– Поліно, ми з дідусем вирішили подарувати тобі дачу! – урочисто оголосила Олена Романівна. – Тож давай виберемо відповідний день і оформимо дарчу.
Поліна була її єдина онука.
Син живе далеко, у нього інша родина, і вони рідко бачаться. У тій сім’ї онуків немає. Щоправда, є син другої дружини від попереднього шлюбу, але більше вона народжувати не хоче.
Та й взагалі нова невістка спілкуватись не прагне, а син її Олену Романівну за бабусю не визнав – так усім бабуся розповідала.
У них великий заміський будинок, тож син від їхньої простенької дачі відразу відмовився.
А Поліна завжди до Олени Романівни на дачу їздила. Вона тут виросла, дача їй як рідний дім.
Та й із першою невісткою у Олени Романівни чудові стосунки. Вона тепер перша рідня.
– Тільки пообіцяй мені, Поліно, що з сусідкою Антоніною ти не спілкуватимешся! – перед оформленням документів дарування попросила її бабуся. – І як би вона не просила – не підписуй їй взагалі ніякі документи, вона підступна дуже!
Поліна в душі здивувалася – і чому бабуся так цю сусідку не любить?
У дитинстві Поліна з донькою цієї Антоніни Ігорівни грала разом, Оксана за неї на два роки старша. І наче тоді все було нормально, вони концерти для дорослих влаштовували.
Мама з татом тоді ще були разом, це був чудовий час. Вони разом їздили на вихідні на дачу. Тато садив Поліну на плечі, і вони ходили до річки. На лузі тато рвав польові квіти та дарував мамі. І Поліна щасливо сміялася, адже вона їх так любить.
Потім Поліна вступила до інституту, стала на дачу рідше їздити, а тато від них пішов. Тепер вони рідко зустрічаються, у нього інша родина. Поліна не маленька, все розуміє, але шкода, що так сталося.
– Бабуся, ти вибач, не зрозумію, а чим тобі ця Антоніна так насолила? – все ж таки запитала Поліна.
– Та вона обманює, а ходить така наче привітна, все посміхається! – тут же спохмурніла Олена Романівна. – Потім то я її розгледіла! Робітників найме, про ціну одразу не домовляється. А коли вони майже все зроблять, починає претензії їм висувати. Та так уміло, що навіть платити їм відмовляється, недоліки знаходе! Та й взагалі тільки дивиться, як би привласнити чуже! Малина моя до неї за паркан перелізла, ну наче добре. Так ні, вона гілки тягне до себе. Збирає навіть те, що з мого боку, ну це некрасиво і прикро!
– Бабуся, перестань, я тебе не впізнаю, ти ж не жадібна? Невже через якусь малину ти так образилася на неї, мені навіть дивно це від тебе чути, – засміялася Поліна.
– Ну добре, а як тобі її новий сарай? – із викликом запитала Олена Романівна.
– Який сарай? Та мені справи немає до їхнього сараю, буду я ще про нього думати! – здивувалася Поля.
– Ні постривай! Спочатку вони нам прямо під вікнами компостну яму організували. Я змовчала. Але коли вони збудували так званий сарай впритул до паркану і нам весь вид на річку загородили, мене це обурило до глибини душі! Та хіба так нормальні сусіди роблять?
– Бабуся, якщо чесно, мені немає діла до їхнього сараю! Головне ти краще так не хвилюйся, уяви, що це просто високий паркан і ти їх тепер майже не бачиш. А на річку і з другого поверху можна дивитися, адже у нас будинок вище, видно відмінно, – намагалася переконати бабусю внучка, але марно.
Олена Романівна ще більше розхвилювалася. Наводила ще якісь приклади підлої поведінки Антоніни.
Але все це Поліні здавалося дрібним, навіть дивно, адже бабуся Олени завжди була добра і справедлива. І що вона так на цю Антоніну з’їлася?
– Коротше, пообіцяй з нею не знатися, – попросила Олена Романівна. – Потім сама зрозумієш, що я мала рацію.
Поліна бабусю любила, вона вважала це за вікове дивацтво. Пообіцяла і перевела тему, а то бабуся щось дуже розпереживалася.
