Вперше думка про розлучення з чоловіком з’явилася у Рити приблизно рік тому.
Вони не сварилися, проблеми, які виникали, завжди вирішували мирно. Але з кожним роком, а останнім часом навіть із кожним місяцем дедалі більше віддалялися один від одного.
Одружилися Рита з Романом рано, обоє ще навчалися. Жити стали у батьків Рити у трикімнатній квартирі.
Через рік народилася їхня старша дочка – Ліза. А друга – Карина, коли вони вже пішли працювати.
У перші роки з Лізою їм добре допомагали батьки й бабуся Марина, яка спеціально приїхала з села, щоб бавити правнучку. Завдяки цьому Рита навіть не стала брати відпустку і закінчила навчання разом з чоловіком. А ось з Кариною вона відсиділа вдома три роки, поки дочка не пішла в садок.
Приблизно в цей час не стало батька Рити, і сім’я з п’яти осіб так і залишилася жити у цій квартирі.
Вирішили, що Роман і Рита не купуватимуть своє житло, як це планувалося спочатку. Місця вистачало всім, жили мирно, не сварилися.
А два роки тому в сім’ї відбулися дві важливі події: одна радісна – Ліза вступила на навчання і поїхала у інше місто, а інша сумна – не стало мами Рити, зовсім ще не старої жінки.
Ось тоді Рита й відчула якусь порожнечу довкола себе. Звичайно, Ліза часто дзвонила, приїжджала додому на свята й канікули.
П’ятнадцятирічна Карина теж не залишала маму на самоті, вона все ще ділилася з нею своїми дівочими секретами.
А ось Роман ніби існував у якомусь паралельному світі.
Вранці він вставав хвилин через двадцять після дружини, збирався на роботу, дякував Риті за сніданок і йшов до вечора.
Повернувшись із роботи, він вечеряв і сідав перед телевізором чи ноутбуком. На питання дружини, як справи на роботі, відповідав, як правило, однозначно:
– Нормально.
І далі розмови не продовжував.
Спочатку Рита ще намагалася викликати чоловіка на розмову, розповідала йому про те, як пройшов її день, але потім помітила, що Роман слухає її тільки із ввічливості, що йому все це зовсім не цікаво, і припинила всілякі спроби.
Ні, звісно, вони розмовляли, але всі розмови стосувалися суто побутових питань:
– У тебе на суботу є плани? Треба поїхати по продукти.
– Вечерю сьогодні розігрій сам або попроси Карину – я ввечері в басейн.
– Приготуй мені, будь ласка, завтра білу сорочку – я маю на роботі важливу зустріч.
Минулого року вони вперше провели відпустку нарізно: Рита з доньками у липні поїхала на море, а Роман у вересні теж виїхав у санаторій.
Дивно, але Рита зовсім не сумувала за чоловіком. Навпаки, весь цей час її не залишало відчуття свободи: не треба було створювати ілюзію нормального сімейного спілкування.
Рита навіть не засмутилася, коли Роман зателефонував їй і сказав, що, на жаль, не зможе повернутися до її дня народження – зумів узяти зворотний білет тільки на неділю.
Але в суботу зранку кур’єр доставив їй шикарний букет квітів, а Роман переказав на її рахунок десять тисяч як подарунок.
До третьої години до Рити прийшла її давня подруга – Вероніка. Жінки накрили стіл, Карина посиділа з ними пів години і побігла у своїх справах.
Вероніка помітила, що Риту явно щось турбує, і коли вони залишилися одні, запитала про це безпосередньо:
– Якісь проблеми з Романом?
– Та ніби ні. Але й радості також немає. Сварок жодних, все рівно і нудно. Ми один одному перестали бути цікавими. Я вже навіть про розлучення подумала. Тільки не хочеться через все це проходити – суд, поділ майна й інші нерви, – відповіла Рита.
– Через Карину вас у ЗАГСі не розлучать, а який у вас поділ майна? Адже це квартира твоїх батьків? – запитала Вероніка.
– Так, батько встиг отримати квартиру. Але приватизували ми її, коли його вже не було, а Роман тут прописаний. Тож одна п’ята належить йому, – пояснила Рита.
– І ти думаєш, що він вимагатиме свою частку? – здивувалася подруга.
– Не знаю.
– А Роман казав тобі щось про розлучення?
– Ні.
– Ну і ти заспокойся. Знаєш, ви вже більше двадцяти років одружені. Може, у вас просто криза якась. Потерпи, все залагодиться.
Після цієї розмови минуло понад пів року, і якось, у середині квітня, Роман сказав, що їм треба поговорити.
Карини не було вдома, тож вони могли розмовляти, не ховаючись.
– Нам треба розлучитися, – сказав чоловік. – Я розумію, що для тебе це несподівано, що я перед тобою винен, але я маю іншу жінку.
– І давно? – запитала Рита.
– Майже рік. Ти не помітила?
– Ні. Я не стежила за тобою, вірила всьому, що ти казав, бо довіряла тобі. Серед порядних людей так заведено, – відповіла Рита.
– Вибач, але між нами вже давно все так стабільно, так передбачувано й нудно. Я часто навіть знаю, що ти скажеш у тій чи іншій ситуації. А Оленка така емоційна, така спонтанна. Я ніколи не можу вгадати, чого від неї очікувати – якої реакції. Вона дивовижна, а іноді просто приголомшлива!
– Я тебе зрозуміла, – зупинила чоловіка Рита, намагаючись не показати йому, наскільки неприємна їй ця розмова. – Давай повернемося на грішну землю і вирішимо всі питання, пов’язані з розлученням.
– То ти не проти? – запитав Роман.
