Поліна з Вадимом прожили разом майже 25 років. Не обходилося без сварок та претензій. Накопичилася втома один від одного – не без цього. Поліні часто здавалося, що кохання між ними згасло, залишилася лише звичка.
Коли подруга чи співробітниця на роботі скаржилася, що чоловік зрадив, Поліна співчувала і говорила, що не стала б так переживати, просто відпустила б.
– Тобі пощастило. Твій Вадим – щасливий виняток серед чоловіків. Він ніколи тобі не зрадить, – говорила подруга, і Поліна з нею погоджувалась.
Витягнути чоловіка в на прогулянку або ще куди було важко.
«Сходи з подругами. Не люблю я цього. Краще подивлюся телевізор», – відмовлявся Вадим.
Поліна думала, що він занадто лінивий, щоб зраджувати.
– Невже за двадцять п’ять років ти мені не зрадив? Зізнайся, – запитала його Поліна одного разу. – Подруги стверджують, що всі чоловіки зраджують, просто дехто вдало шифрується.
– Ти провокуєш мене? Я любив завжди тільки тебе. Ні, ну якщо припустити… Суто гіпотетично… – Вадим закотив очі, наче хотів знайти відповідь.
– Ану кажи! – вигукнула Поліна жартома, і він тут же зіщулився.
– Відчепись, не заважай дивитися новини. Пам’ятаєш, як я бігав за тобою? Не спав ночами. На подібні подвиги я більше не маю сил.
– А ти сумніваєшся? – запитав він раптом через кілька хвилин.
– Ні. Скоро будемо вечеряти, – Поліна поцілувала чоловіка в маківку з поріділим волоссям і пішла на кухню.
«Навіщо накручувати себе? Якщо таке трапиться, тоді й буду думати», – думала Поліна, нарізаючи овочі на салат.
Колись Вадим відвів Поліну в свого друга. Вони вчилися в одній групі в університеті. Вона сподобалася йому одразу, а Поліна обрала Олега. Вадим ревнував, але тримався осторонь. Одного разу друг поділився, що провів ніч із відомою на курсі красунею Ритою.
– Ну і гаряча вона, я тобі скажу.
– А як же ж Поліна? Мені здавалося, що у вас все серйозно. Навіщо морочиш їй голову? – запитав Вадим.
– А що Поліна? Вона хороша, але ми поки що не одружені, я не повинен зберігати їй вірність. Одружуватися треба тільки тоді, коли нагуляєшся вдосталь. А тобі що? А зрозумів. Ти все ще сохнеш по ній, – здогадався Олег.
– Поліна цього не заслуговує.
– Звідки ти знаєш, чого вона заслуговує? Усі жінки однакові. Хочеш, поступлюся тобі? – запропонував Олег.
– Ти… – Вадим не стримався і вони дуже посварилися.
Все відбувалося у коридорі інституту. Їх розняли студенти.
Наступного дня Вадим підсів на лекції до Поліни.
– А де Олег? – Запитала вона.
– Не знаю. Я йому не нянька, – відповів Вадим.
– Мені здавалося, що ви друзі.
– Були, – відповів Вадим.
Дівчина уважно подивилася на Вадима.
– Посварилися? – Поліна примружила очі.
– Я давно хотів тобі сказати, що він зустрічається не тільки з тобою.
– То ти через мене? – Вона з цікавістю дивилася на Вадима.
Очі у Поліни були блакитні, вії довгі. Вадима тягнуло в дівчині непереборно. І він відвів погляд, щоб не видати своїх почуттів. А після занять пішов проводжати її.
– А якщо Олег дізнається? – грайливо запитала Поліна.
– Він знає. Він сам запропонував мені…
– Що запропонував? – Поліна зупинилася.
– Нічого. Ти мені відразу сподобалася, але ти почала зустрічатись із Олегом. Якщо я тобі не подобаюсь, чи потрібен час, тільки скажи, я зачекаю.
– Ходімо, захисник, – усміхнулася Поліна. – Тільки не сподівайся, що я одразу з тобою зустрічатимуся. Це ще нічого не означає.
Наступного дня вона демонстративно сіла на заняттях поряд з Вадимом. Олег поглядав на них гнівним поглядом. Під час перерви підійшов до Вадима. Поліна встала між ними, попередивши сварку. Сказала, що не пробачить Риту, між ними все скінчено.
Вони з Вадимом тепер сиділи поряд на заняттях, він проводжав її до дому, вони ходили в кіно, гуляли, але ближче до себе Поліна його не підпускала.
