Роса ще не зійшла з трави, туман повільно відступав до протилежного берега річки, а сонце вже котилося з-за лісу.
Федір стояв на ґанку, милуючись красою раннього ранку і глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися тихі кроки босих ніг. Жінка в нічній сорочці і накинутій на плечі хустинці підійшла й стала поруч.
– Ох, як добре! – вдихнув на повні груди Федір. – Ішла б ти в хату, занедужаєш, – сказав він ласкаво і поправив молодій жінці хустку, що з’їхала з плеча.
Жінка одразу припала до нього, взяла його руку.
– Їхати від тебе не хочеться, – сказав Федір.
– А ти не їдь, – голос жінки манив, кликав, як пісня Сирени.
«Залишуся, а що далі?» – ця думка повернула Федора до реальності.
Якби все було так просто, він давно вже залишився б. Але двадцять три роки життя з дружиною не викинеш, та й діти. А Олежику всього чотирнадцять, найважчий вік.
Водій всюди роботу знайде, але гроші навряд чи тут великі заробиш. Це зараз він смітить ними, дарує дорогі подарунки Оленці. А як отримуватиме в два, а то й утричі менше, чи вона любитиме його так само? Питання…
– Не починай, Оленко, – сказав Федір.
– Чому?! Діти виросли, настав час про себе подумати. Сам говорив, із дружиною за звичкою живете, – Олена ображено відсторонилася від Федора.
– Ох, якби ж я раніше знав, що зустріну тебе… – Федір важко зітхнув. – Не ображайся. Пора мені, і так затримався в тебе.
Він хотів поцілувати жінку, але вона відвернула обличчя.
– Оленко, треба їхати, якщо я хочу надвечір потрапити додому. Вантаж у мене, договір…
– Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, розбурхаєш душу, і до дружини поспішаєш. Набридло мені одній бути, втомилася чекати. Мишко мене давно заміж кличе.
– Так іди, – Федір знизав плечима.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Поволі спустився з ґанку, завернув за кут будинку і пішов городом до дороги, що проходила за будинками, де на узбіччі на нього чекала фура. Спеціально залишав машину там, щоб рано-вранці не будити село.
Він заліз у кабіну. Зазвичай Олена проводила його до машини і цілувала на прощання. Але сьогодні вона не пішла за ним, мабуть, і справді образилася. Федір влаштувався зручніше, зачинив двері кабіни. Перш ніж завести двигун, набрав номер дружини. При Олені дзвонити він соромився. Байдужий голос у слухавці відповів, що телефон вимкнений… Пропущених викликів теж не було.
Федір прибрав телефон і завів двигун, прислухаючись до його потужного рівного гарчання. Наступної миті фура здригнулася, струшуючи з себе залишки сну, і повільно рушила з місця, погойдуючись на нерівностях дороги. Федір дав короткий прощальний сигнал і натиснув на газ.
Жінка на ґанку зіщулилася, прислухаючись до звуку мотора, який віддалявся, і пішла в будинок.
По радіо грала пісня. Федір підспівував про себе, думаючи про залишену ним жінку. Але невдовзі думки перейшли до його дому.
«Що там відбувається? Другий день не можу додзвонитися. Приїду, ох влаштую…»
А Поліна, дружина Федора, тієї миті якраз прийшла до тями після процедур в палаті лікарні і одразу все згадала…
…Вони прожили з Федором понад двадцять років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік далекобійник, заробляв добре, родина міцна, квартира велика, двоє дітей.
Світлана вже зовсім доросла, скоро вийде заміж і житиме окремо, закінчила навчання, працює перукаркою. Олежику чотирнадцять, мріє стати юристом…
Поліна була вдома сама, коли раптом пролунав дзвінок телефона.
Номер був незнайомий. Жінка взяла слухавку і спочатку подумала, що це якийсь розіграш.
– Здрастуйте, Поліно, – сказав у телефоні таємничий голос. – Чоловіка чекаєте? А він затримується…
– Що з ним?! – нетерпляче запитала Поліна.
Вона одразу подумала про якийсь випадок на дорозі.
Мало що могло статися? Вантаж дорогий, відповідальність…
– Сталося. У коханки він, – сказав голос.
