Ольга застигла біля вікна, роздивляючись своє відображення у вечірньому склі. На підвіконні остигала чашка з ромашковим чаєм – третя за вечір. Стара звичка заварювати чай, коли нервуєш.
“Нам треба пожити окремо” – ці слова Олексія все ще дзвеніли у вухах.
Він сказав їх буденно, між новинами про роботу та скаргами на затори. Так само повсякденно, як казав “борщ пересолений” або “коли ти нарешті прибереш ці свої книжки з журнального столика?”
На кухні гудів старенький холодильник, куплений ще першого року шлюбу. Єдина річ, яку вони обирали разом, довго сперечаючись у магазині. Тоді це здавалося таким важливим – колір, розмір полиць, розташування морозильної камери. Тепер він просто гудів, монотонно і звично, як їхнє спільне життя. Ольга машинально поправила комір домашньої блузки – такої ж бежевої та непомітної, як половина її гардеробу.
Дванадцять років. Ранкова кава для нього – строго о сьомій тридцять, дві ложки цукру і жодного молока. Сорочки – тільки накрохмалені. Шкарпетки – розсортовані за кольорами. Борщ – щовівторка, бо “у мене традиція”.
Вона пам’ятала, як познайомилися на вечірці у спільних друзів. Він підійшов сам, усміхнувся: “Дівчино в синій сукні, можна запросити вас на танець?” Тоді вона ще носила яскраві кольори та фарбувала губи червоною помадою.
– Олю, ти чуєш? – Голос Олексія повернув її в реальність. – Я кажу, мені потрібний простір. Час подумати.
Вона кивнула, роздивляючись тріщину на кахлі – маленьку, ледь помітну. Три роки мали намір зробити ремонт, але Олексій увесь час знаходив причини відкласти: то курс невдалий, то премію затримали, то “давай навесні”.
– Я винайму квартиру в центрі, – продовжував він, постукуючи пальцями по столу. – Приїжджатиму по речі. І… знаєш, може, це нам піде на користь?
“Нам”. Вона відзначила це слово. Завжди “нам”, “ми”, але чомусь рішення ухвалював він один.
– Добре, – її голос пролунав несподівано спокійно.
– Добре? – Він насупився. Мабуть, чекав на іншу реакцію. Сльози? Сварку? – Просто… добре?
– Так, – вона зробила ковток чаю, що вже охолов. – Коли ти переїжджаєш?
Олексій помовчав, розглядаючи її з якимось новим виразом. Потім знизав плечима:
– У вихідні. Рієлтор уже знайшов варіанти.
“Отже давно планував”, – зрозуміла вона, але вголос не сказала.
Увечері, розбираючи його речі, вона знаходила сліди їхнього спільного життя. Ось краватка, яку вона подарувала на п’яту річницю. Поруч – запонки від свекра, коробка із документами, старий щоденник. У ньому – список її “недоліків”, складений його акуратним почерком: “занадто багато читає, не стежить за собою, погано прасує сорочки…”
Список знайшовся випадково місяць тому. Вона тоді проплакала всю ніч. А вранці встала і приготувала його улюблену яєчню – “глазунню з хрусткими краями”.
Тепер, складаючи речі в коробки, вона відчувала щось дивне. Наче повітря в квартирі стало свіжішим. Неначе тяжкість, яку вона носила всередині всі ці роки, почала потроху відпускати.
– Я заїду в середу по костюми, – сказав Олексій, стоячи у дверях із дорожньою сумкою. – І не забувай поливати квіти. Ти ж знаєш, як мама любить цю квітку.
Вона кивнула головою. Свекруха подарувала їй цю квітку. А Ольга її завжди не любила, але терпіла. Це велике коріння, величезні листки, завжди дратували її. Вона думала чомусь про квітку в цей момент, дивлячись, як він перевіряє кишені – паспорт, ключі, телефон. Вічний ритуал перед виходом.
– І… ти цей, не сумуй, – додав він зі звичною поблажливою усмішкою. – Займися чимось корисним. Може, на курси якісь запишешся? Готування чи… не знаю.
Двері зачинилися. У коридорі залишився запах його парфуму – терпкий, із нотками сандалу. Той самий, який вона щороку дарувала йому на день народження, бо “міняти не бачу сенсу”.
Ольга повільно видихнула і притулилася до стіни. Усередині було пусто. Не важко, не страшно просто порожньо. А ще… тихо. Дуже тихо.
Вона увімкнула світло у вітальні, зупинилася перед книжковою шафою.
На кухні все так само цокав годинник. Але тепер його звук здавався іншим – не докоряючим, а просто відміряючим час. Її час.
Перший тиждень Ольга просто спала. Приходила з роботи, лягала на диван і провалювалася в сон до ранку. Наче організм нарешті отримав перепочинок від нескінченного марафону відповідності чужим очікуванням.
У п’ятницю зателефонувала Катя: – Подруго, ти де зникла? Може, у кафе?
– Не можу, – звично почала Ольга і осіклася. Чому не може? Ніхто не чекає вдома з претензіями “де вешталася?”, ніхто не кривиться від запаху кави у волоссі.
Через годину вона вже гріла руки об чашку капучино, слухаючи історії Каті про роботу. На столику між ними височів десерт – білий, повітряний, абсолютно марний з точки зору правильного харчування.
– Виглядаєш пом’ятою, – зауважила Катя. – Але… спокійною?
Ольга знизала плечима: – Олексій поїхав. Сказав – треба пожити окремо.
– І як ти?
– Дивно. Ніби у невагомості. Знаєш, як у літаку в момент турбулентності – начебто страшно, а начебто й захоплює.
