Оля прокинулася від запаху кави. На кухні гриміли чашки – Андрій завжди намагався зробити все тихо, але виходило не дуже.
– Можна вже не ховатись, я не сплю, – крикнула вона.
– Тоді з днем народження! – Андрій з’явився у дверях із тацею. – Твоя улюблена кава з корицею.
Оля сіла в ліжку, підібгавши ноги. Три роки тому цього дня він теж приніс їй каву в ліжко, а потім дістав обручку і сказав: “Я тут подумав…”
– Що замислилася? – Андрій поставив тацю.
– Та так… Згадую.
– А я маю для тебе сюрприз, – він вийшов у коридор і повернувся з великою коробкою в подарунковій упаковці. – Тримай!
– Ого, важка яка, – Оля потрясла коробку. Усередині щось глухо стукнуло. – А що там?
– Відкривай, сама побачиш!
Оля розмотала стрічку, зняла обгортку і застигла. На коробці була намальована звичайна каструля. Вона відкрила коробку – нова, блискуча, але… каструля.
– Це що, жарт такий? – Вона підвела очі на чоловіка.
– Ні, чому ж. Гарна каструля, німецька. По акції взяв.
Оля відчула, що зараз заплаче. Два тижні тому вони всією сім’єю відзначали день народження Ніни Петрівни, мами Андрії. Він подарував їй золоту каблучку з діамантами. А їй…
– Мамі на день народження ти купив обручку, а мені каструлю по акції? – голос Олі здригнувся.
Андрій відкрив рота, щоб щось сказати, але тут у нього задзвонив телефон. Він глянув на екран:
– От же ж, це Степанович. Казав же, що щось термінове… Слухай, я відповім, гаразд?
– Звісно, відповідай, – Оля відвернулася до вікна. – Іди, раз терміново.
– Алло, так, Степановичу… Що? Вже їду.
Він прибрав телефон:
– Олю, там справді терміново. Я постараюся швидко…
– Та йди вже.
Коли за ним зачинилися двері, Оля сіла на диван, все ще тримаючи цю злощасну каструлю. Три роки тому цього дня Андрій покликав її до ресторану та подарував обручку із сапфіром. Став на одне коліно, як у кіно. А зараз…
Вона згадала, як сяяла Ніна Петрівна, коли відкрила коробочку з обручкою. “Синку, ти що, це ж дорого таке!” А він: “Мамо, ну перестань, ти заслужила”.
Телефон задзвонив – Марина, найкраща подруга.
– З днем народження, сонце! Ну що, що подарував?!
– Каструлю.
У слухавці запала тиша.
– У сенсі… каструлю? Ти жартуєш?
– Якби ж. Німецьку. По акції…
– Він що, зовсім? – Марина обурилася так, ніби образили її саму. – А що два тижні тому було? Пам’ятаєш? Ми у його мами на дні народження були!
– Пам’ятаю…
– Каблучка з діамантами! Я бачила ціну таких, між іншим. Там половина твоєї річної зарплати!
– Марино…
– Ні, ти постривай! – Подруга завелася не на жарт. – Це просто неповага якась! Він що не розуміє? Ти дружина взагалі то! А тут – каструля! По акції! Я б таку каструлю…
– Знаєш що? – зупинила її Оля. – Я її на смітник викину. Прямо зараз.
– Правильно! І нехай потім вибачається. Зовсім знахабнів твій Андрій. Спочатку мамі обручка, а тобі…
– Все, я пішла.
– Стій! А відзначати будете як?
– Ніяк. Він кудись поїхав. У справах, – останні слова Оля сказала з гіркотою.
– Так, я зараз приїду.
– Не треба, Марино. Хочу побути сама.
– Але…
– Справді. Дякую тобі. Просто… дай мені час, гаразд?
Оля поклала слухавку. Потім відключила звук. Потім поклала його в шухляду – набридли привітання.
У коридорі Оля машинально глянула на себе у дзеркало. Так, очі червоні. Нічого, зараз прогуляється, провітриться. Вона взяла коробку і вийшла з квартири.
На сходовому майданчику пахнуло чимось вишневим – баба Валя з першого поверху знову щось пекла. Ось у неї, мабуть, чоловік не дарував каструль на день народження…
– Олечко, вітаю! – як на замовлення, баба Валя визирнула зі своєї квартири. – З днем народження, золотце!
– Здрастуйте, бабо Валю…
– А куди це ти з коробкою?
– На смітник.
– Як на смітник?! – баба Валя сплеснула руками. – Що там таке?!
– Подарунок від чоловіка. Каструля. По акції, – Оля сама здивувалася, як це гірко прозвучало.
– Та ти що ж, а чого на смітник?
– Треба, бабо Валю, треба. Не хочу на неї дивитись. Візьміть собі, якщо хочете.
Вона дала коробку в руки сусідці, яка спантеличилася, і швидко пішла до виходу.
Баба Валя занесла коробку до себе в квартиру. За свої вісімдесят чотири роки вона побачила чимало сімейних історій, але ця була якоюсь неправильною. Андрій завжди здавався їй уважним чоловіком.
