– Ну що, заїдеш до мене? Мама салатик нарізала, плов з учорашнього дня залишився, – голос Миколи звучав гордо, наче його особистий кухар щойно приготував вечерю для королеви, не менше.
Рита тримала в руці свій легкий плащ і дивилася у вікно – за склом стукав град. На вулиці не по–травневому похолодало, а вона була в кофтині та кедах. Робочий день був важким, голова гуділа.
– Микольцю, ти ж знаєш, я хотіла відпочити вдвох. Без твоєї мами. Ну, щоб трохи відволіктися. Може, у ресторан підемо? Га?
Приїжджай до мене на роботу, поряд відкрився чудовий заклад.
Мої колеги ходили, їм сподобалося, та й мені не доведеться їхати через все місто до тебе, я дуже легко одягнена, – обережно сказала вона, заплющивши очі, очікуючи відповіді Миколи.
Чоловік не здивував, відповів так, як вона й очікувала.
– Навіщо витрачати гроші на чужу їжу?! Тут все домашнє! Мама ж старалася! Ти що, не цінуєш її працю? – образився він.
Рита зітхнула.
– Виходить, не приїдеш? – тихо спитала вона, знаючи вже відповідь.
– І ти, мабуть, теж. Гаразд, іншого разу тоді. Як хочеш. – сказав він і скинув виклик.
Із Миколою Рита познайомилася в інтернеті. Гортаючи анкети чоловіків «як з обкладинки», вона помітила його.
Фото Миколи привабило своєю простотою. Без фільтрів. Він стояв у звичайній футболці, на тлі дерева. Такий собі «свій» хлопець.
“Втомився від пустих стосунків”, – писав він у статусі. – «Хочу простого людського тепла. Серйозності. Легковажним прохання не турбувати».
Риті було тридцять. Після низки побачень із пройдисвітами, гультяями та «безкінечно зайнятими» Микола здався кимось іншим. Справжнім. Сімейний.
На перших зустрічах він говорив правильні слова:
– Жінка – це янгол у домі. З нею має бути тепло. Затишно. У мене така мама. Справжня жінка. З великої літери.
Рита посміхалася, слухала про маму і думала, що добрий чоловік перевіряється через ставлення до сім’ї. Якщо поважає матір, значить, і до дружини ставитиметься з повагою.
Миколу Рита справді зацікавила.
– Чому в тебе досі не було серйозних стосунків? – поцікавився він.
– Тому що я постійно займалася навчанням, потім роботою, потім знову роботою.
– Сумно…
– Зовсім ні. Я вже назбирала собі на квартиру. Сама. Без допомоги рідні. Наступним етапом – машина, – похвалилася Рита, і Микола задоволено кивнув головою.
– І справді, не даремно витрачені роки. Молодець.
– А ти? Чому один?
– Я довго запрягаю. І взагалі хочу один раз і на все життя. А не як багато хто – через пів року розлучаються, бо «ми різні».
– Згодна. Я теж хочу один раз і на все життя, – усміхнулася вона, очікуючи від нього залицянь.
І він, як їй здавалося, справді старався – кілька разів зустрічав з роботи, знав, якого дня вона має важливий звіт.
Запам’ятав дату її професійного свята – дня бухгалтера. Щоправда, приніс не зовсім свіжий букет, трохи пожовклий.
– Ось, тримай. Це тобі, – гордо піднявши носа, заявив Микола.
– О… Дякую, – пробурмотіла Рита, дивлячись на коричневі пелюстки біля білих троянд.
– Мама не змогла забрати з роботи всі квіти, у них там якесь свято було. Жаль, якщо пропаде, – пояснив він. – А тут якраз привід, День бухгалтера.
– Ну… Дякую, – натягнуто посміхнулася Рита.
Їй стало ніяково.
Потім були звичайнісінькі дні – робота, дзвінки, прогулянки в парку. Микола був звичайним, навіть не намагаючись справити особливе враження.
