Поліна та Ігор до своїх двадцяти шести та двадцяти восьми років були людьми самостійними. Вони мали освіту, гарну роботу, але квартир у них не було.
Натомість були непогані накопичення, які вони одразу після весілля вирішили витратити на покупку в іпотеку своєї двокімнатної квартири.
Велике весілля із запрошенням сотні гостей, на якому наполягали батьки з обох боків, молоді влаштовувати не стали – обійшлися невеликим колом близьких, з якими посиділи у кафе.
А ось відмовляти собі у весільній подорожі молодята не стали. Вибрали хороший готель у Туреччині та забронювали номер на цілих два тижні.
– Взагалі, Поліна, ви з Ігором вчинили, як егоїсти. Запросили до кафе лише батьків та чотирьох своїх друзів, а вся рідня, яка так чекала на ваше весілля, залишилася з носом, – сказала мама Поліни.
– З чого б це рідня чекала на наше весілля? – здивувалася Поліна. – Ми цю подію ніде не афішували, оголошення у соцмережах не давали. Звідки родичі могли дізнатися, що ми вирішили одружитися?
– Я з тіткою Зоєю поділилася радістю. А тепер мені соромно людям у вічі дивитися, коли мене питають, чи скоро на весілля приїжджати, – сказала мама.
– А ти на нас усе вали – скажи, що це ми винні, – порадила мамі Поліна.
Батьки Ігора і його молодша сестра Аліна теж були незадоволені.
– У тітки Світлани Вітя одружився – нас покликали на весілля, а ви з Поліною влаштували бенкет, – обурювалася Аліна. – Чи могли б такі дорогі путівки не брати, тоді були б гроші накрити столи для рідні у пристойному ресторані.
– Ось, Аліна, зберешся заміж за свого Дениса, можеш хоч все місто до ресторану запросити, – відповів сестрі Ігор.
Готель, який вони вибрали, стояв просто на березі моря. Тут був прекрасний парк, багато квітів, цілих три басейни та два ресторани.
Їм приготували номер, прикрашений живими квітами – спеціально для молодят.
Два дні Поліна та Ігор провели просто чудово: вдень вони купалися в морі, засмагали, увечері сиділи в кафе біля басейну або гуляли вулицями курортного міста, заглядаючи до місцевих кафе.
Ранок третього дня виявився поганим.
Вони тільки-но прокинулися і ще не встали, коли пролунав вимогливий стукіт у двері.
Ігор, одягнувши халат, пішов відчиняти, думаючи, що це покоївка. Але за дверима опинилися батьки Поліни.
Ігор остовпів, коли побачив тещу в пляжній сукні і крислатому капелюсі, а поряд з нею – тестя в шортах і футболці.
– Сюрприззз! – захоплено вигукнули несподівані гості і, відсунувши здивованого зятя, влетіли в номер.
Поліна, яка сиділа на ліжку, сховавшись під ковдрою, була в шоці.
– Мамо, ви що, надумали?! Ви навіщо сюди прибули?! – обурилася вона.
– А як ви хотіли? З весіллям нас прокотили і думаєте, що ми так залишимо? – відповіла мама.
– А ми, між іншим, на сьогоднішній вечір столик в італійському ресторані замовили – там і відзначимо ваше весілля! – додав батько.
– Все, давайте збирайтеся, ми чекаємо на сімейний сніданок, – сказала мама.
Коли батьки пішли, Поліна винувато подивилася на чоловіка:
– Ігоре, слово честі, я навіть не припускала, що вони тут з’являться.
– Я це зрозумів це з твого здивованого вигляду, – сказав він. – Шкода, що не здогадався тебе в цей момент сфотографувати – знімок вийшов би класний.
Коли Поліна та Ігор спустилися на перший поверх, на них чекав ще один сюрприз – у дверях ресторану подружжя зустріли батьки Ігора, одягнені в квітчасті шорти та футболки. Обличчя їх були розтягнуті в такі ж радісні посмішки:
– Сюрприззз!
Ігор узяв Поліну за руку і потяг до ресторану. Вони швидко поснідали, не відповідаючи на жодне з численних питань, які ставили їм батьки, і вирушили на пляж.
– Не уявляю, що з ними сталося? – сказав Ігор.
– Батьки точно щось задумали. І це нам вочевидь не сподобається, – сказала Поліна.