– Так, ну, що тут у нас… – вона поставила коробку на кухонний стіл.
Каструля виявилася справді гарною. Баба Валя зняла кришку і ахнула – на дні білів складений вчетверо аркуш паперу.
– Господи, та що ж ти робиш, дівчино… – пробурмотіла вона, розгортаючи записку.
“Олечко! Приїжджай сьогодні о 20:00 до ресторану “Козак”. Пам’ятаєш це місце? Там на тебе чекає справжній подарунок. І вибач за ранковий жарт з каструлею. Люблю тебе. А.”
– Ох ти ж… – баба Валя заметушилась по квартирі, шукаючи окуляри. – Куди ж я їх… А ось вони!
Вона ще раз перечитала записку.
– Ні, так не можна, треба терміново до Олі.
Дзвінок у двері застав Олю у спальні – вона складала речі в сумку.
– Хто там?
– Це я, баба Валя! Відкрий, дівчино, розмова є!
Оля відкрила – на порозі стояла захекана сусідка.
– Бабо Валю, ви чого по сходах? А у вас спина…
– Та постривай ти про спину! – баба Валя зайшла до в коридор. – Дивись, що я знайшла!
Вона простягла записку. Оля пробігла очима текст, повільно сіла на пуфик.
– От я недолуга…
– Гаряча ти дівко, химерна, – баба Валя присіла поряд. – Просто дуже молода. Я твого Андрія давно знаю, він не з тих, хто просто так каструлі дарує.
– А я навіть не відкрила її… – Оля закрила обличчя руками.
– Ану, голову підніми, – баба Валя взяла її за підборіддя. – Година яка?
– Не знаю… – Оля глянула на годинник. – Майже четверта.
– Ось! До восьмої ще чотири години. Ану марш збиратися! Я тобі зараз свій улюблений зелений чай заварю, трохи заспокоїшся і поїдеш.
– Бабо Валю, а можна питання? – Оля витерла очі. – А у вас із дідом Миколою як було? Теж сварилися?
Баба Валя посміхнулася:
– Ой, всяке бувало. Знаєш, якось на річницю весілля він мені черпак подарував. Я його цим черпаком мало не… А потім з’ясувалося, що в ручку черпака він каблучку сховав. Сорок років прожили, а я цей черпак зберігала, поки він не розвалився.
– А я каструлю викинула…
– Нічого, буде в тебе ще багато каструль. І каблучок теж буде. Головне – кохання є.
За п’ятнадцять хвилин восьма Оля стояла перед рестораном “Козак”. Три роки тому Андрій офіційно зібрав рідних і зробив їй пропозицію. Вона пам’ятала кожну деталь того вечора: як тремтіли його руки, коли він діставав каблучку, як офіціант мало не впустив тацю від несподіванки, коли вона закричала: “Так!”
– Спокійно, – сказала вона собі. – Просто зайди і перепроси.
У залі грала музика. Оля зробила крок і застигла. За столиками сиділи їхні друзі, колеги, рідні. Ніна Петрівна помахала їй рукою. А в центрі стояв Андрій із величезним букетом гербер – її улюблених квітів.
– З днем народження, – сказав він.
Оля зробила крок уперед, але слів не було. Андрій поклав букет на стіл і взяв її за руку:
– Ходімо, поговоримо?
Вони відійшли до вікна. Внизу мерехтіло вогнями вечірнє місто.
– Пробач мені, – Оля говорила швидко, боячись не встигнути. – Я таку дурість зробила. Я каструлю…
– Знаю, – Андрій усміхнувся. – Баба Валя дзвонила.
– Коли встигла?
– Одразу, як ти пішла. У неї всі наші номери записані – “про всяк випадок”. Ось випадок і став у нагоді.
– Я не відкрила її навіть…
– Зате баба Валя відкрила. І вчасно.
За сусіднім столиком хтось дзенькнув келихом. Ніна Петрівна щось розповідала, гості сміялися.
– Андрію, – Оля стиснула його руку. – Я не хотіла влаштовувати сцену. Просто…
– Знаю. Ти побачила каструлю і згадала про мамину каблучку.
– Так. І розізлилася. Подумала – ось, мамі каблучка, а мені…
Андрій зітхнув:
– Пам’ятаєш, як ми познайомились?
– До чого тут це?
– Ще й як до чого. Ти тоді сказала: “Терпіти не можу недомовок. Давай одразу щиро”.
Оля мимоволі посміхнулася:
– Пам’ятаю. Ти так розгубився.
– Ще б пак! Перший раз зустрічаю дівчину, а вона мені – щиро. Ось і зараз давай щиро.
Він дістав із кишені маленьку коробочку:
– Я знаю, що ти переживаєш через мамину каблучку. Думаєш, що її люблю більше.
– Ні, я…
– Стривай. Дай договорити. Знаєш, що я сказав мамі, коли ми з нею на весіллі танцювали?
Оля похитала головою.
– Я сказав: “Мамо, я дуже тебе люблю. Але тепер у мене є Оля, і я її теж люблю. І це дві різні любові, їх не можна порівнювати. Як не можна порівнювати море і небо – вони просто різні”.
