Чоловік мовчав вже третій день. То була вже не перша серйозна сварка за шість років шлюбу. Але Поліна знала, що вона має рацію, і поступатися не збиралася. Нехай Ілля хоч цілий місяць мовчить!
Почалося все з того, що бабуся залишила Поліні та її рідному братові – Володимиру – свою трикімнатну квартиру. Нерухомість була не в їхньому місті, а в сусідньому. Онуки вирішили продати квартиру, а гроші розділити навпіл. Кожен одержав би кругленьку суму.
Брат мав сім’ю: дружину та двох дітей. Жили вони у іпотечній квартирі. Спадщина допомогла Володимиру повністю розрахуватися із банком.
Чоловік Поліни – Ілля – також наполягав, щоб вони закрили іпотеку, але вона відмовилася.
– Поліно, ти не розумієш, що ми тим самим значно зекономимо на відсотках? – питав її Ілля. – Нам ще вісім із половиною років платити банку. А за допомогою цих грошей ми зможемо прямо зараз позбутися боргів.
– Дорогий, це моя спадщина, і я хочу сама розпорядитися нею, – відповіла Поліна.
– І як ти хочеш розпорядитись? – поцікавився чоловік.
– Я хочу покласти гроші у банк на рахунок нашої доньки.
– Ти що таке кажеш! Аллі лише п’ять років. Поки вона виросте, ці гроші перетворяться на копійки. Що вона зможе придбати на них? – обурено спитав чоловік.
– Вона зможе використати їх як стартовий капітал. Наприклад, для покупки квартири, – відповіла Поліна.
– Мені здається, що думати про квартиру для Алли ще зарано, – сказав Ілля.
– А мені здається, що саме час. Особливо якщо зважати на наявність у тебе двох дітей від першого шлюбу, – нагадала чоловікові Поліна.
Справді, їхній шлюб для чоловіка був другим. Ілля був старший за Поліну на дев’ять років, і одному з його синів від першого шлюбу було вже шістнадцять років, іншому чотирнадцять.
Йдучи із сім’ї вісім років тому, Ілля вчинив, як усі вважали «шляхетно» – він оформив дарчу на свою половину квартири на своїх дітей і вирушив на пошуки нового щастя.
Коли вони одружилися з Поліною, то взяли в іпотеку двокімнатну квартиру, яка зараз і спричинила сварку.
– Твій брат вчинив розумно! Продовжував переконувати Поліну чоловік. – Відразу розрахувався з боргами і тепер живе спокійно.
– Ілля, у нас із Володимиром абсолютно різні ситуації. Він та його дружина володіють квартирою в рівних частках. Якщо з ним щось трапиться, квартиру успадкують його дружина та діти.
У нас все складніше: на твою спадщину претендуватимуть і твої сини. Доведеться продавати квартиру, щоб виплачувати їм їхні частки. І з чим залишиться Алла?
– Ти вважаєш, що Андрій і Максим обдеруть її як липку? – Запитав Ілля.
Поліна саме так і думала, але відповіла по-іншому:
– Я не можу передбачати, як розвиватимуться події, тому хочу забезпечити свою дочку, а не вкладатись у майно, яке згодом треба буде ділити із сторонніми людьми, – пояснила вона.
– Це взагалі мої сини, – сказав Ілля.
– І ти вже досить подбав про них, подарувавши їм свою частину житла, і продовжуєш дбати, надсилаючи аліменти. Але я про них піклуватися не зобов’язана. Тому я думаю про майбутнє своєї доньки, яка, між іншим, і твоя дочка теж. Чому ти, як батько, навіть не намагаєшся враховувати її інтереси?
– Які в неї зараз інтереси? Мультики подивитися і в ляльки пограти! А хлопчакам скоро вчитися треба!
– От і нехай навчаються, тільки не за рахунок нашої доньки.
– Все з тобою зрозуміло, – заявив Ілля і замовк.
Першого дня «мовчазного бойкоту» Поліна, як завжди, приготувала сніданок, але Ілля навіть не заглянув на кухню. Поки збирався на роботу, на дружину не дивився, наче її в кімнаті не було. І Аллу акуратно, але мовчки відсунув убік, коли вона опинилася в нього на шляху.
Після роботи Ілля на кухню зайшов. Подивився на порожню плиту, заглянув у холодильник. Вечері не було – Поліна її не готувала.
А навіщо? Снідати відмовився, отже, і вечеряти не буде. Їм із донькою вистачило сиру та фруктів.
Ілля гримнув дверима і пішов з дому. Повернувся за годину – мабуть, повечеряв у сусідньому кафе.
Так тривало три дні.
На четвертий день (це була субота) зранку раніше у квартирі з’явилася свекруха.