Вони підійшли до шезлонгів і почали розстеляти рушники, як раптом зовсім поряд пролунав голос:
– Привіт! Ігоре, йдіть сюди, ми вам місце зайняли!
Єгор повернувся: метрів за десять від них під різнобарвною парасолькою розташувалися Аліна та її наречений – Денис.
Поліна та Ігор похопили свої речі та швидко пішли в інший кінець пляжу.
– Я сподіваюсь, що це все? – запитала Поліна. – Як добре, що я в сім’ї одна, а то б сюрпризи на цьому не скінчилися.
– Думаю, що все. Навряд чи хтось із рідні почав би витрачатися на путівку, щоб нас потролити, – сказав Ігор. – Гаразд, на вечерю до ресторану ми сьогодні сходимо. А що потім робити? Адже вони від нас не відв’яжуться.
– Сніданок можна замовляти у номер, – запропонувала Поліна. – А потім не знаю, як від них ховатись.
Але вечір цього дня і наступного дня показав, що сховатися від родичів не так просто. Вони переслідували молодят навіть за межами території готелю.
Якщо Ігор і Поліна йшли до ресторану, то з ними за один столик одразу сідав хтось із рідні. Якщо вони були на пляжі, їх розшукували і розташовувалися поруч. Якщо вони ішли плавати, то за метр від них обов’язково були Аліна з Денисом. Поліна та Ігор не могли навіть слова один одному сказати, щоб їх хтось не перебив.
– Навіщо ви це робите? – Запитав Ігор сестру.
– А це наша маленька «відплата» вам за те, що ви не влаштували бенкет.
– І грошей не шкода? Цей готель не з дешевих, – сказала Поліна.
– Так ми з Денисом все одно відпочивати збиралися – ну вибралися на сім днів, а не на десять – невелика різниця. Ми цю ідею і батькам подали – поєднати корисне з приємним, трохи вас позлити, – відповіла Аліна.
– Знаєш, сестричко, я в якомусь серіалі бачив, як іде бенкет, і раптом до зали вривається група серйозних хлопців і всіх гостей укладають носом у підлогу. Хвилювання, невдоволення, потім піднімається тамада і каже, що це розіграш, – сказав Ігор.
– Це ти до чого зараз? – захвилювалася Аліна.
– Ні до чого. Просто, коли будеш замовляти весільний банкет, згадай ці мої слова, – відповів Ігор.
І все-таки після обіду Поліні та Ігорю вдалося вирватися з-під контролю родичів. Вони зачинилися у своєму номері і вдали, що відпочиватимуть. Але, почекавши деякий час, спустилися другими сходами. Їм пощастило – якраз у цей час до готелю під’їхав автобус із новою групою туристів.
Ігор переговорив із гідом, який їх привіз, запитав, чи немає можливості на тиждень перебратися з цього готелю до якогось іншого, хай класом нижче, головне – подалі звідси.
Той кудись подзвонив і повідомив, що може завтра рано-вранці перевезти їх у невеликий готель, але тільки на п’ять днів.
Домовилися про оплату, і Поліна з Ігором пішли збирати речі.
Увечері вони повідомили на рецепшені, що їдуть на кілька днів, але номер залишають за собою. А наступного ранку, ще до сніданку, поїхали.
Готель, куди їх привіз гід, був зовсім невеликий. Тут практично не було своєї території, не було басейну, і до моря треба було йти хвилин десять по вузьких вуличках, уздовж яких розташовувалися маленькі крамнички та кав’ярні.
Але сам готель був дуже симпатичним: стіни триповерхової будівлі були складені з каменю, ковані перила невеликих балконів увиті гілками винограду, а з їхнього вікна номера було видно море.
Неподалік небагатолюдного пляжу, на мисі, росли сосни – вони були не такі, як у нас, а з довгими голками та великими шишками. Поліна та Ігор часто гуляли там.
Вранці в готелі подавали скромний сніданок, а обідали та вечеряли вони в місцевих кафе. Особливо часто заходили в одне кафе, поряд з яким була рибна лавка, бо куплену тут свіжу рибу в кафе готували при клієнтах.
– Якщо ще колись зберемося до Туреччини, – сказав Ігор, – давай приїдемо сюди. Ну і їх, ці великі пафосні готелі!