– Мені, здається, краще відразу показати все своє справжнє обличчя, аніж потім, після весілля з’ясується, що ми один одному не підходимо, – казав він.
– Так… Звичайно, – погоджувалась Ріта, хоча вона хотіла б трохи іншого цукерково-букетного періоду у стосунках.
Якось замість обіцяного походу в кіно він покликав її додому.
– Навіщо нам платити за фільм, який уже є в Інтернеті? – спитав він, хитро підморгнувши. – Попкорн у магазині також набагато дешевше, аніж у кінотеатрі. А солодка вода взагалі шкідлива. Ходімо, я тебе пригощу маминим квасом. Вона сама робить.
Спочатку Рита хотіла відмовитися, але трохи подумавши, все ж таки пішла.
Цікавість перемогла. Рита побачила його дім, а дім, як відомо, багато про що говорить. У квартирі Миколи було багато якихось “жіночих” штучок: баночки з масками, патчі для очей, у ванній – рожевий рушник із жіночим ім’ям.
– З тобою хтось живе? – спитала вона обережно.
– Мама. Поки що. Але потім вона поїде на дачу. Надовго. Може, на все літо! – він підморгнув, натякаючи на близькість.
Але Рита не оцінила.
Кіно було надто затягнутим, попкорн із супермаркету сухим та несмачним. А квас Рита взагалі куштувати не ризикнула.
– Я, мабуть, піду. Вже пізно, – сказала вона, подивившись на годинник.
– Так? Ну, йди. Скоро мама прийде. Тобі й справді пора, – кивнув Микола.
– Ти мене відвезеш? Чи таксі викличеш? – Рита вирішила поставити пряме запитання.
Микола жив не в найблагополучнішому районі, і йти до зупинки не хотілося.
– А що, автобуси вже не їздять? – здивувався він.
– Микольцю…
– Таксі – це марнотратство! Пішки пройтися – корисно. Такий чудовий вечір, – сказав він, натягуючи куртку. – Ходімо, проведу до зупинки.
Вона змерзла, йшла, картаючи себе за нерозумність і розуміючи, що Микола – не герой її роману.
Після цього випадку було ще кілька недолугих ситуацій та розбіжностей очікувань і реальності.
Замість ресторану Микола кликав Риту додому на вчорашній плов, а на день народження подарував подарунок за тиждень.
Микола вручив їй якусь книгу, а ввечері Рита дізналася, що днями був день ліцею, де викладала мати Миколи. Мабуть, книжку подарували їй… І передарували Риті.
Із запізненням.
Хитрий наречений підгадував дати й тягав у матері непотрібні подарунки та підсушені квіти для коханої дівчини.
Але і це було не найнеприємнішим.
Найгіршим було те, що, подарувавши книгу, Микола натякнув, що треба відзначити свято.
– Ходімо, ти давно хотіла в кафе, – сказав він.
Рита зраділа, вирішивши, що заощадивши на подарунку, він приберіг грошей на ресторан. Але де там.
– Твоє свято – ти й плати, – сказав він, коли офіціант поклав перед ним рахунок.
Рита відкрила очі і похитала головою.
– Що?
– Я думала…
– …Що я оплачу твої спагетті? Ні. Я тільки пив каву, а ти повноцінно поїла. Я навіть половину рахунку не оплачуватиму. І взагалі, твоє свято – ти й плати! Чи ти пройдисвітка якась? – спитав він.
Риті стало соромно, і вона швидко розплатилася з офіціантом.
Після цього випадку Рита зникла. Вона не відповідала на його дзвінки два тижні. Він вирішив, що Рита – як і багато хто, просто не вартий його часу, і знову активував анкету на сайті знайомств.
Вона думала, чи є шанс зустріти нормального чоловіка? Чи їй судилося вічно бути однією?