– Хто це?! – вигукнула в слухавку Поліна.
– А ти, чекай, чекай… – у слухавці почувся жіночий сміх.
Поліна аж присіла від почутого.
Вона забрала телефон від вуха і поклала слухавку. Але сміх продовжував звучати у вухах.
Думки плуталися, підсовуючи то картини дороги, то іншу жінку в чоловікових обіймах.
Хто міг знати її номер, знати що Федір у рейсі? Тільки сама коханка. Як вона посміла дзвонити їй, сміятися!
Поліна набрала номер чоловіка і одразу скинула виклик. А якщо він за кермом у цей момент? І що вона скаже? Не можна відволікати його. От повернеться, тоді й поговорить. Вона намагалася відволіктися, зайнятися домашніми справами, але все валилося з рук. У вухах так і лунав таємничий голос і сміх.
Як на зло, ні Світлани, ні Олежика вдома не було. Світлана зі своїм хлопцем десь гуляє, а Олежик відпросився ще вчора до однокласника на день народження.
Треба відволіктися. Поліна перевдяглася, взяла сумку і вийшла на вулицю. Якраз сходить у магазин і купить майонез, цибулю й пінне для Федора. У вихідний він любив взяти баночку-дві. Завтра ніколи буде йти в магазин, треба готувати.
Федір казав, що повернеться до вечері.
– А якщо він не повернеться? – запитав внутрішній голос, але Поліна заглушила його.
Вона вирішила пройтися до супермаркету, заспокоїти нерви.
Але йти було далеко, і Поліна звернула в провулок.
Тут з одного боку йшла бетонна стіна, а з іншого – ряд гаражів, що щільно притиснулися один до одного.
Місце безлюдне, вже починало темніти, але шлях удвічі коротший. Встигне пройти, поки зовсім не стемніє. Поліна прискорила крок.
Раптом хтось ззаду різко забрав сумочку у неї з руки. Від несподіванки Поліна подалася назад, за сумкою, і мало не опинилася на землі.
Вона розвернулася і побачила спину чоловіка, який тікав.
«Не наздожену», – промайнуло в голові, але вона все ж таки побігла за ним.
У сумці були гроші, картки, ключі від квартири й телефон – все її життя.
– Стій! – вигукнула Поліна, але чоловік звернув за кут бетонної стіни і зник.
А вона бігла за ним. Раптом каблук ступив на камінь, нога підвернулась, і Поліна опинилася на землі.
Вона хотіла підвестися на ноги, але не змогла. Поліна сіла і подивилась на ногу.
Найгірше, що немає телефону, не подзвониш, не покличеш на допомогу.
Навряд чи на голос хтось прийде, та й не почує її ніхто з-за стіни.
Може, повзти? Стіна скінчиться, підуть житлові будинки, хтось та й натрапить на неї. Поліна уявила, як повзе, як вона виглядатиме. До жінки у такому вигляді навряд чи хтось ще й підійде, вирішать, що якась гульвіса.
Залишається чекати, коли хтось приїде ставити машину в гараж. А як не приїде? Поліна заплакала.
І все через цей дзвінок. Правду кажуть, біда не приходить одна. Видно вона зовсім розум втратила, якщо вийшла з дому в темряву, та ще й пішла через гаражі.
Ніхто не знає де вона. І не скажеш нікому без телефону.
Вперше за двадцять із лишком років Поліна не зустріне чоловіка з рейсу…
Вона сиділа, притулившись спиною до іржавих дверей гаража, боячись ворухнутися. По щоках текли сльози, Поліна витирала їх брудними руками.
Раптом на дорозі з’явився автомобіль. Машина проїхала кілька метрів і зупинилася. Вийшов чоловік і почав відчиняти двері одного з гаражів. Поліна його добре бачила у світлі фар. Але навряд чи в темряві він помітить її.
Поліна набрала в груди повітря і щосили вигукнула: «Допоможіть!»
Чоловік озирнувся. Поліна зраділа, що він почув, і гукнула ще:
– Я тут! Допоможіть! – голос охрип, вона закашлялася, але крізь сльози побачила, що чоловік іде до неї.