Проте все добре швидко закінчується. Ось і ці п’ять днів пролетіли як один. Треба було звільняти номер та повертатися до свого готелю.
Коли Ігор та Поліна вийшли з таксі, вони уважно озирнулися, але нікого з родичів поряд не було.
– Якщо всі вони взяли тур на тиждень, то сьогодні вдень чи ввечері мали виїхати, – сказав Ігор. – Тож ми маємо ще п’ять днів, щоб провести їх так, як ми планували.
– І скільки нам обійшовся цей «сюрприз» родичів? – запитала Поліна.
– Десь шістдесят тисяч, – відповів Ігор. – П’ять днів у готелі, комісійні гіду, харчування, таксі.
– Жаль, могли б внести їх у рахунок кредиту за квартиру, – зітхнула Поліна.
– Не хвилюйся, я дещо придумав. Вони нам ці гроші повернуть, якщо, звичайно, ти підтримаєш мене, – сказав Ігор.
Коли молодята повернулися додому, Ігор відправив на три адреси повідомлення: «Ваш жарт обійшовся нам у шістдесят тисяч – нам довелося знімати інший готель. Ми могли б знайти цим грошам краще застосування. Пропонуємо повернути нам по двадцять тисяч. А поки що спілкування з вами перериваємо».
– Витримаєш? – запитав Ігор у дружини.
– Не знаю, але спробую, – відповіла вона.
Перший місяць ніхто із родичів на повідомлення не відреагував. Вони намагалися дзвонити, але їхні номери було внесено до чорного списку. Мати Поліни зателефонувала їй на робочий телефон – насварила дочку, почала говорити ще щось неприємне, але Поліна поклала слухавку.
А ще за два тижні у Ігора був день народження. Дата не кругла, вирішили відзначити вдома. Компанія зібралася молодіжна: запросили друзів, із родичів були лише два двоюрідні брати Ігора.
У середині свята у двері подзвонили. Ігор відкрив: на порозі стояли батьки. У нього всередині щось здригнулося, але він мовчки зачинив перед ними двері.
– Хто там? – запитала Поліна.
– Помилилися квартирою, – відповів чоловік.
Він знав, що Поліна засмутиться, а вони днями довідалися, що скоро стануть батьками, тому Ігор вважав за краще приховати від дружини правду.
Через два дні на рахунок Ігоря було переведено двадцять тисяч. У повідомленні було написано «Вибач».
Коли Поліна була на шостому місяці, батьки Ігоря повідомили, що Аліна та Денис запрошують їх на весілля, та передали запрошення.
Але Ігор відмовився йти:
– По-перше, ми з ними досі не спілкуємось, – сказав він. – А, по-друге, це все-таки весілля, буде купа народу, мало що там може статися, а Поліні хвилюватися не можна.
– Ігоре, – запитала Поліна, коли батьки пішли, – ти, правда, збираєшся влаштувати «виставу» у ресторані?
– Ні, звичайно, навіщо ж людям свято псувати. Але, гадаю, що сестра мої слова пам’ятає.
Аліна та Денис, справді, пам’ятали слова Ігоря. Аліна під час банкету в ресторані помітно нервувала, постійно поглядаючи на двері. Коли торжество закінчилося і нічого не відбулося, вона заспокоїлася. А наступного дня вони з Денисом перевели на рахунок Ігоря двадцять тисяч із припискою: «Я зрозуміла. Вибач».
Найдовше трималися батьки Поліни. Але й вони здалися, коли дізналися, що вони тепер мають онука. Того дня, коли Поліну з дитиною виписали додому, на її рахунок прийшло двадцять тисяч із позначкою – «борг за відпустку».
Звичайно, цю історію всі її учасники намагалися тримати в таємниці, але якимось чином суть конфлікту та його вирішення стало відомим рідним з обох сторін.
Обговорювали історію дуже активно, прямо шекспірівські пристрасті вирували. Хтось вважав, що винні у всьому батьки – не треба було наполягати на обов’язковому проведенні весілля та тим більше псувати молодим медовий місяць.
Інші звинувачували молодих – називали Ігоря та Поліну надто меркантильними: через якихось шістдесят тисяч відмовитися від родичів, від батька з матір’ю!
Потроху історія забулася, але залишилася звичка обговорювати всі важливі рішення та враховувати інтереси всіх членів сім’ї.