– Привіт, Тамаро, як ваші справи?
– Ох, як справи… – зітхнула Тамара. – Кручусь, як білка в колесі. Робота – будинок. І хоч би хто допоміг…
– Так, незавидна наша жіноча доля, – засміялася Люда. – А Віра як?
– Ой, краще не питай! За оцінками скотилася, огризається завжди! Ось ці сучасні норми виховання! А я впевнена, ременя їй просто не вистачає!
– Ну гаразд тобі, – заспокоювала її сестра. – Віра – чудова дівчинка. Просто гормони, їй і самій важко.
– А мені як важко! Та гаразд, я все про себе, про свої проблеми… Ти як? Як Марійка?
Люді навіть ніяково було говорити, що все добре. Після слів сестри.
– Та ніби нічого. Марія вчиться непогано, на роботі все гаразд. Ти знаєш, чому я тобі дзвоню?
– Чому?
– Та скучила я, – засміялася Люда. – От подумала, може, в гості до вас приїхати? Якщо не завадимо, звісно!
– Ти що? Не завадите! Навпаки, я хоч повітря свіжого ковтну! З тобою побалакаю! А Віра хоч на свою сестру подивиться, може, на неї рівнятиметься, а не на своїх поганих подружок!
Ось і домовились. Чоловік Людмили не поїхав, справи в нього були. А ось вона з донькою вирушила в гості до сестри до сусіднього міста. На цілі вихідні! І справді, давно не бачилися, понад півроку! Не справа це.
Люда та Тамара взагалі були різними. Люда завжди була спокійнішою, розважливішою. У Тамари ж завжди була купа турбот і проблем.
Але, незважаючи на це, сестри були дуже дружні. Різниця у віці у них була невелика – лише два роки, тому й у дитинстві вони завжди були разом. В одній компанії, разом до школи ходили, навіть в університет один вступили, тільки Люда на два роки пізніше.
А потім доля розділила їх. Тамара зустріла чоловіка з іншого міста та переїхала до нього. Було важко спочатку, сестри постійно були поруч. Але потім звикли.
Тамара народила доньку Віру, а за рік і Люда дівчинку Марію. Поки були у декреті, часто гостювали одне в одного. Завжди простіше, коли дві няньки. Висипалися по черзі, разом гуляли. Відпускали одне одного відпочити.
Але потім дівчатка підросли, і стали рідше бачитися. Повернулася робота, сімейні турботи. Садок, потім школи, гуртки різні. Ось і важко поїхати з дому.
А сьогодні Люді сон наснився. Наснилася сестра. І коли Люда прокинулася, зрозуміла, як же вона скучила. От і напросилась у гості.
Сестри міцно обійнялися під час зустрічі. Віра і Марія теж раділи один одного бачити, і зачинилися в кімнаті. Мабуть, секретами ділитимуться. А Люда з Тамарою тільки раді були, не заважатимуть їм розмовляти.
– Ось Віра! – одразу обурилася Тамара. – Просила ж посуд помити! Тільки глянь! Віро!
– Ну, що ти її смикаєш? – усміхнулася Люда. – Нехай із сестрою поспілкується.
– Ну ні!
На кухню зайшла незадоволена донька Тамари.
– Я тебе що просила зробити?
– Пропилососити. Я це зробила.
– А ще посуд помити!
– Я забула!
– Звісно! Вічно ти все забуваєш! А мені тепер перед Людою незручно!
– Облиш, – усміхнулася Люда. – Все гаразд, буває. Краще скажи, Віро, як у тебе в школі справи? Подружок багато?
– Багато, – промовила дівчинка.
– А може, й хлопчик є?
Віра відразу зніяковіло посміхнулася.
– Які хлопчики? – втрутилася Тамара. – Їй про навчання треба думати! За оцінками скотилася!
– Я ж останню контрольну з алгебри на десять написала… – буркнула дочка.
– А до того що було? Одну контрольну добре написала, і тішиться.
Віра зітхнула і рушила назад до кімнати.
– Ось не можу я з нею, – сідаючи, промовила Тамара. – Вчитися не хоче, по дому нічого не робить.
– Мені здається, ти дуже до неї сувора, – лагідно заперечила сестра. – Вона ж підліток, це нормально.
– Я сувора? Згадай нашу маму!
– І що хорошого було?
Тамара замислилась.
– Ну… Виросли нормальними людьми. Тому що дисципліна була, строго зростали.
– А хто сказав, – посміхнулася Люда, – Що ми нормальні? Пам’ятаєш, як мама нас сварила, бо ми пізно прийшли з прогулянки і не встигли позамітати?
– За справу ж отримали…
– Та за яку справу? Тамаро, ми щодня і прибирали, і готували. А одного разу не встигли підместити, і одразу отримали. Я тобі говорю, я після такої «дисципліни» прибирання тепер ненавиджу. Через силу себе переконую щось робити. А уроки? Якщо ми щось не розуміли, то ще й отримували зверху. Мама не соромилася назвати нас останніми словами.
Тамара хотіла заперечити, але картинки виразно спливли в пам’яті.
