Валентині було трохи більше п’ятдесяти, коли її дочка одружилася з іноземцем і поїхала жити за кордон.
Чоловік Валентини був категорично проти цього шлюбу, але дружина та дочка його вмовили.
Мовляв, там зовсім інше життя, багато можливостей, майбутнім дітям – перспективи.
І Павло змирився. Сказав лише дочці на прощання:
– Пам’ятай, звідки ти родом. Рідну мову не забувай і дітям її передай. Сподіваюся, побачимось…
Більше десяти років батьки спілкувалися з Іриною тільки телефоном, та есемесками обмінювалися. Додому вона за ці роки жодного разу не приїхала.
Говорила, що це не має сенсу, що витрачати купу грошей тільки заради того, щоб побачитися, не розумно, бо гроші дістаються їм із чоловіком ох як нелегко.
Ну, а коли діти у них народилися: один, а через кілька років інший, розмови про те, щоб приїхати на батьківщину, зовсім припинилися.
Єдине, що підтримувало Валентину всі ці десять років, то це обіцянка доньки. Вона якось сказала:
– Почекайте, мамо, ось станемо на ноги, і заберемо вас до себе. На зовсім. Хоч поживете по-людськи…
І Валентина чекала. Мовчала і чекала. Павло без зітхань не міг дивитись на її переживання.
І ось нарешті настав довгоочікуваний момент.
Ірина повідомила, що батьки можуть перебиратися до них. Мовляв, для них вже й кімнати підготовлено.
Павло їхати не хотів. Душа не лежала. А ось Валентина підбадьорилася:
– Поїдемо, Павле, – умовляла вона чоловіка. – Там же дочка наша єдина, онуки, яких ми тільки на фотографіях бачили. Так хочеться обійняти їх усіх, до себе притиснути. Скільки нам із тобою ще лишилося? Можемо і не встигнути.
І Павло знову здався.
Трохи побурчав, коли Валентина їхню квартиру продавала, а потім махнув рукою: нехай дружина робить, що хоче. Якщо що – сама буде винна.
Отримавши гроші за квартиру, подружжя поїхало до дочки. Хвилювалися, звичайно. І раділи: нарешті вони будуть разом! І обов’язково будуть щасливі! Заслужили.
Однак щось пішло не так. Причому, з першого дня.
Ірина з чоловіком зустріли батьків, привезли до своєї оселі, запропонували розташовуватися, а самі поїхали. Сказали, що по роботі…
Внуки з цікавістю поглядали на гостей, але трималися подалі.
Гарячих обіймів не вийшло.
Трохи згодом з’ясувалося, що діти майже не говорять українською. А Валентина та Павло – жодного слова не знали англійською: у школі сто років тому вивчали німецьку.
Так, на пальцях і пояснювалися…
Увечері теплого застілля та задушевних розмов після такої довгої розлуки теж не вийшло.
Чоловік Ірини з’їв якусь піцу і пішов до себе. Сказав, що втомився.
Внуки теж рано спати пішли. Ірина пояснила, що в них завтра у школі дуже насичений день.
Батько з матір’ю думали, що вже Ірина з ними посидить, розповість про те, як вони тут живуть, але донька за півгодини тонко натякнула, що й вона хоче відпочити.
Щоправда, мабуть, згадавши давно забуті традиції, вдягнула це у пристойну форму:
– Тато, мамо, ви ж з дороги. Вам теж відпочивати час. У нас ще буде час наговоритися досхочу…
Часу не знайшлося.
Ірина з чоловіком постійно були зайняті, онуки жили своїм життям.
Спілкуватися з бабусею та дідусем вони не прагнули, та й не могли.
Словом, день у день рідні люди жили як сусіди.
Спочатку Валентина намагалася займатися господарством, але її дочка зупинила:
– Мамо, напрацювалася, годі вже! До нас людина раз на тиждень приходить. Вона все зробить. А ви з татом відпочивайте.
– Давай, ми хоча б хлопців зі школи забиратимемо, – запропонувала Валентина, – може, потоваришуємо. Бо вони дивляться на нас як на чужих.
– Ні, мамо, це зайве. Їхня няня забирає, це її робота.
– То звільніть її, – з розпачем вигукнула Валентина, – навіщо гроші платити, якщо ми самі можемо це робити?
– Ні, мамо, тут так не прийнято. Людина гроші заробляє, розраховує на них.
– Ох, Іро, не розумію я цих ваших складнощів, – зовсім засмутилася Валентина, – все у вас не як у людей.
– Які люди? – Засміялася Ірина, – Ви ж не вдома, мамо! Тут є інші правила. Звикайте.
– Та ми звикаємо, доню, – гірко посміхнувся Валентина, – тільки погано у нас виходить. Чужі ми тут. Поговорити нема з ким. А якби й було – ми мови не знаємо. Мав рацію тато: не треба було їхати…
– Та ти що, мамо?! – Ірина спробувала заспокоїти Валентину, – ви ж лише місяць, як приїхали. Поступово звикнете. Все налагодиться. Ось побачиш.
– Старі ми вже звикати. Та й додому хочеться, – витерла сльози Валентина, – шкода лишень, що квартиру продали. Стільки сил у неї вклали грошей.
– Нічого, Валю, – втрутився Павло, – іншу купимо. І справді, поїхали додому. Втомився я від цього закордону. Все, що треба було побачити, ми побачили.
– Мамо, тату, як же так? – Розгубилася Ірина, – що ви придумали?! Не треба вам повертатись! Я вас не відпущу!
– Нічого, дочко, – Валентина, зрозумівши, що скоро поїде додому, вперше за останній час легко зітхнула, – ще поживемо трохи. Я поки що сестрі напишу. Треба ж кудись приїхати, коли повернемося…
Вдома їх зустріли як найдорожчих гостей. Стіл накрили, друзів та знайомих покликали. Усім було цікаво, чому Валентина та Павло повернулися?
Невже не сподобалося закордонне життя? А може, з дочкою посварилися чи ще що?
Цілий вечір батьки ділилися враженнями. Розповідали, як живе Ірина, які чудові у них онуки. Не скаржилися.
– Якщо так все здорово, то навіщо повернулися? – спитав хтось із рідні.
Валентина трохи зніяковіла, а Павло знайшовся одразу:
– У гостях добре, а вдома – краще!
За столом сиділи довго, майже до опівночі. І поговорили, і випили, і добре закусили. А потім пісні співали. Улюблені.
І так у Валентини добре на душі стало, що вона розплакалася від щастя.
Ну, а потім на подружжя турботи навалилися. Квартиру шукали нову, ремонтом займалися. Заселялися. Усе наново купували. Благо, житло собі поменше вибрали, тож грошей цілком вистачило.
І відчуття в обох було, ніби вони нове життя починають…
А донька за цей час навіть жодного разу не зателефонувала.