– Олю, я не знаю, як тобі сказати… – голос матері тремтів. – У мене дуже погані новини. Мені потрібно терміново лягати на процедуру. Якщо не зроблю – потім може бути вже надто пізно.
Оля на мить застигла. У неї в руках був міксер, на плиті кипіла вода, дитина збирала пірамідку на столі. Але все це раптом стало тлом: неважливим, недоречним. Вона відклала міксер убік, сіла на стілець і вчепилася в край столу вільною рукою з такою силою, наче боялася провалитися під землю.
– Яка процедура? Що з тобою? – запитала Оля, коли дар мови повернувся. – Мамо, ти що несеш? Де ти була? Ти ж мовчала весь цей час!
– У мене знайшли недугу…підступну недугу. Я не хотіла тебе хвилювати. Спершу думала, може, обійдеться. Але мені вже все підтвердили… – схлипнула мати. – Це дорого. Дуже дорого. Мені озвучили суму – триста тисяч. Це вже з процедурою, та відновленням… Я не знаю, де такі гроші взяти.
Олі стало зле від почутого, вона навіть трохи зігнулася. Вони з Вадимом і так тягнуть будинок, господарство, бізнес, дитину. І все одно раз на тиждень вона стабільно їздить до матері з повними сумками. Платіжки оплачує без нагадувань. А у відповідь чує роздратовані зауваження на кшталт: «Ну, дякую, звичайно. Але хоч би один раз щось слушне подарували. Он Любі донька на Новий рік браслет золотий і путівку до Туреччини під ялинку поклала, а мені – лише мультиварку».
Пізніше вже ввечері Оля розповіла все Вадиму. Він слухав мовчки, кивав, нервово перебирав робочі документи, а потім тихо сказав:
– Ну, іншого виходу нема. Життя дорожче. Візьмемо кредит, десь з бізнесом обмежимся, будівництво поставимо на паузу. Бог із ними, з планами. Це ж твоя мати.
Кредит взяли на Вадима. Оля не мала жодних шансів на схвалення, тому що всю свою увагу вона приділяла дитині, лише іноді підхоплювала підробітки. У банку довелося натиснути, щоб прискорити процес, але через тиждень гроші були на руках. Оля запропонувала безпосередньо сплатити процедуру, проте мати чомусь відмовилася.
– Там все складно, оплачувати треба готівкою… Сама все залагоджу, не хвилюйся.
Вона зворушливо обняла дочку на прощання, подякувала тій, навіть заплакала. І пішла збирати валізи. Дочка стояла у коридорі і розривалася між емоціями. З одного боку, їй було тривожно, з іншого боку – вона сподівалася, що все налагодиться. З третього… У глибині душі їй щось вже тоді не давало спокою.
Проблема не тільки в процедурі. Мати дуже легко і швидко перевела все у формат «Дайте грошей». Жодних подробиць, ніяких деталей. Вона не просила відвезти її на огляд, забрати результати тестів, заїхати за ліками. Це було зовсім не схоже на матір.
Завіса таємниці нікуди не зникла навіть тоді, коли Людмила лягла в палату. Вона не озвучувала ні термінів, ні прогнозів.
– Мамо, ти хоч скажеш, коли тобі проводитимуть процедуру? – питала Оля щодня.
– Звісно, доню. Зараз поки що чекаю черги. Спеціалісти сказали – ось-ось. Я на зв’язку, якщо що, – Людмила Іванівна говорила уривчасто, наче поспішала. – Не хвилюйся. Все під контролем.
Минуло два дні. Потім тиждень. Потім другий. Людмила піднімала слухавку все рідше, повідомлення часто залишалися без відповіді. На питання про самопочуття вона кидала смайлики, одного разу надіслала фото якогось супу з підписом: «Годують добре». Мати не показувала ні палати, взагалі нічого. Не обговорювала сусідок. У розмовах лунали лише загальні фрази.
Оля не хотіла думати про найгірше. Може мати не хоче вантажити подробицями. Але вантаж на душі Олі не ставав легшим. Відсутність деталей лише збільшували тривогу.
Ближче до кінця третього тижня Оля вирішила заїхати до матері. Сама. Без попередження. З ключами, які вона давно вручила «про всяк випадок». Дочка відчувала, що щось не так, і хотіла заспокоїтись. Раптом хтось пробрався в квартиру, поки та порожня? Раптом труба протікає? Оля здогадувалася, що її підозри є безпідставними, але хотіла переконатися в цьому.
Двері відчинилися з тихим клацанням, а за ними виявилося те, що жінка ніяк не очікувала побачити. У коридорі стояла валіза. На гачку висіла мамина куртка. З кухні долинали голоси, пахнуло запахом кави.
Оля застигла, на душі стало хвилююче. Тут нікого не повинно бути! Виходить, матері зробили процедуру, але вона не стало повідомляти про це? Чому? Що за нісенітниця?
Дочка нерішуче зробила крок, хоча хотілося розвернутися, поїхати і забути про все.
– Мамо?..
Людмила сиділа на кухні у шортах та футболці, з чашкою в руках. Вона гортала відео на телефоні, безтурботно посміхаючись. Біля вікна лежали пакети з дьюті фрі, колекція магнітиків на холодильнику помітно поповнилася.
Для пацієнтки з важким діагнозом Людмила виглядала надто… засмаглою.
– Ой! А ти чого? – мати змінилася на обличчі і розгублено звела очі. – Ти чого прийшла?
