– Поліна, я тут все вирішила! Надії квартиру залишаю, а сама до тебе переїду, і всім буде добре, – з порога оголосила мати, скидаючи пальто на стілець.
Поліна аж застигла від такої новини. Кілька секунд вона просто дивилася на матір, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Усередині хвилею почало підніматися роздратування, але вона переконала себе говорити спокійно.
– Що ти вирішила? – перепитала Поліна.
– Квартиру Наді відписую, – повторила мати, як ні в чому не бувало. – Їй потрібніша, ти ж розумієш. Двоє дітей, чоловік, а живуть у гуртожитку сімейного типу, тісно ж! А ти тут одна, простора двокімнатна квартира, тобі одній, мабуть, нудно.
Поліна підібгала губи, обміркувала почуте.
– Стривай, а навіщо тобі переїжджати до мене?
– Ну, а де мені тепер жити? – щиро здивувалася мати. – Я ж квартиру Наді віддаю.
Поліна заплющила очі і глибоко вдихнула, намагаючись утриматись від відкритого невдоволення.
– Мамо, ти серйозно зараз? – вона подивилася прямо на матір. – Ти навіть не спитала мене, чи я на це згодна.
– А чого тебе питати? – знизала плечима та. – Ти ж сама, у тебе немає нікого. А Наді треба, у неї сім’я.
Злість повільно розливалася по всьому тілу. Поліна сім років працювала без вихідних, писала курсові, економила на всьому, щоб нарешті жити окремо, а тепер її квартиру просто вважають спільним майном?
– Мамо, це мій дім, і я не збираюся ні з ким його ділити, – твердо сказала дочка.
Мати примружилася.
– Тобто ти виженеш рідну матір надвір?
Поліна безрадісно посміхнулася.
– Ні, мамо. Ти сама себе туди заганяєш.
Ця ситуація була передбачуваною. Поліна навіть могла б передбачити її, якби не мала ілюзій. Адже все дитинство та юність пройшли саме так: мати завжди ставила Надю на перше місце.
Скільки Поліна себе пам’ятала, їй доводилося доводити, що вона теж варта любові та турботи. Якщо Надя щось псувала, винною виявлялася старша сестра, бо «мала стежити». Якщо Надя не хотіла робити уроки, Поліну просили їй допомагати, бо «ти ж розумна, тобі не так складно». А якщо раптом вони сварилися, мати вставала на бік молодшої, навіть не знаючи причин.
Після розлучення батьків ситуація лише посилилася. Поліна тяглася до батька і охоче йшла на контакт, а мати щоразу ображалася. Надя ж зайняла бік мами і повністю перейняла її погляди. Поліні було прикро чути, як мати каже гидоти про тата, але дівчинка мовчала: не могла дати відсічі. Натомість Поліна регулярно сварилася з Надею з цього приводу.
Коли настав час вступати до університету, батько запропонував сплатити Поліні навчання та житло. Вона з радістю вхопилася за цей шанс. Навчання було єдиною можливістю нарешті поїхати подалі від матері і зітхнути вільно.
Надя ж, склавши іспити, гордо заявила, що їй нічого від батька не потрібне, і пішла на курси перукарів. Поліна чудово розуміла, в чий город прилетів цей камінчик.
– Надя у нас молодець, – не втомлювалася повторювати мати. – Сама заробляє, нікого ні про що не просить!
Це звучало особливо кумедно, зважаючи на те, що мама весь цей час балувала молодшу дочку то грошима, то готовими обідами, то оплатою комунальних послуг. Поліна ж тим часом перебивалася на підробітках, щоб ні від кого не залежати і знизити навантаження на батька.
Потім Надя вийшла заміж та народила дітей. Як і завжди, відповідальність за її життя лягла на плечі інших людей: чоловік не надто рвався вирішувати житлове питання, мати допомагала всіма силами, а Поліна регулярно отримувала дзвінки з проханнями привітати сестру грошима на весілля, народження дитини чи чергове свято.
Тепер мати вирішила піти далі. Квартира Поліни сприймалася як зручний, наполовину вільний простір, який можна зайняти, щоб у житті Наді побільшало місця та комфорту. Поліну навіть не спитали, просто поставили перед фактом.
Вона дивилася на матір і усвідомлювала, що все її життя зводилося до одного простого принципу: у Наді завжди все має бути кращим, ніж у сестри. І якщо раніше це виявлялося у порівнянні оцінок чи кишенькових грошах, то тепер справа дійшла до житла.
Того дня мати відступила. Натомість знову прийшла наступного.
– Поліна, ти хоч розумієш, у якому я тепер становищі? – голос матері звучав докірливо й обурено. – Мені просто нікуди йти! Ну, вчора мене пустила переночувати сусідка, а сьогодні що?
