– Слюсар без вищої освіти ще й з гуртожитку! – бурчала Маргарита Павлівна на кухні, не даючи змоги дочці навіть вставити слово.
Настя лише посміхалася, маму завжди щось не влаштовувало. То освіти немає, то зарплата у її чоловіка маленька, то діти, не дай Боже, будуть схожі на батька, то меблі не ті купили…
Загалом список претензій був просто величезний.
– Чого ти смієшся? – не витримала Маргарита Павлівна. – Я про твоє життя говорю, про перспективи, майбутнє, а ти тільки й робиш, що посміхаєшся.
Настя хотіла відповісти, але не встигла. На кухні з’явився той самий слюсар без вищої освіти.
– Доброго ранку, Маргарито Павлівно, у нас сьогодні свято?
Обличчя тещі миттєво змінилося, вона зневажливо подивилася на зятя, хмикнула.
– А в тебе щодня має бути свято, що дружина в тебе така!
– Я знаю і ціную це, – засміявся Павло. – І все–таки, що ви робите у нас на кухні в неділю о восьмій ранку?
Значить, щось трапилося, або свято.
За вашим гордовитим виразом обличчя відразу зрозуміло, нічого страшного не сталося, значить, свято.
Яке?
– Дочку вирішила побалувати. Сам же ж ти не можеш. Дивись, переїду до вас жити! Тебе контролюватиму!
Коли Павло одружився з Настею, він знав, яке випробування його чекає у вигляді тещі.
Та була не тільки гордовитою, але ще й самолюбною, із завищеною самооцінкою і переконаністю, що весь світ повинен крутитися навколо неї.
Маргарита Павлівна вважала себе еталоном: ідеальною матір’ю, порадницею і охоронницею сімейних цінностей.
Перші дзвіночки почалися ще на весіллі.
Павло тоді тільки підійшов взяти келих, як теща прошепотіла Насті, навіть не переживаючи, що зять все чує:
– Якщо він на каблуки тобі не заробив, то що він ще тобі дасть?!
Потім був випадок із телевізором.
Він сам, своїми руками почепив кронштейн, Настя раділа, дякувала. Увечері прийшла мати.
– Рівно почепив? Ти перевірила? – примружилася вона. – Чоловік без диплома – це як електрик без ізоляції. Іскра – і все, прощавай техніка.
Через місяць Павло застав її у ванній.
Не посоромилася, хазяйкою ходила.
– Що ви робите? – здивувався він.
– Перевіряю, чим моя дочка вмивається. Бо з твоїми зарплатами скоро почне господарським милом митися.
Він тоді нічого не відповів, промовчав заради дружини.
Були й дрібниці: то вона принесе постільну білизну і з докором скаже:
“А то у вас все як у гуртожитку”.
То пересолить борщ Насті і назве це «по–домашньому», то тишком–нишком дастиь купюру маленькій трирічній онучці:
«На цукерки. У вас, напевно, немає».
Павло терпів заради Насті, заради доньки. Тому що Настя його любила – це він точно знав.
Але одного разу…
Настя затрималася на роботі, і Павло залишився із маленькою Даринкою.
Цілий вечір вони ліпили з пластиліну, гралися, дивилися мультики.
Чоловік вже вклав дитину, коли задзвонив домофон. Відкривати він не хотів – було пізно.
Але Павло увімкнув камеру і застиг. Це була Маргарита Павлівна власною персоною.
Чоловік зітхнув. Відчинив.
– О, ти один? – здивувалася вона, знімаючи плащ. – А де Настя?
– Працює. У неї звіт.
– І ти дитину сам вкладав? – Підняла брову жінка. – Серйозно?
– А в чому проблема? – втомлено запитав Павло.
– У тому, що в дитини батько слюсар. І якщо ти раптом не знаєш, діти все вбирають як губка. Поведінка, мова, смаки…
А потім – бац! – і вона мріє вийти за такого ж Павла з підвалу.
Павло мовчки налив собі води, поставив склянку.
– Ви це сказали спеціально, так?
– А ти думав, я буду мовчати? Я таких, як ти зразу бачу.
Я свою дочку не для таких виховувала, а ти тепер спокою не даєш. Я спостерігаю за тобою. І моя б воля, доньки давно поряд з тобою не було б.
Павло встав.
– Маргарито Павлівно, я вас більше не пущу в цей дім, якщо ви ще раз скажете про мене щось подібне. Набридло вже, годі.
– Ой–ой–ой! Прямо мужик із характером! Тільки ти забув, хто тут головний.
Я коли захочу, тоді й прийду. Ти ніхто.
А будеш свої слова поперек моїх говорити, переїду до вас жити.
Як думаєш, кого Настя вибере?
– Сім’ю, – процідив крізь зуби Павло.
Він дивився, як теща взулась, гримнула дверима і пішла.
Після того вечора Маргарита Павлівна і справді зникла на кілька тижнів. Ні дзвінків, ні візитів, ні навіть її звичайних «доброзичливих» повідомлень Насті у месенджері.
Павло навіть на мить повірив, що до неї дійшло. Що вона нарешті зрозуміла: їхня сім’я – це не поле для її постійного нагляду й докорів.
Зять видихнув.
Але теща не здавалася, просто причаїлася. Довго думала, перебирала варіанти. Дзвонила подругам, радилася. І в якийсь момент вирішила – треба зайти з тилу.
І зайшла.
У п’ятницю ввечері Павло повертався з роботи і застав біля порога валізу. Поруч стояла Маргарита Павлівна – у плащі, з шарфом, з тим самим гордовитим виразом обличчя, від якого у зятя починало сіпатися око.
– Я вирішила, – сказала вона з порога. – Зробила ремонт, тепер можу спокійно пожити у вас.