Оля не відповіла. Тільки виразно подивилася на валізу, на пакети, на обличчя матері. Слова ніби прилипли до язика. Мати завжди була безцеремонною та нахабною. Але сьогодні вона переступила через кордон, за яким опинилася вже інша Оля. Холодна, що втратила віру, втратила бажання брати участь у житті матері.
– Я думала, ти нездужаєш, – нарешті видавила дочку. – У нас що, процедури тепер проводять за допомогою солярію?
– Та ні, що ти! Просто спеціалісти на пару днів додому відправили, – спробувала викрутитися Людмила, хоча тут все було очевидно.
– Дьюті фрі у нас тепер у палаті працюють? Як зручно.
Повисла тиша. Людмила нервово затисла нижню губу, але навіть не почервоніла.
– Ну, я… Це… Я просто втомилася. Мені треба було відпочити, розслабитись, змінити обстановку. А ти все одно не допомогла б, – почала мати, запинаючись. – Я ж намагалася просити, натякала. А ти все залагодила зі своїм «немає грошей»… От і довелося…
Оля не слухала. Не хотіла. Щойно Людмила підтвердила, що це не безглузда випадковість, дочка просто розвернулася і пішла. Не гримнула дверима, не сварилася, не розплакалася. Просто пішла. Тому що її почуття не можна було змити сльозами. Цей обман можна було лише пережити і вийти з нього вже іншою.
Повідомлення від Людмили сипалися каскадом. Спочатку із схвильованими смайликами, сердечками та фразами в дусі: «Давай поговоримо, ти все не так зрозуміла». Потім – із образами, вигуками та натяками на невдячність.
Оля мовчала. Весь перший вечір телефон лежав екраном вниз із вимкненим звуком. У неї поки що не було ні бажання говорити, ні слів. Тільки гостре відчуття, що тепер між нею та матір’ю глибока прірва.
На восьмий день пролунав дзвінок. Оля не хотіла брати, але рука за інерцією потяглася до смартфона.
– Ти могла хоча б поговорити зі мною, Олю, – голос матері звучав так роздратовано, ніби це її обманули. – Адже я не ворог тобі. Просто… обставини так склалися. Я не хотіла, але ви мене змусили.
Змусили… Тобто вони ще й винні, хоч втратили половину доходу з бізнесу та були змушені взяти кредит? Оля намагалася підібрати пристойні слова, але в голову лізла лише інші.
– Так, я поїхала, – продовжувала Людмила. – Так, не було жодної процедури. Але інакше нічого не вийшло б! Адже ти весь час відмовлялася, годувала обіцянками, виправдовувалася. А я втомилася! Після твого народження море бачила лише на картинках! Хіба я не заслужила відпочинок на старості років? Скільки можна принижуватися та просити?
Оля слухала, дивлячись у вікно. На обличчі жодної реакції.
– Ти вирішила обманути мене, – спокійно констатувала дочка. – Зіграла на моєму хвилюванні. І ти не бачиш у цьому нічого страшного?
– А як інакше?! – скинулась мати. – Сама винна! Я ж не просто так… Для вас це копійки, а я собі не можу дозволити.
Оля натиснула кнопку завершення виклику і відразу вимкнула телефон. У її душі гнів змішався зі втомою. Здавалося, у розмові немає жодного сенсу. Все, що могла, вона вже почула, а сказати їй не було чого.
Вадим увійшов до кімнати майже безшумно, сів поруч. Він вже знав про все.
Тиждень тому Оля не знайшла в собі сил одразу розповісти про те, що сталося. Їй було соромно, адже її мати загнала Вадима в кредит, сильно похитнула їхній бізнес, зруйнувала всі плани через якісь примхи. Однак незабаром Оля все ж таки зважилася на розмову. Вадим вислухав дружину без зайвих питань та звинувачень, просто дав виговоритися, адже було пізно щось міняти.
– Ми не повинні це вибачати, – сказав він. – З сьогоднішнього дня якщо й допомагатимемо, то лише з продуктами та комуналкою. І крапка.
Оля рішуче кивнула. У її душі не лишилося місця для сумнівів. Людмила вже зробила власний вибір. Тепер його наслідки – це її відповідальність.
«Не думала, що тобі гроші дорожчі за матір», – прийшло коротке повідомлення вночі. Оля прочитала, але… нічого не відчула. Тільки легке відчуття, ніби на неї знову намагаються накинути стару, важку ковдру вини. Але вона більше не дозволяла загортати себе в цю ковдру.
Пройшов місяць після тієї розмови. З боку матері – ні дзвінків, ні спроби зустрітися. Та Оля й не шукала цих зустрічей. Спочатку було незвично, ніби відірвався шмат чогось важливого. А потім стало легше, чистіше на душі.
Вадим нічого не питав, але одного вечора, допомагаючи з прибиранням, упустив:
– Ти добре тримаєшся. Я розумію, що тобі тяжко. Але ти все правильно зробила.
Оля кивнула. Так, було тяжко. Не через тугу по матері, а тому, що в ній ще теплилася стара звичка тягнути відповідальність за двох. Навіть коли другий грає в мовчанку чи маніпуляції. Проте тепер Оля почувала себе вільною. У неї були будинок, сім’я, чоловік, дитина. Все те, що вона будувала з такою любов’ю. Те, що відповідало їй взаємністю та повагою.
А мама… Що ж, деякі зв’язки не рвуться, бо вони надто міцні. Вони стоншуються, втрачають силу, йдуть, як вода в сухий ґрунт. Не голосно, але безповоротно. І це був саме той випадок, коли склеїти тріснуте неможливо.