– Якщо ти вирішив розлучатися, я ж не можу тримати тебе. Тільки давай зробимо все цивілізовано, без сварок, – відповіла Рита. – Я сподіваюся, що ти не претендуватимеш на квартиру. А я в свою чергу не вимагатиму ділити машину.
– Але за законом одна п’ята частина належить мені, – заперечив Роман.
– За законом – так. Але по совісті ти не маєш жодного відношення до цієї квартири. Її отримав мій тато. Ти просто прописаний тут у момент приватизації. До речі, мама тоді попереджала мене про можливість нинішньої ситуації і пропонувала на якийсь час виписати тебе. Але я була впевнена, що ми з тобою проживемо тут до глибокої старості, і не послухала її.
– Я розумію, що це виглядає негарно, але ні в Оленки, ні в мене немає свого житла, а суми, яку я зможу отримати за свою частку, якраз вистачить, щоб зробити початковий внесок за квартиру. Мені доведеться брати кредит. Оленка вагітна, у нас буде син, – сказав Роман.
– Тобто ти не лише зрадив мені, а й збираєшся частиною квартири моїх батьків оплачувати житло для своєї коханки. Молодець! – посміхнулася Рита. – Цивілізовано не вийшло. Ділитимемо все через суд.
Суд вирішив, що Рита має виплатити колишньому чоловікові вартість однієї п’ятої частки квартири, а Роман їй половину вартості машини. Крім того, було призначено аліменти на неповнолітню дочку – Карину.
Вони домовилися, що Рита виплатить Романові різницю між вартістю частки й половини машини. Для цього Риті довелося взяти кредит, який їй доведеться платити банку п’ять років.
Вирішивши всі фінансові проблеми, Рита вирішила, що їй більше нема чого зустрічатися з колишнім чоловіком, і, коли Роман зателефонував їй і сказав, що хоче побачити Карину, Рита порадила йому звернутися безпосередньо до дочки.
– Карина – дівчина доросла. Якщо вона захоче з тобою зустрічатися, я не проти. Якщо ні, то вмовляти її я не стану.
Карина бачити батька не захотіла.
— Тато й раніше не дуже цікавився моїми справами, — сказала вона матері. – А про що зараз говорити, я навіть не уявляю.
— Вирішуй сама, — відповіла Рита дочці. – Це для мене він колишній чоловік, а тобі він – батько.
– Не знаю. Можливо, пізніше. Але зараз його бачити не хочу. Я на нього дуже ображена. Я бачила цю Олену – вона чекала його в машині біля суду. Їй не більше двадцяти двох років, вона майже ровесниця нашої Лізи.
– Давай не обговорюватимемо це, – зупинила Рита дочку.
…Минуло близько двох років.
Рита нічого не чула про свого колишнього чоловіка. Звичайно, дехто зі спільних знайомих спочатку намагався розповідати їй про життя Романа, але Рита наполегливо зупиняла їх і просила більше цього не робити.
Але одного разу Вероніка, прийшовши до неї, сказала:
– Я знаю, що тебе не цікавить нічого, що пов’язане з Романом. Але гадаю, що це ти маєш знати – він уже тиждень як лежить в обласній лікарні. Серце.
– Як?! Йому ще ж і сорока п’яти немає, – здивувалася Рита.
– А ось так. Життя у нього останні два роки було складним: кредит платити треба, аліменти – теж треба. Молода дружина не працює, на дитину витрати великі. А тут ще й на роботі проблеми: стався якийсь збій у постачанні – він занервував, ось і зліг. З роботи на швидкій повезли.
– А що лікарі кажуть? – запитала Рита.
– А нічого не кажуть. Прогнози поки що незрозумілі. Ти відвідати його не хочеш? – поцікавилася Вероніка.
– Навіщо? Поруч із ним, напевно, законна дружина. А мені там нічого робити, – відповіла Рита.
Минув місяць.
Рита повернулася додому із супермаркету. Карина була на заняттях.
Вона занесла пакети з продуктами на кухню, виклала що в холодильник, а що на стіл і взялася варити борщ.
Вона нарізала капусту, як раптом у двері подзвонили.
Рита сполоснула руки, витерла рушником і пішла в коридор відкривати двері.
Перед нею на порозі стояла якась незнайома молода жінка з дитиною на руках.
– Доброго дня, – сказала вона. – Я Олена, а це Сашко – син вашого колишнього чоловіка Романа. А ви мабуть Рита?
– Доброго вечора, – ввічливо відповіла Рита, але в квартиру гостю не запросила. – А що ж ви хотіли?
Вона не дуже розуміла, що відбувається.
– Я прийшла сказати… Попросити, щоб ви взяли Романа до себе. Лікарі сказали, що його треба тепер доглядати…
— Ви його дружина, ви й доглядайте свого чоловіка, — відповіла Рита. – Навіщо ви прийшли до мене?
– Я зараз не працюю, Сашко ще маленький. І квартиру банк, напевно, забере – цього місяця ми вже не заплатили. Ви з Романом прожили понад двадцять років. Невже вам його не шкода? – запитала Олена.
– Ні, мені його не шкода. Чому я повинна шкодувати людину, яка вчинила по відношенню до мене непорядно? Роман – ваш чоловік, ви з ним – одна родина. Ось і вирішуйте свої проблеми самі, – сказала Рита і зачинила двері.
Останні новини про Романа Вероніка принесла Риті ще через два місяці:
– Із села приїхали батьки Олени. Усіми справами займалися вони. Допомогли дочці швидко оформити розлучення і відвезли її й онука з собою.
А Романа, який не має власного житла, відправили в якийсь державний цент. Ти правда не хочеш його провідати?
– Не хочу. Ні бачити, ні знати де він і що з ним! Я викреслила його зі свого життя того дня, коли він сказав, що вже рік живе з іншою жінкою.
Сподіваюся, що я більше про нього ніколи не почую…