І тільки після закінчення інституту вони стали близькими, а незабаром одружилися. Батьки Вадима були вже вікові, мати була на пенсії, а батько допрацьовував останні роки. Вадима вони народили пізно. Він ще мав старшого брата.
Люди прості, із села, вони мріяли, що вийдуть на пенсію і остаточно переберуться за місто.
– На дачі добре. Нічого, їздитиму електричкою. Робота у мене позмінна. А вам квартиру залишимо, живіть.
Вони називали будинок дачею, але хата в селі неподалік міста була міцна, з опаленням. У ній можна було жити цілий рік.
Все складалося вдало. Вадим узяв кредит і купив уживану машину, щоб відвідувати батьків, возити їм продукти, привозити їх у лікарню, якщо знадобиться.
За півтора року Поліна народила доньку. Світлана росла красунею і розумницею, клопоту батькам завдавала мало.
На останньому курсі інституту вона закохалася і одружилася, а після закінчення навчання вони з чоловіком вирішили поїхати в інше місто. Там їм пропонували квартиру. Перед самим від’їздом вони зайшли до батьків із коробкою.
– Що це? – Запитала Поліна.
– Сюрприз. Щоб не нудьгували без нас, – весело відповіла дочка.
Коробка стояла на підлозі. Поліна з Вадимом розглядали її, не наважуючись відкрити.
– Не бійтеся, відкривайте, – сказала Світлана.
Поліна присіла навпочіпки і почала відкривати коробку.
– Ой, – вигукнула вона і відсмикнула руку. – Там щось ворушиться.
Молоді засміялися.
Вадим нахилився і відкрив коробку. На нього дивилися чорні намистинки собачих очей. Він узяв цуцика на руки.
– Який милий, – сказала Поліна і погладила цуценя.
Гримнули вхідні двері.
– Вони пішли, – розгублено сказала Поліна. – Що ми з ним робитимемо?
– Годуватимемо і роститимемо, хлопчик, – сказав Вадим. – Як ми його назвемо?
– Ми не можемо його залишити. Він скрізь ходитиме в туалет, гризтиме речі, ми цілими днями на роботі. Його ж треба вигулювати. Тримати у квартирі собачку – це ж неможливо. Ні, його треба відвезти твоїм батькам на дачу. Там йому й місце.
– Давай залишимо його. Це подарунок дочки. Образитися може. Я все дитинство мріяв про собачку, але батьки так і не купили. Поліно, я обіцяю, що прибиратиму за ним калюжі.
– Ти? – не повірила Поліна.
Вадим ніколи не допомагав із прибиранням квартири, завжди втікав, а тут вирішив прибирати за цуценям.
“Подивимось”, – вирішила вона.
Але Вадим покірно виконував свою обіцянку. Цуценя виросло в красивого собаку з вовною персикового кольору.
Вони так і назвали його – Персиком. Вечорами Поліна часто гуляла разом із ними, дихала перед сном повітрям, дивилася на посипане крупинками зірок небо.
– Коли б ми ще разом гуляли так? – говорив задоволений Вадим.
– Хто б ще погриз твої капці та кросівки, – підтакувала Поліна.
– Вони старі були, не шкода.
Персик прикрасив їм життя, Поліна не так сумувала за дочкою.
Якось батько попросив Вадима простежити за домом та городом. Вони вирішили поїхати на море, погріти на сонечку суглоби.
– Візьми відпустку, поживіть із Персиком на дачі, – погодилася Поліна.
– А ти? Може, разом поїдемо? – Запропонував Вадим.
– Ні, я звикла жити із зручностями. Та й корисно іноді пожити порізно. Як вважаєш?
Вадим із Персиком і поїхали, а Поліна залишилася у квартирі одна. Два дні вона мила квартиру, чистила меблі від шерсті. А потім занудьгувала. Ходила по квартирі й місця собі не знаходила. Поглядала на порожній диван, де чоловік любив дивитись телевізор, сумувала за прогулянками з Персиком перед сном.
– У вас щось трапилося, Поліно Андріївно? Ви якась сумна останнім часом ходите, – запитала на роботі одна зі співробітниць.
– Чоловік поїхав на дачу. Спочатку раділа, а тепер ось сумую.
– А чому поїхав? Посварилися?
– Та ні, що ви. Його батьки вирішили з’їздити на море, а його попросили доглянути будинок.
– Завжди дивувалася, якими наївними бувають дружини, – влізла в розмову Олена. – Коли чоловік раптом починає догоджати дружині, це явна ознака, що в нього рильце в пушку. А з чого? То ви скаржилися, що не допомагає вам, боки відлежує на дивані, а тут раптом став із радістю за цуценям прибирати. А тепер і зовсім поїхав з дому.