Дарчу оформили на Поліну і бабуся з дідусем були дуже задоволені.
Вони тепер, щось роблячи на дачі, завжди з онукою радилися: – Ну що, молода господиня, дозволяєш нам до літньої кухні сарай прилаштувати? А нову яблуню ми тут посадимо, бо всі вже старі, треба сад оновлювати, ти не проти? – питав дід.
– Дідусю, та звичайно я не проти, те, що ви на мене дачу переоформили, це здорово, дякую. Але ви все одно там господарі, як хочете, так і робіть, – сміялася Поліна.
Але бабуся з дідом здавати стали, важко їм косити і рослини доглядати.
А у Поліни з’явився молодий чоловік, за якого вона заміж зібралася. Віктор їй дуже подобалося, Поліні навіть здавалося, що він трохи на її батька схожий, коли він був молодший. Такий самий надійний, сильний і добрий. Кажуть, що доньки обирають чоловіка, схожого на тата.
На батька вона образи не тримала, всяке в житті буває.
А з Віктором вона вирішила на дачу до бабусі з дідом поїхати. Він і сам запропонував їм допомогти.
Олена Романівна та Борис Іванович дуже зраділи і допомозі, і знайомству. Наречений онуки їм дуже сподобався. І молоді із задоволенням стали до них приїжджати.
А якось Поліна побачила, що донька сусідки Оксанка приїхала. Вони весело через паркан побалакали, згадали, як грали малими, дуже хороші спогади.
– Ти не одна приїхала? Заходьте до нас, я голубці смачні приготувала, – Оксана мило посміхнулася. – Ми ж сусіди.
– Та ми скоро їдемо, як небудь іншим разом, – Поліна подумала, що можна було б і поспілкуватися.
Оксана приємна дівчина, але бабуся може засмутитися, адже вона просила з ними не спілкуватися. І Поліна їй пообіцяла, правда це нісенітниця якась, але не хочеться бабусю засмучувати.
Але наступного приїзду Оксана знову була на дачі і весело гукнула: – Привіт, а як твого хлопця звуть? Віктор? Ви ще не одружилися? Ааа, весілля скоро, це чудово. Зайшли б на чай, у мене пиріг із малиною, а то нудно одній із батьками.
– Добре, зайдемо, – пообіцяла Поліна. Але тут бабуся підійшла, випадково почула це запрошення.
– Поліно, давай поговоримо! Ти ж розумієш, що я просто так не стала б тебе просити?
– Ну звичайно.
– Не хотіла говорити, але думаю мені треба тобі все пояснити, а то мало що?
– Ну добре! – Поліна вже налаштувалася знову слухати всі ці історії про сарай та компостну яму, але…
– Не хотіла я тобі говорити, мені ця тема неприємна, але краще скажу! Тим більше почула, як Оксанка тебе з Віктором у гості гукає. Адже це далека родичка цієї Антоніни батька твого тоді з сім’ї повела, бачити їх усіх після цього не можу! Я себе теж звинувачую, але Антоніна знала, що ця негідниця Ірина його зазивала, бачила все та мовчала! – Олена Романівна засмучено помовчала, а потім додала. – І син мій, негідник, родину зруйнував, досі важко згадувати. А тут, як почула, що Оксана вас зазивала, так і згадалося! Люди такі, вони нічого святого немає! І ця Ірина з дитиною приїхала, я тоді ще її шкодувала, а вона сім’ю сина зруйнувала, – і Олена Романівна гірко заплакала.
Поліна обійняла її: – Не плач, бабусю, я ж з тобою. І з татом ми іноді бачимося, ну що вдієш. А з ними намагатимусь не спілкуватися, я тепер зрозуміла. Знаю, є такі люди, їм чуже щастя жити заважає. Напевно ти маєш рацію. Не хочу про них більше говорити, гаразд?
Оксана чомусь більше до своїх батьків їздити на дачу перестала. Видно їй тут і справді нудно.
А Поліна з бабусею намагаються про них більше не згадувати. У них інші турботи, у Поліни з Віктором весілля незабаром. І бабуся з дідом тепер мріють якнайшвидше побачити правнуків!