Він відкрив коробочку. На оксамитовій подушечці лежала каблучка з трьома сапфірами.
– Пам’ятаєш цю каблучку?
– Яку ти мені три роки тому…
– Так. Тільки я її трохи переробив. Додав ще два камені. По одному за кожний рік разом.
Оля дивилася на каблучку, часто кліпаючи.
– І щороку додаватиму по каменю. Поки місце не закінчиться.
– А потім?
– А потім почну нову каблучку, – він засміявся. – У ювеліра вже план на двадцять років наперед.
Оля пригорнулася йому в плече:
– Вибач мені. Я така нерозумна…
– Ну ти чого?! Просто ти дуже емоційна. За це я тебе люблю. Просто знай – я не ображений, але я хочу, щоб ти знала, я і тебе люблю і маму, і обом даруватиму хороші подарунки, тому що обох люблю. І не треба намагатися забрати собі ту частину кохання, що належить мамі.
З–за сусіднього столика пролунав голос Ніни Петрівни:
– Ну що, молодь, ми тут всі чекаємо!
– Мамо, дай хоч дружину обійняти! – гукнув Андрій.
– Обійматиметеся потім. А то салати охолонуть.
– Салати в принципі не холонуть, – засміявся Андрій. – Це вона так хвилюється. Знаєш, вона теж переживала.
– Чому?
– Боялася, що ти образишся через обручку. Сказала: “Синку, може не треба було…”
– А ти?
– А я сказав, що моїй дружині можна довіряти. Що вона розумна і все зрозуміє.
– І що я виправдала довіру? – Оля підняла брову.
– Ну… Не з першого разу. Але головне – результат!
– Ну все, годі шепотітися! – Ніна Петрівна встала з–за столу. – Олечко, йди сюди, дай я тебе привітаю.
Оля підійшла до свекрухи. Та міцно обійняла її:
– І цей… вибач мені за каблучку. Я не хотіла…
– Що ви, не треба перепрошувати.
– Треба, – Ніна Петрівна взяла її за плечі. – Знаєш, адже я теж була невісткою. І теж весь час думала – любить він свою маму більше чи мене. Дурниці це все.
– Мамо, – Андрій підійшов ззаду. – Ти що, плакати збиралася?
– І нічого я не зібралася! – вона крадькома витерла очі. – Краще скажи всім, щоби шампанське відкривали.
Задзвеніли келихи. Подруга Олі, Марина, підняла тост:
– За нашу іменинницю! І за бабу Валю, без якої ми тут не зібралися б!
– О, точно! – сказав Андрій. – Я зараз!
Він дістав телефон, набрав номер:
– Бабо Валю! Виручили ви нас… Що? Ні, не потрібно вибачатися за дзвінок. Ви нам свято врятували… Правда? Ну, звісно, беріть, вона тепер ваша. На знак подяки… Так, і вас!
– Що там? – запитала Оля.
– Каже, каструля дуже доречна – у неї якраз старенька зовсім ніяка стала.
– Слухайте, – раптом сказала Ніна Петрівна. – А завтра до баби Валі зайдемо? Я тірамісу зроблю, вона любить, чаю поп’ємо…
– Чудова ідея, – кивнув Андрій. – Заодно розповімо їй всю історію. А то вона мабуть губиться в здогадах.
Наступного ранку вони втрьох піднімалися сходами до квартири баби Валі. Ніна Петрівна несла пляшечку червоного, Оля – торт, Андрій – пакет із фруктами.
– Ой, скільки вас! – баба Валя сплеснула руками. – Проходьте швидше!
На кухні вже кипів чайник. У новій каструлі щось булькало.
– Суп варю, – похвалилась баба Валя. – У такій каструлі все готується, тільки встигай крутитися.
– Бабо Валю, – Оля присіла поряд. – Дякую вам.
– За що? За каструлю? Так це вам мені треба дякувати – такий подарунок дістався.
– Не за каструлю. За те, що ви… що ви правильно зробили.
Баба Валя посміхнулася:
– Знаєш, у чому секрет? Я як записку прочитала, одразу свого Микольцю згадала. Він також любив сюрпризи влаштовувати. А я теж гаряча була – то ображусь, то занервую. А потім зрозуміла: головне – до кінця у всьому розібратись.
Ніна Петрівна розливала чай:
– І справді. Скільки історій через недомовки трапляється…
– Нічого, – Андрій обійняв Олю. – Зате тепер маємо сімейну легенду. Будемо розповідати онукам – про каструлю, яка всіх помирила.
– Яким онукам? – Оля мало не поперхнулася чаєм.
– Які колись будуть, – підморгнув він. – Років через кілька. Коли всі каміньчики на каблучці закінчиться.
Баба Валя дивилася на них і посміхалася.
За своє довге життя вона побачила багато різних історій.
Але ця була особливою.
Історія про те, як звичайна каструля допомогла людям зрозуміти найголовніше – любов живе не в подарунках, а в серцях.
І ділити її не потрібно – вона тільки множиться, коли ділишся нею з іншими…