– Розумієш, – продовжила Люда, – Все, що через суворість – не йде на користь. Особливо дитині. Хвалити треба частіше, акцентуватись на доброму. Ось тобі Віра сказала про п’ятірку, а ти це повз вуха пропустила. Зате, мабуть, кожну двійку пригадати її можеш. А треба намагатися наголошувати на доброму. Похвалила б її, що вона з пилососом у руках цілий ранок по квартирі скакала. Ну а посуд… Може, втомився, а може, й справді забув.
– Ну, не знаю… – промовила сестра.
– Я не наполягаю. Але ти хоча б спробуй тиждень робити акцент тільки на хорошому, і сама побачиш, як усе зміниться.
– Ну, а як промовчати, коли вона не слухається?!
– Якщо щось не влаштовує – розмовляй і, поясни. Але не вичитуй. І не забудь додати щось хороше.
Звісно, Тамара думала, що її сестра просто надто м’яка. Але дивлячись на Марію, дочку Люди, почала замислюватися, може, вона й має рацію. Адже й стосунки у сестри з донькою кращі, ніж у неї з Вірою. Можливо, щось у цьому є. Потрібно просто спробувати.
І Тамара твердо вирішила, що весь наступний тиждень акцентуватиме увагу на добрих речах.
У понеділок, коли Віра прийшла зі школи, Тамара запитала її, як справи з оцінками.
– Ну… Шість з геометрії, – тихо сказала дівчинка.
Хотіла Тамара відразу обуритися, але сама себе обсмикнула.
– А з інших предметів що?
– Одинадцять з фізкультури.
Ну, ось як можна за це хвалити? Але Тамара зібралася.
– Молодець. Ти спортивна.
І вона відразу побачила, як розслабилася Віра.
– Так, уявляєш, мало хто цей норматив на так здав! А в мене вийшло!
І, несподівано для себе, Тамара й справді відчула якусь гордість за дочку.
– А геометрію я виправлю. Я просто одну тему не зрозуміла, але мені подруга вже пояснила.
– Це добре…
Увечері Тамара сказала доньці, що треба сходити із собакою надвір. Як завжди, Віра тягла до останнього, а пес вже сидів під дверима. Зазвичай, Тамара починала сваритися або одягалася і йшла сама, а потім весь вечір бубніла, що ніхто нічого не робить. Але цього разу вона не стала сваритися.
– А, Роккі треба надвір. Він, бідолашний, весь звівся. Мені його шкода.
Віра кивнула і відразу взялася одягатися. Без сварок.
Наступного дня дівчина відпросилася гуляти з подругами. Зазвичай мама не пускала її, якщо не було зроблено всіх уроків. Але цього разу вирішила діяти інакше.
– А ти встигнеш уроки зробити?
– Встигну, – кивнула Віра.
– Добре, тоді йди.
Донька здивовано дивилася на маму. Вона вже готувалася до словесної боротьби, але її не було. І, розуміючи, що відповідальність тепер на ній, повернулася раніше і тут же сіла за уроки. А ввечері сама підійшла до мами та запропонувала свою допомогу у приготуванні вечері.
Спочатку Тамарі було важко перебудуватися. За кожну погану оцінку хотілося сваритися, за кожну невимиту тарілку. А все хороше, як вона зрозуміла, вона раніше навіть не помічала.
Але ж у її доньки порядок у кімнаті, загалом, вона непогано вчиться. Ходить до музичної школи, і вчителі її хвалять.
І чим більше Тамара помічала всі ці дрібниці, тим більше пишалася своєю дочкою. І все частіше розуміла, що для докорів і приводів особливо і немає причин.
Та й коли мама перестала постійно сваритися, Віра стала якось спокійнішою. Перестала сперечатися, перестала щось робити на зло. Навпаки, намагалася допомогти.
І з навчанням стало краще. Наче Віра хотіла заслужити мамину похвалу, адже знала, що вона буде. А раніше мама не помічала її успіхів, натомість акцентувалася на будь-якому промаху.
Через місяць Тамара зателефонувала до своєї сестри.
– Я тобі подякувати хочу.
– За що? – здивовано спитала Люда. Вона й забула про цю розмову.
– За твою пораду. Ти знаєш, а ти ж мала рацію. Стільки всього хорошого у житті відбувається, а я вперто дивилася лише на погане. І як тільки почала намагатися звертати увагу на приємні речі, я раптом зрозуміла, що життя прекрасне. У мене чудова дочка, добрий чоловік. Ти знаєш, мені навіть поскаржитися тепер нема на що.
Люда засміялася.
– Це лише початок. Щасливим також треба вчитися бути. Особливо з огляду на те, що ми росли в тій родині, де щастю були не дуже раді. Але якщо ти навчишся, дороги назад немає.
– Сподіваюся, що ти маєш рацію.
Тамара поклала слухавку і подивилася на двері дочки. Вони домовилися сьогодні спекти разом пиріг. А зараз Віра пішла з собакою надвір, без нагадувань. Просто мама сказала їй, в які години краще ходити. І попросила саму це контролювати.
Все виявилося так просто. Щоправда, дійти цього було складно.