Він зупинився, не дійшовши двох кроків.
– Допоможіть, на мене… У мене забрали сумочку… Нога… Викличте швидку, будь ласка… – поспішала вона, переживаючи, що чоловік піде.
Він озирнувся на всі боки, витяг телефон з кишені штанів, але знову прибрав його. Що він задумав?
Поліна зіщулилася.
Чоловік сів навпочіпки і подивився на неї, на витягнуту ногу.
– “Швидку” довго чекати. Зараз я вас підніму, а ви візьметеся руками за мою шию, – сказав він.
Поліна закивала, продовжуючи плакати. Однією рукою він обхопив її за талію, а іншу підсунув під коліна. Поліна обійняла його за шию.
Не без зусиль чоловік підняв її з землі, ривками, важко дихаючи, поніс до машини. Вона відчувала, як йому тяжко.
У машини чоловік попередив, що поставить її, йому треба відчинити дверцята.
Поліна стала на здорову ногу, спираючись на капот.
Чоловік допоміг Поліні сісти на сидіння, дістав з бардачка вологі серветки, простягнув, щоб вона обтерла обличчя й руки.
– Як ви так? – все ще важко дихаючи, спитав чоловік, коли сів за кермо.
– У магазин пішла, вирішила скоротити шлях. Якийсь чоловік вихопив сумочку і втік. Я побігла за ним. Дякую вам, бо сиділа б я тут усю ніч.
Чоловік простягнув їй телефон.
– Подзвоніть чоловікові, рідним.
Чоловік у рейсі. Не можна. Поліна набрала номер доньки.
– Світлано, це мама … – у слухавці гуркотіла музика.
– Хто?
– Світлано, я їду в лікарню, – голосно сказала Поліна.
– Що? Не чую! – донька намагалася перекричати музику.
– З ногою в мене проблеми! – повторила Поліна голосніше. – Їду в лікарню.
– Не чую. Передзвоню! – і дочка поклала слухавку.
Поліна довго не могла набрати номер сина, пальці від хвилювання й образи тремтіли. Але син не відповів.
– Та що ж це таке?! – роздратовано вигукнула вона.
– Що, не відповідає? – поспівчував чоловік.
Поліна похитала головою. Схлипнула.
– Нічого, скоро приїдемо. Я Іван. А вас як звуть?
– Поліна… – і вона раптом йому все розповіла.
…Поліна розплющила очі. Палату заливало сонце. Голова була як у тумані.
– Ви прокинулися? – пролунав поруч голос. – Поліна побачила миловидне обличчя медсестри, яка схилилася над нею. – До вас чоловік прийшов. Чекає у коридорі.
– Чоловік? – здивувалася Поліна.
У палату зайшов Іван. Він помітив розчарований погляд Поліни.
– Вибачте, я назвався вашим чоловіком, щоб пропустили. Як ви?
– Не знаю, наче нормально, – Поліна спробувала посміхнутися.
— А я вам приніс черешень, – він поклав на тумбочку пакет із великими бордовими ягодами. – Миті. Хотів полуницю купити, але не знаю, може у вас непереносимість.
Поліна подякувала йому. Іван ще щось поклав на тумбочку.
– Це мій старий телефон. Там є мій номер. Я подумав, що ви захочете подзвонити до рідних.
Коли Іван пішов, Поліна знову заснула. Прокинулася, наче від поштовху.
– Федько! – впізнала вона чоловіка.
– Світлана подзвонила, сказала, що ти в лікарні! Додзвонитися я тобі не міг з учорашнього дня! Ледве знайшов тебе, всі лікарні обдзвонив!
– У мене телефон забрали разом із сумкою. Я з чужого дзвонила.
– А що за чоловік приходив до тебе? Мене не пускали, поки паспорт не показав.
– То той, що привіз мене у лікарню. Назвався чоловіком, інакше б його не пустили до мене.
– І чого приходив? Він приніс? – Федір кивнув на черешню.
«Іван приніс черешні, а рідний чоловік прийшов із порожніми руками, – недоречно подумала Поліна. – А я по пінне йому пішла…»
– Чому Світлані подзвонила, а не мені? – допитувався чоловік.
