Оля стояла за зупинкою і нишком поглядала на батьківську хату. Невелика сумка через плече. П’ять хвилин до автобуса. З дому ніхто не вибіг і не шукав її. Це було не дивно, всі були зайняті гулянням. Оля встигла втекти з власного весілля…
Дитинство в сім’ї гульвіс. У Олі були мати й батько, а вона їхня єдина дочка. Мати Ганна хотіла ще дитину, але більше не народила.
– Куди тобі ще дитя, Оля он як живе, а ви ще злидні плодити збираєтеся! – казала матері Олі її бабуся.
Ганна на матір сварилася, і та зі сльозами йшла. Оля багато часу проводила з бабусею. Бували моменти, коли батьки не гульбанили, бо грошей не було, тоді Оля жила вдома.
Мати прибирала, готувала їжу, картоплі в хаті було достатньо.
Потім батько чи мати отримували гроші. Того дня на столі була і ковбаса до картоплі, і дешеве печиво до чаю.
Оля вже розуміла, що далі підуть веселощі. Вона їла, а потім бігла до бабусі, прихопивши кілька канапок.
Школа позаду, атестат отримано. Це ж треба відзначити, та ще й з розмахом. Виростили дочку. Олі за півроку вісімнадцять. Батьки покликали друзів і почали відзначати. Кому з них прийшла ідея видати доньку заміж Оля не зрозуміла. Нареченим виявився син друзів, на три роки старший за Олю, «красень» такий як і батьки.
– Граємо весілля! Прямо зараз! – галасувала вже весела мати. – А в ЗАГС потім, у вісімнадцять, за пів року. У мене і фата є, ось. Красуня ти наша.
Фату мати причепила на голову Олі. Наречений був казково задоволений.
Оля почекала, поки всі нагульбаняться, а потім зібрала сумку й вибралася з дому. Веселощі тривали, а Оля бігла до бабусі.
– Не буде тобі тут життя, дівчинко. У місто тобі треба. Ось гроші, тобі відкладала. Адресу Марини ти знаєш, знайдеш, а не буде її вдома, то в гуртожиток іди, там поряд, вона там працює. Ось я їй записку написала. Біжи, автобус чекати не буде. Біжи і будь сильною.
– Я тобі напишу…
Бабуся перехрестила внучку і довго дивилася вслід.
Оля стояла за зупинкою і нишком поглядала на батьківську хату. Підійшов автобус, Оля ще раз подивилася на будинок і сіла на заднє сидіння.
Коли автобус рушив, ще раз озирнулася. Ніхто її не шукав. Вона розуміла, що їде назавжди. Жаль було тільки бабусю…
Марину Оля знайшла у гуртожитку. Та глянула на неї й руками сплеснула від побаченого.
– Таки приїхала, дівчинко! Можеш мене називати баба Марина! Мене тут усі так називають. Ми з твоєю бабусею двоюрідні сестри. Я старша за неї на десять років. Так, мені вісімдесят два, а от не можу з роботи піти. Не заради грошей, одній у чотирьох стінах важко сидіти. А тут я комусь потрібна.
– Так, бабуся мені казала.
– За дві години прийде зміна і підемо. Вчитися, де думаєш?
– Не знаю.
– Це погано. Треба визначитися, на заочне підеш чи так, а роботу я тобі знайду. У нас їдальня поряд хороша, увечері як кафе працює, посуд мити не боїшся? От і добре. І собі заробиш, і в мене на шиї сидіти не будеш. Яка ти струнка!
Оля вступила вчитися на бухгалтерку, сама не зрозуміла чому.
Життя у баби Марини було в рази краще, аніж у рідному домі.
Марина жила сама, у неї нікого не було. Розпитувати подробиці Оля не поспішала.
З’ясувалося все пізніше.
Дочка Марини поїхала після нещасного кохання.
Кохання було, тільки ось чоловік гуляв і сварився. Вона поїхала, написавши матері листа.
– В монастир пішла, якщо це можна так назвати. Вона художниця, з тих, що відновлюють церкви, живе там же. Я її не осуджую, натерпілася вона. Я б стільки не змогла, хоч і моє життя не цукор було.
Життя тривало, минуло вісім років. Оля вийшла заміж. Марина була змушена залишити роботу, занедужала, а потім і злягла. Оля доглядала її до останньої хвилини. На поминки приїхала її дочка.
– Квартира мені не потрібна, у мене там все є. Нехай все лишиться тобі. Ти була з моєю мамою. У тебе сім’я, чоловік дитина, я молитимуся за вас, за ваше щастя.
– А можна мені привезти бабусю?
– Це твоя справа…
Бабуся їхати відмовилася, а через рік Оля і її поховала.
– О, дочка, прийшла! Ти ж нас зганьбила перед людьми.
Ми тебе заміж видали за хорошу людину, а ти всім життя зіпсувала.
А ти хто? Чужу жінку взяв за дружину. Оля, ти добре виглядаєш, напевно, грошей багато у вас?! Все таке модне, дороге… Залиш батькам трохи грошенят…
Олег, чоловік Олі, вже знав усю цю історію. Оля припускала, що мати почне йому все розказувати, тож давно все розповіла у всіх подробицях. Олег не звернув уваги на слова тещі. Тещі?! Ох і теща! Головне, що Оля зовсім інша.
Розмовляти з матір’ю Оля не стала. Відразу після поминок вони поїхали, а через пів року продали будинок бабусі. Тоді вона знову наслухалася про себе багато хороших слів, і навіть побачила свого нареченого, який ним так і не став. Не треба його описувати, все й так ясно… А мати старалася. Ось таке могло бути щастя в Олі, але дякувати Богові вона втекла від нього…
Матір з батьком вже не виправити. Оля жила надіями у дитинстві, а тепер це була просто реальність.
– Ходімо, Олю. Нам пора їхати. Ти за кермо?
– Так.
Оля згадала, як бабуся перехрестила її багато років тому.
А мати зараз просто дивилася і сварилася за те, що їй нічого не вдалося прогуляти зі спадщини матері.
Оля навіть встигла розчути її слова, але вони її зовсім не зачепили.
Десь далеко дочка Марини молиться за їхню родину. Її слова важливіші й міцніші, аніж сварки цієї нещасної жінки…