– Ви на що натякаєте? – Запитала Поліна.
– На те саме. Та гуляв він просто дуже обережно. Усі чоловіки однакові, і ваш, Поліно Андріївно, не є винятком. Легко залишив вас. А ви впевнені, що він живе на дачі?
Залишив там собачку, відвідує його, а сам у якоїсь молодиці ночі проводить. Не можна мужика залишати одного. А ви вірите, сумуєте.
Якщо без попередження поїхати туди, гадаю, зробите для себе багато відкриттів.
– Що ти говориш, Олено? Не слухайте її, Поліно Андріївно. Вадим не такий, – заступилася за Поліну Оксана.
– А звідки ти знаєш? – примружила очі Олена.
– Не знаю, я так думаю, – зніяковіла молода Оксана.
Поліна замислилась. А раптом, і справді? В обідню перерву вона зателефонувала чоловікові.
– Все в нас добре, – бадьорим голосом сказав Вадим. – На риболовлю ходимо. Персику тут роздолля, не знаю, чи захоче він повертатися у квартиру. Цілий день на відкритому повітрі бігає.
– А що ти їси? Невже сам готуєш?
– Сосиски варю, картоплю. Тут магазинчик є. Та чи багато мені треба?
“Ага, а вдома просив м’ясця, сосисок терпіти не міг”, – згадала Поліна.
– Та й сусідка підгодовує. То пиріжки принесе, то суп… – почула Поліна.
– Яка сусідка? – аж стрепенулась вона.
– Звичайна сусідка. Мені приємно, що ти ревнуєш. Вона вже у віці, – натягнуто, як здалося Поліні, засміявся чоловік. – Може, приїдеш до нас на вихідні?
– Ні, роботи багато. Час відпусток, додому документи беру…
Не стала говорити, що приїде, хотіла без попередження. Хто зна, раптом Олена має рацію? Сусідка йому пиріжки приносить. З якого дива?
У суботу вона встала раніше, зібралася і поїхала на вокзал. Електричка була повна дачниками. Усі на вихідні прагнули на природу, на дачу, виїхати із міста.
Поліна вийшла на невеликій станції, вдихнула тепле повітря на повні груди. Але дихалося на природі легше навіть у спеку. Кілометр ще йшла пішки.
Поліна відкрила хвіртку і зайшла на подвірʼя. Квіти перед будинком, за будинком город із садовими деревами. Добре. Вона піднялася на ґанок, двері виявилися незачиненими.
– Вадиме! – Покликала Поліна, зайшовши в будинок.
Чисто, прибрано, але чоловіка вдома не було. Поліна зазирнула в холодильник: каструлька із супом, сир, варена картопля та неповна банка солоних огірків. Що ж, настав час подивитися, що це за сусідка така добра з’явилася поблизу.
Вона вийшла на ґанок і подивилася на всі боки. Праворуч стояв почорнілий від часу будинок. Над невисоким парканом виднілася сива голова чоловіка. По уривчастому шарудінню трави вона зрозуміла, що він косить.
Зліва будинок був обшитий сайдингом. Звідти чувся собачий гавкіт. Персик! І Поліна пішла до гарного будинку. Варто було відчинити хвіртку, як до неї кинувся Персик, хитаючи від радості хвостом так, що його тіло вигиналося.
– Веди до господаря, – прошепотіла йому Поліна, погладив його між вухами.
Персик кинувся за будинок, Поліна йшла слідом. І перед нею відкрилася несподівана картина…
Чоловік в одних шортах сидів у плетеному кріслі і попивав щось зі склянки. Песик гавкнув у бік Поліни. Чоловік обернувся, побачив дружину і скочив з крісла, хлюпнувши собі на груди.
– Поліно?! Чого не попередила? Я зустрів би тебе на машині.
– Хотіла подивитись, як ти тут живеш. А що ти тут робиш?
– Сусідка попросила паркан полагодити, ось я й допоміг. Жарко, вона квас принесла холодний.
Тут з хати вийшла господиня у квітчастому сарафані. Років під сорок, засмагла, пишногруда, з-під косинки видніються світлі кучері.
– Ви Поліна? Із поїзда? Хочете холодного квасу? – анітрохи не зніяковівши, спитала вона.
Вона зустріла холодний погляд Поліни, а потім подивилася на Вадима.
– Ой, футболка вже, мабуть, висохла. Вадим забруднився, коли ремонтував паркан. Я її почепила на сонці. – Вона махнула рукою у бік рівних грядок з пишною рослинністю.
– Дякую вам за турботу про мого чоловіка. Ходімо? – Поліна кинула крижаний погляд на чоловіка.