Масла підливали і родичі Рити. Тільки лінивий не цікавився, коли вона вийде заміж. І, може, Рита так і забула б про Миколу, але в її мами був ювілей.
Сестра єхидно поцікавилася:
– Ти знову одна прийдеш? Чи все ж таки є хтось, хто скрасить твою самотність?
– Так, дочко… Мені соромно, що ти все одна, без пари. Мене постійно питають…
– Не хвилюйтеся. Я прийду не одна, – процідила Ріта.
Вона написала Миколі. Він, звичайно, “великодушно пробачив” її.
– Тільки подарунок з тебе. Я твоїй мамі взагалі ніхто, – сказав він.
– Я вже підготувала, – відповіла Рита. – Гроші у коробочці. Мама колекціонує такі – із квітами, ручної роботи. Тож тобі треба тільки супроводжувати мене, поїсти і привітати маму. Більше нічого не треба.
Рита вже й так розуміла, що їхні стосунки приречені. Вона кликала Миколу лише для того, щоб закінчити плітки за спиною. Щоб від неї відчепилися.
На ювілеї все йшло добре. Рита трохи хвилювалася – за маму, за коробочку, за Миколу, який їв найбільше, дивуючи гостей своїм апетитом.
Подарунки вручали ближче до кінця свята. Коробочку від дочки іменинниця помітила одразу.
Було приємно отримати фінансовий подарунок, особливо з огляду на те, що потрібно було розплатитися з ведучим.
Мати Рити полізла в коробочку по гроші і… Аж почервоніла від побаченого.
– Це банк приколів, – озвучив ведучий. – Я такі у конкурсах роздавав. Прикольний жарт.
Але жінці було не смішно. Вона відкрила коробку повністю і побачила, що подарунок доньки складався повністю із «підробок».
– Які у вас гості… Цікаві, – сказав ведучий, доки іменинниця відкривала іншу листівку.
На щастя, там були звичайні гроші.
Рита в той момент була неподалік і підійшла подякувати ведучому. Побачивши обличчя матері, вона запитала у чому причина її розгубленості. А потім і сама зрозуміла.
– Це жарт? – спитала вона, тримаючи в руках пачку несправжніх купюр. – Це ж муляж! А де гроші, які я клала у коробку для тебе?
– Я думала, що ти так пожартувала.
Запала незграбна мовчанка. Рита згадувала, хто мав доступ до коробки і… Подивилася на свого супутника.
Микола аж зіщулився.
– Ну, мабуть, хтось переплутав. Або вирішив розіграти. Ха-ха!
Рита побіліла.
– Я клала туди нормальні гроші. Сама. Я… Назбирала! Тут тобі було на новий телефон!
Мама подивилася на неї уважно. Потім опустила очі на коробочку. Провела пальцем по внутрішній стороні кришки і тихо сказала:
– Гроші хтось підмінив. Треба по камерах подивитися і заявити куди треба.
Рита повернулася до Миколи.
– Викликаємо когось чи зізнаєшся сам?!
Він відводив погляд, тупцював на місці і бурчав:
– Та звідки я знав, що в тебе є якісь особливі коробки. Я ж для нашого майбутнього старався. Хотів у сім’ю повернути цю суму…
– У чию сімʼю?
– Ну… В нашу. Майбутню.
– Немає жодних нас! І не буде! Тепер уже точно! – вигукнула Рита.
– Юначе, ми пишемо на вас заяву, чи ви повернете гроші?
– Поверну…
Він хотів виправдатися. Але Рита вже вийшла із ресторану.
Бачити Миколу їй більше не хотілося. Вона була точно впевнена, що це кінець…
Іноді самотність це не покарання, а можливість не помилитися.
Від самотності ще ніхто не страждав. А від поспіху, неправильного вибору зі страху залишитись одному – тисячі.
Не бійтеся бути самотнім.
Бійтеся бути поруч із тими, хто вважає вас своїм зручним варіантом…