пікнік.
Галина Миколаївна задоволено усміхнулась: – От і правильно. Нема чого по одному гуляти, коли можна всією родиною.
– Родиною? – перепитав Сергій.
– А що таке? – знизала плечима мати. – Адже сім’я – це не тільки ті, хто за документами записаний. Сім’я – це ті, хто робить наше життя теплішим і добрішим. А як вони в нього потрапили – це діло таке.
Годинник почав показувати північ. Діти з вереском бігали навколо ялинки. Сергій розповідав чергову історію про білочку, а Віра та Ганна навперебій додавали деталі. Галина Миколаївна дивилася на цю картину і думала, що іноді треба просто довіритись своєму серцю. Воно не підведе.
…Через рік:
– Тітко Віро, а пам’ятаєш, як ми вас уперше на Новий рік зустріли? – Аліса допомагала розвішувати гірлянди.
– Звичайно, пам’ятаю, – Віра дістала з духовки чергове деко з печивом. – Я так хвилювалася тоді…
– А тепер не хвилюєшся? – Ганна увійшла на кухню з коробкою ялинкових іграшок.
– Тепер ні, – посміхнулася Віра. – Тепер все правильно.
За вікном падав сніг, у вітальні Сергій із Дмитром збирали новий конструктор, а на кухні три жінки готували святкову вечерю, перемовляючись та сміючись.
Галина Миколаївна спостерігала за цією ідилією зі свого крісла і думала, що ось воно – справжнє новорічне диво. Коли все стає на свої місця, хай і найнесподіванішим чином.
А у дитячій кімнаті на стіні висів малюнок: велика родина на тлі ялинки.
І серед інших фігур – жінка у синьому, із чарівною паличкою в руках.
Тому що кожній родині потрібна своя фея.
Навіть якщо вона приходить із минулого…