– Ой, Оля, у мене для тебе сюрприз! – чоловік розпливався в посмішці, намагався її зняти з обличчя, але не міг. Він потирав руки, ходив туди-сюди по кімнаті майже підстрибом. Таким щасливим дружина його не бачила давно, востаннє це було, коли Іван отримав тринадцяту зарплатню у грудні. Але зараз був травень і справи на роботі йшли не дуже, тож про премію можна було лише мріяти.
– Говори вже, – дружина навіть голку відклала й шкарпетки, які якраз зашивала.
– Не можу. Їхати треба.
– Куди тобі треба їхати?
– Не мені, а нам. Збирайся. Ти маєш це побачити.
– Іван, ти скажи спочатку, а то, може, там сукня потрібна, а я в джинсах.
– Там все одно, в якому ти вигляді. Але тобі точно сподобається. Я довго готувався майже три роки.
– Ти мене хвилюєш, Іване.
– Давай-давай, треба встигнути до темряви, дорога далека.
– Поїсти треба на доріжку, – запропонувала дружина і пішла у бік кухні.
– Так, до речі, вечерю давай, – погодився чоловік.
Він дуже швидко жував, і загадково поглядав на дружину.
Ольга дістала з шафи свій парадно-вихідний костюм. Вона купила його дуже давно на розпродажі у відділі для вагітних. Брала “на виріст”. У перший рік вони так хотіли дитину, що Оля ходила до магазинів для новонароджених та вагітних як на роботу, точніше, у свою обідню перерву. Якщо дитячий одяг, за якимось там повір’ям купувати до народження було не можна, то про одяг для вагітних жодного слова. Цим Оля активно користувалася. У її шафі за перші три місяці подружнього життя з’явилися штани, сукні, кофти і цей костюм для вагітних кремового кольору. Скористатися одягом для вагітних за призначенням так і не довелося. Були й огляди і процедури. Але нічого не допомогло. Жаль до себе з’явилася у Ольги після десяти років невдач. А потім. Оля з чоловіком вирішили відпустити ситуацію та жити далі. Так щоб бути щасливими. І костюм виявився в нагоді, мода на оверсайс не відрізняла його від інших моделей вільного крою.
Якби не тридцятиградусна спека за вікном, можна було б подумати, що зараз зима.
Траса біліла аж до горизонту. Білі пластівці літали вздовж дороги, підняті в повітря автомобілями, що проїжджали і, помахи ці були дуже схожі на побажання щасливого шляху.
– Гарно, Олю.
– Ага, – відповіла вона, не бажаючи відводити погляду від дерев. Фруктова алея швидко змінилася змішаним лісом і потішила розмаїттям зелених фарб.
– Далеко? – спитала Ольга, коли вони були вже більше години в дорозі.
– Ні. Ще хвилин десять, – відповів чоловік і звірився з карткою.
Ольга почала здогадуватися. В останні два роки чоловік часто говорив про дачу, заміський будинок. І ця думка першою спала їй на думку. Але вона не хотіла показувати Іванові, що здогадалася. Вирішила дуже здивуватись і не псувати сюрприз.
Коли чоловік звернув з траси і Ольга побачила табличку «смт. Щасливе», вона сама собі посміхнулася, значить, точно це не якийсь санаторій, а справді дача.
– Таа-а-ак, щось я, схоже, заблукав, – чоловік зупинився на заасфальтованому майданчику поряд із двоповерховою будівлею, схожою на школу чи дитячий садок, і трохи збентежено додав:
– Зараз я уточню по карті.
– Так. Добре. Я вийду, пройдусь.
– Так звичайно.
Оля вийшла з автомобіля і пішла стежкою вздовж високого паркану, що красувався в зелені. Бузок, ще якісь незнайомі їй кущі пахли, кожен вичерпуючи свій неповторний аромат. Оля зазирнула на квіти і не помітила, як вийшла до хвіртки.
Літня жінка з хлопчиком на руках замахала вільною рукою:
– Мельники?
– Так, – сказала Оля і обернулася.
Чоловік стояв біля машини і розмовляв із кимось телефоном.
Табличка з написом «Дитячий будинок» відразу ж кинулась їй у вічі і незрозуміле почуття чи то тривоги, чи то радісного здивування відразу ж охопило жінку.
– А ми на вас вже годину чекаємо. Зараз Ніна Андріївна приїде, поїхала у справах і ви зможете побути з Андрійком.
Жінка погладила трирічного хлопчика по голові і запитала:
– Познайомишся з тіткою?
Хлопчик відвернувся і уткнувся літній жінці, мабуть няні, кудись у шию. Вона відчинила хвіртку і притиснула дитину до себе.
– Він не сором’язливий, добрий хлопчик, правда, Андрійку?
Ольга так і стояла біля хвіртки, постійно обертаючись до чоловіка, не наважуючись увійти.
Такого подарунка від нього вона точно не очікувала. Вони ніколи не обговорювали питання усиновлення, навіть не думали про це. І раптом…
Коли наступного разу Ольга обернулася, Іван замахав їй рукою, гукаючи до себе. Вона розгублено не могла рухатися.
– А ваш чоловік де? – Запитала жінка.