– Ви все не так зрозуміли… – Почала сусідка, але Поліна вже йшла до хвіртки, Вадим поспішав за нею.
– Полінко, справді, ти все не так зрозуміла. Вона мене підгодовувала, не міг я відмовити їй у допомозі? – виправдовувався Вадим.
– Вона самотня?
– Ні, тобто так… Чоловік привів у дім молоду коханку, а її виставив. І дітей забрав у неї. Ось вона й приїхала сюди.
– Як зручно. Ти, звісно, пошкодував її. Молодець.
– Поліно, я говорю правду…
– Я думала, ти за будинком стежиш, а ти по сусідках бігаєш. Бачити тебе не можу. – Поліна влетіла в будинок, схопила сумку і кинулася геть.
Вадим біг слідом, намагаючись знову все пояснити. Персик трусив поряд, зазираючи їй в обличчя.
– Не ходіть за мною, – Поліна різко зупинилася, і Вадим мало не налетів на неї. – Одягнися, – сказала вона і знову пішла геть.
Потім озирнулася. Чоловік та Персик стояли на дорозі і дивилися їй услід. Поки Поліна сиділа на станції, чекаючи електричку, вона заспокоїлася. І чого вона рознервувалася? Пішла, а треба було залишитись, поговорити з сусідкою. Будинок потребує чоловічих рук.
Попросила сусіда допомогти, що такого? Нічого. Вона й сама вчинила б так само, опинившись сама. Повертатися не хотілося. Чоловік дзвонив, але Поліна не хотіла з ним розмовляти з виховною метою, відключила телефон.
Вона згадувала, як почала зустрічатися з Вадимом, як жили вони всі ці роки. Якби не слова Олени, не помчала б на дачу, не влаштувала б сварку. Олена просто ревнує. Їй недобре, чоловік покинув, пішов до іншої, ось вона й наговорила із заздрості.
Треба було залишитися і поговорити з цією сусідкою наодинці. Брехню Поліна відразу визначила б. Згадала, як сусідка незворушно заговорила з нею, дивилася у вічі, квас пропонувала. Хіба так поводилася б коханка?
Електричка тяглася до міста нестерпно довго. Це ввечері дачники поїдуть додому, а поки що у вагоні було вільно. Поліна то заспокоювалася, то на очі набігали сльози образи. Додому повернулася втомлена, і нарешті дала волю сльозам.
Потім увімкнула телефон і побачила близько тридцяти дзвінків від чоловіка. Але вона не стала передзвонювати, Вадим теж не дзвонив. Усю неділю вона пролежала в ліжку, а вранці вже зазбиралася на роботу, коли почула клацання замку на вхідних дверях. У кімнату зайшов Вадим.
– А де Персик? – Запитала Поліна.
– Він залишився з батьками. Вони вчора увечері повернулися. Полінко, будь ласка, вислухай мене.
Вона помітила кола під очима, його змучений вигляд. Він також погано спав. Задзвонив її телефон.
– Мамо, як ви? У мене для вас новина, – весело защебетала Світланка.
– Знову сюрприз? – Запитала Поліна, не зводячи очей з Вадима.
– Саме так. Скажу, як приїду. Чекайте через два дні.
– Одна? – Запитала Поліна, але Світлана вже поклала слухавку.
– Приїжджає? – здогадався Вадим.
– Так. У неї ще один сюрприз. Чи не надто їх багато останнім часом?
– Я навіть знаю який, – сказав Вадим.
– І який же?
– Скоро ми з тобою станемо дідом та бабою. Я не зрадив тебе. Я не зміг би. А Настя… З нею недобре чоловік вчинив, вона б не стала руйнувати наше з тобою життя. У селі цього не приховаєш. Ніхто про нас не сказав би тобі нічого поганого. Я й іншій сусідці допомагав. А ти втекла…
Поліна довго дивилася на Вадима. У них скоро буде онук чи внучка. Вони потрібні один одному.
Поліна підійшла й обійняла Вадима, такого рідного й зрозумілого.
– Ну що, бабусю? Може, на море зганяємо, поки ми ще вільні? А потім залишать на нас онука, ще п’ятнадцять років не виберемося нікуди.
– Ти ж не хотів, казав, там спекотно, багато людей…
– Заради тебе, я ладен все терпіти.
Без довіри не може бути кохання. Не важливо, що послужило поштовхом до недовіри та сумніву. Тільки у ваших силах зберегти стосунки та любов один до одного.
А чужі поради краще не слухати. У людях може говорити заздрість – мені недобре, хай і іншим буде так само.
Слухай своє серце і роби, як воно каже…