Поліна повільно підвела очі від чашки чаю. Вона чекала на цю розмову, але все одно відчувала, як усередині все охопило від роздратування.
Її мати знову поводилася так, ніби дочка сама загнала її в куток. Наче саме Поліна винна у тому, що мама ухвалила абсурдне рішення, нікого не запитавши.
– Ти сама вирішила віддати квартиру Наді, – спокійно відповіла дочка. – Ніхто тебе не просив.
Мати сплеснула руками, ледве стримуючись від обурення.
– Ну, як ти не розумієш? У неї діти! У неї сім’я! Вони там вчотирьох в одній кімнаті туляться!
Поліна стиснула пальці на чашці
– А це мої проблеми? Я просила її народжувати?
– Ти хоч раз можеш подумати не лише про себе? – роздратовано видихнула мати.
– Ой, а Давай пригадаємо, хто взагалі все життя думав тільки про Надю? – Поліна посміхнулася. – Коли мені було погано, ти мене шкодувала? Ні. Коли я не покладала рук, щоб виплатити іпотеку, мені допомагала? Теж ні. Зате тепер, коли Наді знадобилося житло, ти раптом згадала, що маєш другу дочку!
Мати ненадовго принишкла, але не здалася.
– Я розраховувала, що ти підтримаєш мене.
– Ти розраховувала, що я впокорюся, – жорстко поправила Поліна.
На мить у кімнаті зависла тиша.
– Ти справді хочеш, щоб я ночувала на вокзалі? – Видавила мати, дивлячись на дочку з докором.
Поліна втомлено потерла скроні, заплющивши очі.
– Ти можеш жити у Наді, якщо ти заради неї відмовилася від своєї квартири.
– Але ж у неї там діти…
– А в мене особисте життя.
Мати здригнулася так, ніби почула щось неможливе.
– Яке ще особисте життя? – вона примружилася, уважно вивчаючи обличчя Поліни. – Ти ж завжди одна була.
– А я не зобов’язана звітувати перед тобою, – Поліна підвелася з-за столу. – Я не дозволю перетворити свою квартиру на притулок.
– Тобто мені піти? – у голосі матері задзвеніла образа.
Поліна подивилася на неї спокійно, без натяку на вагання.
– Саме так.
Мати стиснула губи, потім різко підвелася зі стільця, схопила сумку і квапливо попрямувала до дверей.
– Вибрала якогось лівого чоловіка замість матері! Ти ще пошкодуєш про це! – голос мами дзвенів від злості. – Ось залишишся сама, тоді згадаєш, що ти мала сім’ю, але буде пізно!
Поліна стояла, схрестивши руки і дивилася, як мати гарячково натягує пальто. Та метушилася, нервово копалася у сумці, продовжуючи сипати звинуваченнями. Її обличчя почервоніло, а погляд періодично падав на Поліну. Мати явно очікувала, що дочка останньої миті змінить рішення.
– А коли у мене була сім’я? Крім батька, – Поліна хитнула головою, в її голосі звучала втома. – Ти називаєш сім’єю ту систему, в якій все крутилося навколо Наді, а я була тлом для порівняння?
Мати різко випросталася, примружилася, ніби оцінюючи слова дочки.
– Надя бодай не така черства, – заявила вона. – Вона не вигнала б свою матір!
– Можливо, – кивнула Поліна. – Але, знаєш, тобі навіть на думку не спало поговорити з нею. Ти одразу вирішила, що зручніше буде прийти до мене.
– Тому що в тебе все є! – вигукнула мати. – Простора квартира, стабільна робота, а у Наді діти та борги! Як ти можеш так безвідповідально поводитись?
– Я просто відмовляюся бути запасним варіантом та тягнути на собі інших людей, – спокійно відповіла Поліна. – Ти все життя плекала Надю, ось тепер і біжи до неї.
Мати шумно вдихнула, відкрила рота, але так і не знайшла слів. Вона лише невдоволено смикнула блискавку на сумці, кинула на дочку останній, сповнений розчарування погляд і зробила крок до виходу.
Поліна не стала її зупиняти.
Двері зачинилися з гучним гуркотом. Тиша, що запанувала в квартирі, раптом здалася приголомшливою, напрочуд легкою. Поліна повільно вдихнула та видихнула, прислухаючись до своїх відчуттів. Ні жалю, ні почуття провини. Тільки свобода та гордість за те, що не дозволила себе прогнути.
Поліні було начхати на те, чи переписані документи, чи драматизує мати, чи їй справді ніде ночувати, чи пустить її Надя до себе. Жінку хвилювало лише своє життя. Поліна не хотіла, щоб з нею поряд були ті, хто вважає її зручним перевалочним пунктом.