– Зараз, хвилинку, він біля машини, – сказала Ольга і поспішила повернутись.
– Іване. Іван, – кілька разів повторила вона, ледве стирмуючись від хвилювання.
– Сідай, поїхали, я звернув не на ту вулицю. Забув, – усміхнувся чоловік.
Оля зупинилася та застигла.
– Хіба ми не до дитячого будинку приїхали?
Чоловік здивувався і замотав головою.
– Чому ти так вирішила?
– Там. Та жінка назвала наше прізвище і я подумала…
Оля повернулася до хвіртки.
– Вибачте, але ви чекаєте не нас . Ми також Мельники. Але…
Іван слідом за дружиною підійшов до воріт.
– Доброго дня. Що тут відбувається?
– Доброго дня. Ми з Андрійком чекаємо на сім’ю Мельників. Але, мабуть, не вас.
– Мабуть. Збіг,- усміхнувся Іван і взяв жінку за руку. У цей момент біля воріт зупинився автомобіль. І парі довелося відійти. У машину Оля сіла дуже задумливою.
– Незвичайний збіг, – сказав чоловік і завів автомобіль.
– Надто, – Оля посміхнулася до чоловіка і відвернулася.
– А ми з тобою жодного разу не думали взяти дитину з дитбудинку, Оля?
– Так, Іване, не думали. А може, це наш шанс стати батьками?
– Серйозне питання, обговоримо вдома? Ми приїхали, – чоловік намагався посміхатися, але виходило погано. Те, що сталося п’ять хвилин тому, схвилювало його.
– Я хочу тобі показати цей дім. Він прекрасний, тобі сподобається, коштує недорого. Я думав використати його як дачу.
Оля хотіла зрадіти, показати щиру зацікавленість, але вийшло награно:
– Правда? А я думала, що ти мені приготував за сюрприз? Пішли швидше.
Вони вийшли і попрямували до будинку.
– Здрастуйте, Іване, а вам з агентства не дзвонили? – молода жінка стояла на подвір’ї.
– Ні, – відповів він.
– Сьогодні заставу за будинок внесли, та пара, що була перед вами. Так що…
– А. Ну добре. Якщо відмовляться, дайте знати.
– Добре, – махнула жінка і зайнялася своєю справою.
– Вибач, – знизав чоловік плечима, – сюрпризу не вийшло.
Майже всю дорогу назад додому вони мовчали.
– Настрою немає? Знайду я нам чудову дачу, не хвилюйся. Хочеш, заїдемо до нашого улюбленого кафе?
Оля відмовилася:
– Ні. Краще додому.
– І про дитину подумаємо. Хочеш? – додав він.
– Так, хочу, – погодилася вона.
Через тиждень Ольга не витримала і знайшла контакти керівника того самого дитячого будинку, біля якого вони з чоловіком зупинялися. Додзвонилася.
– Як ви сказали ваше прізвище? А ви однофамільці, – здивувалася директор.
– Так. Я хотіла б знати усиновили Андрійка чи ні…
– Знаєте. Я не можу обговорювати такі питання телефоном, але якщо хочете, приїжджайте. Ситуація та сама, – зробивши паузу між пропозиціями відповіла директор.
Оля посміхнулася сама собі, а ввечері розповіла про дзвінок до чоловіка.
– Чому Андрійко?
– Не знаю, – знизала плечима Оля. – Не буває, Іване, таких збігів. Будинок купили, а Андрійка не взяли в сім’ю, хоча ми їхали зовсім з іншими цілями.
Іван погодився.
***
– Це стандартний пакет документів, який потрібно надати, до яких служб звернутися все розписано. Потрібно буде пройти школу батьків. І я на вас чекаю, – усміхнулася директор.
– А можна нам подивитися на Андрійка? – спитав Іван.
– Так звичайно. Коли я піду вас проводжати, покажу його в ігровій кімнаті.
Іван довго дивився на малюка, уважно розглядаючи його через прозоре скло. Оля теж дивилася на малюка, але часто переводила погляд на чоловіка. Вона своє рішення ухвалила давно, зараз просто не хотіла озвучувати його, їй треба було зрозуміти, що відчуває Іван.
– Гарний хлопчик, і що від нього батьки відмовилася, – чоловік говорив-говорив, коли вони сіли до машини, а Ольга мовчки дивилася на нього.
“Він приймає малюка, озвучуючи це”, – посміхалася вона.
Того дня, коли Іван із Ольгою поїхали забирати Андрійка, йшов дощ, але радісно було всім. Дитяче крісло смішно виглядало на задньому сидінні автомобіля. Хлопчик, як побачив нових батьків, одразу побіг обійматися.
Першої ночі з Андрійком вдома Оля спала погано. Часто прокидалася. Тіло відчувало щось незвичне. Ольга встала трохи раніше за чоловіка, їй було зле майже весь ранок. Вона знайшла у коробці давно забутий тест на вагітність і зробила його.
– Іване, Ів-ане, – покликала Оля тихо, прочинивши двері у ванну кімнату. – Йди сюди.
Сонний чоловік підскочив і заглянув до неї, думаючи, що потрібна його допомога.
– Здається, ти знову станеш татом, – усміхнулася вона і показала чоловікові позитивний тест на вагітність.