– Поліна, ти що робиш? Чоловіка не годуєш, сорочки йому не прасуєш. А з цією своєю спадщиною взагалі незрозуміло що вигадала. Де це бачено, щоб у п’ятирічної дитини у банку мільйони лежали!
– Наталю Петрівно, відповідаю по порядку. Я приготувала сніданок, але Ілля від нього відмовився. Я й перестала готувати. Для чого продукти переводити? Сорочки йому не прасую і не перу, бо гадки не маю, є в нього чисті чи вже закінчилися. А він мовчить, нічого не каже, ні про що не просить. А тепер про спадок. Він мій. І якщо з Іллею, який є моїм чоловіком, я ще можу щось обговорювати, то вас це питання взагалі не цікавить.
– Поліно, ти не хами. Ілля – мій син, і я маю право знати все, що в нього в сім’ї відбувається. Я дбаю про нього.
– А я дбаю про свою дочку. Сподіваюся, що я все зрозуміло пояснила?
Поліна повернулася до чоловіка, який під час її розмови зі свекрухою сидів позаду.
– Тобі через місяць буде сорок один рік. А ти досі маму на допомогу кличеш? Сам свої проблеми вирішувати не пробував? – Запитала вона.
– Я тобі запропонував рішення, але тебе воно не влаштувало, – відповів Ілля.
– Правильно, ти запропонував те, що влаштовує тебе.
– Але ж ці гроші за тринадцять років знеціняться!
– А навіщо чекати тринадцять років? Можна розпорядитися ними раніше, але тільки на користь нашої доньки, а не в «сімейних» цілях, як любить говорити твоя мама.
– І яким чином? – поцікавився чоловік.
– Можу запропонувати кілька варіантів. Перший: можна прямо зараз купити для Алли квартиру. Звичайно, цих грошей на однокімнатну не вистачить, а нам з тобою ще одну іпотеку не дадуть. Але можна її оформити на мого батька. Йому до пенсії ще п’ять років, а за цей час кредит буде закрито. Звісно, платитимемо ми. А батько після цього одразу оформить дарчу на Аллу.
Другий варіант: іпотеку беремо ми, але за вісім років, коли розрахуємося за цю квартиру. Тоді доведеться віддати більше грошей. Є і третій варіант, але він тобі не сподобається: ми виплачуємо цими грошима нашу іпотеку, і ти одразу даруєш свою частку Аллі. Загалом ця схема тобі вже знайома.
– Тобто я знову опиняюся без усього? Але це не зовсім справедливо: хлопці здобули мою половину на двох, тобто по одній четвертій. А Алла – половину, – сказав Ілля.
– Тільки більшу частину цієї половини буде сплачено грошима, до яких ти стосунку не маєш, – заперечила Поліна. – Який варіант тобі більше подобається?
– Не знаю, – сказав чоловік. – Треба подумати.
– Ну, подумай, – згодилась Поліна. – І з мамою порадься.
Насправді Полина мала ще один варіант – четвертий, але поки що його чоловіка не озвучила. Він виник у неї тоді, коли вона побачила, як байдуже Ілля відсунув з дороги доньку – немов стілець, який заважав йому пройти. Це вже був не перший випадок, коли чоловік демонстрував зневагу до дівчинки.
Поліна вирішила зачекати.
Через три дні Ілля повідомив їй, що його не влаштовує жоден із запропонованих нею варіантів.
– Не треба нічого вигадувати. Потрібно просто виплатити кредит, – сказав він. Тим більше, що Андрій наступного року вступатиме до університету. Там, де хоче вчитися, бюджетних місць практично немає. Тож доведеться платити, а це цілих шість років. Я не можу відмовити синові у допомозі. Домовилися, що я платитиму половину, а другу частину Олені допоможуть виплатити її батьки. Тобі доведеться взяти на себе іпотеку.
– А я й зараз плачу практично сама. І скільки ти плануєш віддавати на синове навчання?
– Там за рік близько пʼятдесяти тисяч. З мене – половина.
– Зрозуміло. Тепер мені треба подумати, – сказала вона.
На час розлучення та поділу майна Поліна з дочкою переїхала до батьків. А після того, як усе було закінчено, вона купила двокімнатну квартиру лише для себе та Алли. Без жодних кредитів. Щоправда, їй трішки допомогли батьки.
Ілля довго не погоджувався на розлучення, але на третьому засіданні їх таки розвели. Він знову змушений був оселитися в матері. Так, він мав гроші – половина іпотечних платежів, і він міг би спробувати все спочатку. Але мати переконала його, що ці гроші краще лишити на навчання синів.
– А ти, Ілля, поживи поки що зі мною. Досить тобі одружуватися – не вмієш ти жінок обирати. Та й з іпотекою у тебе теж не виходить: одну виплатив – дітям подарував, другу виплатити не встиг і знову виявився на вулиці. І з третьою щось не так піде.