Допоможу, з онукою побуду, Насті опора буде. Ти не хвилюйся, місця мені багато не треба. Та й на кухні я більше, аніж ти, вмію.
Настя стояла в коридорі розгублена. Павло поволі поставив сумку.
– Ви що, серйозно?
– А ти думав, я жартую? Насті тяжко. У неї на роботі навантаження, дитина на тобі – ну куди це годиться? Я її мати. Я маю бути поруч.
Ти сам недавно казав, що у вас «сім’я». Ось я й вирішила вам допомогти, свою квартиру здала в оренду. Гроші зайвими не бувають! Тим більше, у вашому випадку. Два в одному, так би мовити.
Павло промовчав.
Пізніше, увечері, коли Настя вкладала Даринку, Маргарита Павлівна зайшла до неї у спальню. Тихо, як уміла. Сіла поряд, погладила по руці.
– Доню, я не можу залишити тебе одну з цим.
Бо ж ти бачиш, він тягне тебе вниз. Весь час удома, з ним у тебе ніякого зростання, перспектив.
Я знайшла тобі чоловіка. Тихий, спокійний. Павло – це тимчасовий варіант. А цей, кандидат на серйозне життя… Він твою доньку полюбить як свою.
Я все влаштую, ти тільки не заважай.
Настя зблідла.
– Мамо, ти… Ти зовсім вже?
– Я просто хочу тобі щастя. Доню, повір мені – це звичка, а це не кохання. Ти заслуговуєш на більше. Я вже говорила, твоє життя ще не закінчено.
І вона пішла у кімнату з виглядом людини, впевненої у своїй правоті.
На ранок Павло прокинувся раніше за всіх. Він сидів на кухні і їв вівсянку. Навпроти нього вже стояла кружка тещі. А її журнал лежав на підвіконні.
Вона відчувала себе хазяйкою в хаті зятя. Вже почала міняти їх дім під себе: переставила сіль, прибрала рушник, поклала свій.
Він дивився на це й не сердився. Була тільки одна думка: треба якнайшвидше це закінчувати. І що швидше, то краще, інакше потім буде пізно.
У понеділок вранці Маргарита Павлівна стояла біля дзеркала, поправляючи шовкову хустку, коли подзвонили в двері.
Павло відкрив сам. За порогом стояли двоє – чоловік і жінка, в нейтральному, майже медичному одязі, з акуратними папками і ввічливими посмішками.
– Доброго дня, у нас адресна допомога. Маргарита Павлівна тут живе?
Та вийшла з кімнати з виглядом генерала.
– Так. А хто ви?
– Ми із центру соціального супроводу літніх людей. Ви у нас є у попередньому списку як кандидатка на участь у міській програмі «Активне довголіття плюс».
Це розширена форма. Житло, харчування, медичне спостереження, дозвілля…
Чоловік говорив м’яко, діловито.
– Я?! – очі Маргарити Павлівни округлилися. – Це яка ще програма? Я що, дуже слаба?
– Що ви, – поспішила заспокоїти жінка, – все на ваш вибір. Просто хтось, мабуть, подав заявку, бо ви входите до вікової категорії.
Таке часто буває – діти опікуються батьками, бачать, що важко справлятися, подають заявки. І ми повинні відгукнутися. Провести співбесіду.
– Хто подав?! – випросталась Маргарита Павлівна і примружилася. – Павло?!
Він у цей час спокійно мив чашку. Навіть не обернувся.
– У нас конфіденційність, – відповів чоловік із легкою усмішкою. – Ми тільки розмовляємо. Буває, що люди спочатку опираються, а потім самі дякують. А буває, що навпаки.
Одного разу жінка у нас дотягнула, а потім довелося забирати примусово – вона вже нікого не впізнавала. Так що, знаєте… Краще самим. По–доброму.
– Та я в здоровому глузді! – майже вигукнула теща. – У мене є документи, квартира! Я ще можу працювати!
– Звісно. Це добре. Нам такі й потрібні. Ви підійдіть, почитайте, – жінка простягла їй яскраву листівку. – Тут умови, список центрів, фотографії кімнат.
Там, знаєте, навіть басейн є. Ліс, тиша…
Маргарита Павлівна гортала листівку з обличчям, наче їй принесли повістку. Потім обернулася до зятя:
– Це твої штучки, так?
Павло поставив чашку.
– Я? Та ви що. Я просто прокидаюся вранці, а тут сторонні люди.
Ви ж самі казали: життя не закінчене, треба щось міняти. Ось і поміняйте.
– Я тебе… я вас… – Маргарита Павлівна не могла нічого сказати від обурення, шукаючи поглядом дочку.
Але Настя в цей час була в кімнаті з Даринкою, а двері зачинені.
– Вам не репетувати треба, а вирішити, – делікатно сказав чоловік. – Вас ніхто не примушує. Просто подумайте.
Сьогодні ми ще їдемо до одного чоловіка, він сам подав заявку. Тож не ви одні. Це нормально.
Вік – не привід страждати. У вас усе життя попереду.
– Та ну вас! – не витримала Маргарита Павлівна і зачинила двері перед носом гостей.
Хвилину вона стояла, важко дихаючи. Потім обернулася до Павла:
– Думаєш, я поїду? Думаєш відправиш мене?
Павло знизав плечима.
– Ви можете залишитись, але тоді це їхній не перший візит до нас. А ще є ті, кого і так забирають. Не забувайте про це! Хочете?
Маргарита Павлівна того ж вечора зібралася й поїхала до себе. Пів року вона ображалася, навіть дочці не дзвонила, а Павло тішився.
Якщо прийде знову і нахабнітиме, то він знову щось придумає…