– Думала, ти за кермом, не хотіла турбувати, – виправдовувалася Поліна.
– Мені знову в рейс, – сухо сказав Федір.
– Як? Ти ж щойно прийшов?! – обурилася Поліна, а сама подумала:
«Ні привіт, ні як почуваєшся…»
– У ніч поїду, – Федір дивився повз Поліну.
«Бреше, до неї поїде», – зрозуміла вона, але вголос нічого не сказала.
– А Світлана чого не прийшла? – запитала Поліна, змінивши тему.
– Не знаю, я її не бачив. У свого нареченого, мабуть, – роздратовано відповів Федір.
– А Олежик?
– Спить. Гаразд, я піду, до рейсу треба готуватись.
– Федю, купи мені, будь ласка, телефон, хоч найпростіший. Світланка принесе, – квапливо попросила Поліна.
– Гаразд, – Федір пішов, а Поліна заплакала.
– Вам не можна нервуватися, – медсестра зробила процедури і невдовзі Поліна затихла, заснула…
…Увечері прийшла донька.
– Мамо, як ти? Як примудрилася оце з ногою? Тато тобі телефон купив. Вибач, я собі його забрала. Тобі мій принесла. Нічого? Там усі наші телефони є. Нічого?
– Нічого, – відповіла Поліна.
– Яка черешня велика, – Світлана потяглася до пакета. – Тато приніс?
– Їж, вона мита, – дозволила Поліна.
І Світлана безтурботно почала їсти черешню.
– Олежик як? Вчора йому дзвонила, не відповів, – спитала Поліна.
– Та нормально все з ним. Погуляв на дні народження. Ти не хвилюйся, сварилася я вже. Батьку не сказала, влаштував би.
– Я попрошу, щоб мене виписали якнайшвидше додому, – сказала Поліна.
– Навіть не думай. Хто за тобою доглядатиме? Батько в рейс зібрався, Олежик із хлопцями м’яча ганяє цілими днями. Я що, біля тебе все літо сидітиму?
«Як же ж так? Була сім’я, чоловік, дочка, син… Я старалася для них, готувала, прала… А трапилося зі мною лихо, і немає нікого поряд. Нікому, виявляється, я не потрібна. А якби серйозне щось сталося? Кинули б? – сльози так і йшли, стікали по щоках, лоскотали…
…Через три дні вона все ж таки вмовила відпустити її додому. Подзвонила Іванові, він і відвіз її. Чоловік зазирнув у порожній холодильник і запропонував сходити в магазин. Поліна відмовилася.
…Федір повернувся через тиждень. Виглядав він ситим, відпочилим.
– Поїсти є? – запитав він з порога.
– Федю, ти ж в рейсі не був, так? Ти в неї був, – сказала Поліна.
Чоловік зробив здивоване обличчя.
– Я все знаю. Вона мені дзвонила.
– Хто, Олена?
«От і видав себе».
– Ну, якщо ти все знаєш… Краще я одразу піду, і так тягнув довго. Гроші надсилатиму, – він пом’явся, але більше нічого не сказав.
Федір збирав свої речі, а Поліна зневірено думала:
«Ну, от і все. Щастя пролітає швидко, а неприємності так і йдуть. Як далі жити? Для чого? Нема для кого. Чоловік пішов, дітям не потрібна… Невже я сама їх такими виховала?»
– Так, і Олежика я з собою забираю на кілька днів. Давно він просився. Там річка, риболовля… — Федір стояв із валізою в дверях.
Поліна ледве стримувала сльози.
«Як же ж так? Чому?
Тільки коли чоловік пішов, вона дала волю сльозам. Потім заснула. Розбудив її дзвінок у двері.
Поліна хотіла покликати чоловіка, чи сина, щоб відчинили двері, але згадала, що вона одна, немає нікого…
Вона взяла обережно, повільно пішла відкривати.
На порозі стояв Іван…
– Я подумав, може, вам потрібна допомога? – просто запитав він.
Поліна глянула на нього і її наче огорнуло теплом.
– Заходь, – посміхнулася вона…
…Хай які б не були неприємності в житті, але справжнє щастя завжди попереду…