Увечері, повернувшись додому, вона вперше помітила тишу. Не гнітючу, а затишну. Ніхто не коментував її покупки, не зітхав демонстративно над нерозкритим ноутбуком, не вимагав “розкажи, як минув день” і одразу перебивав своїми історіями.
У суботу вона прокинулася о десятій. Не о шостій, щоб встигнути приготувати “правильний сніданок”. Просто о десятій – бо захотілося. Заварила розчинну каву, яку Олексій називав “бурдою”, і вийшла на балкон.
Весна вже хазяйнувала в місті. Подвір’я майоріло червоними куртками, рожевими шапками, жовтими м’ячами. Десь грала музика.
Задзвонив телефон – ОСББ.
– Ольга Андріїва? Ви заявку подавали. У вас розетка на кухні іскрить? Електрик може зайти подивитися.
…Раніше вона відповіла б “давайте я чоловіка покличу”. Тепер не зволікаючи і сказала: – Заходьте.
Літній електрик у синьому комбінезоні швидко визначив проблему:
– Проводка стара. Треба міняти.
– Що… як?
Він здивовано глянув на неї.
– Та просто. Зараз зроблю.
Наступну годину вона провела, подаючи інструменти й уважно стежачи за кожним рухом майстра. Виявилося, що все не так складно. Просто ніхто раніше не пояснював – вважалося, що “жінці це не потрібно”.
Увечері надійшло повідомлення від Олексія: “Я заїду завтра по зимові речі. І перевірю, як ти там”.
Вона не відповіла.
Вранці вона прокинулася з несподіваною думкою – хочеться рухатись. Не в задушливому залі з дзеркалами і чужими поглядами, які оцінюють, а просто йти кудись. Дихати. У телефоні випливла реклама: «Скандинавська ходьба».
“Чому б і ні?” – Подумала вона, розглядаючи фотографії усміхнених людей з палицями. Раніше Олексій би скривився: “Це для пенсіонерів”. Але тепер…
У коридорі наткнулася поглядом на квітку – величезну, з блискучим листям. Подарунок свекрухи минулого року. “Щоб затишок створювала”, – сказала тоді Алла Миколаївна з натяком. Скільки часу Ольга витратила на це примхливе листя, протираючи кожен листок за інструкцією, переставляючи горщик то до вікна, то від вікна.
Вона рішуче підхопила горщик і винесла на сходи. Хай забирають – хоч свекруха, хоч чоловік, хоч сусіди. Усередині ніби ще один вузол розв’язався.
Увечері довго розглядала себе у дзеркалі. Коли вона встигла почати горбитися? Коли навчилася говорити тихо, майже пошепки? Коли останній раз фарбувала волосся не в “природний русявий”, а в той колір, який хотілося?
Дістала фарбу – темний каштан із мідним відливом. Такий колір був у неї в інституті, коли вони познайомилися з Олексієм.
За дві години з дзеркала дивилася інша жінка. Вона посміхалася – невпевнено, ніби пробуючи усмішку на смак.
Олексій приїхав саме в цей момент. Застиг у дверях, побачивши її новий колір волосся: – Це що ще за…
– Мені подобається, – спокійно сказала вона.
– Але ж ти завжди…
– Це було не “завжди”. Це було, коли я боялася тебе засмутити.
Він хмикнув, пройшов на кухню. Відкрив холодильник, скривився: – А нормальної їжі немає? Тільки йогурти якісь…
– Є те, що я люблю.
Він подивився на неї з тривогою: – Олю, ти якась дивна стала. Може, до психолога сходити?
А вона раптом зрозуміла – їй більше не хочеться виправдовуватись. Пояснювати. Підлаштовуватися.
Весна була в розпалі, і місто ніби оживало разом із Ольгою. Після роботи вона поспішала в парк – там уже чекала група таких же людей з паличками. Спочатку почувала себе безглуздо, але поступово втягнулася. Виявилося, що правильна техніка перетворює просту ходьбу на справжнє мистецтво.
Маршрути ставали довшими, дихання – глибшими. Тіло звикало до нового ритму, а голова – до нових думок. У гурті зібралися різні люди: художниця Марина, програміст Славко, бухгалтерка Ніна Петрівна. Ніхто не питав про особисте життя, не давав непотрібних порад. Просто йшли разом, балакали про дрібниці, іноді зупинялися біля старих дерев – подихати, розім’ятися.
Після тренувань вона поверталася додому іншою дорогою, заходила у незнайомі провулки, відкривала для себе затишні кав’ярні. В одній із них готували смачний чорничний пиріг – такий вона пекла у студентстві, поки Олексій не заявив, що “солідні люди купують десерти в кондитерських”.
Дзвінок у двері пролунав, коли вона розкладала нову колекцію фотографій – вигляди парку, які вона знімала під час прогулянок. На порозі стояв Олексій. У руках – букет троянд. Червоних. Як завжди.
– Привіт, – він ступив у квартиру, не чекаючи запрошення. – А в тебе тут… зміни.
Ольга простежила за його поглядом. Так, зміни. Зникли важкі штори – тепер вікна закривав легкий тюль. У кутку з’явилася стійка для паличок для скандинавської ходьби. На стінах – її фотографії у найпростіших рамках.
– Я повертаюся, – Сказав він, простягаючи квіти. – Ці пів року багато мені дали зрозуміти. Сім’я – це головне. Я готовий… ну, бути уважнішим, чи що.
Вона дивилася на троянди. Колись такий букет змусив би її серце стрепенутися. Зараз вона бачила лише колючі стебла та бутони, схожі на червоні світлофори: стоп, назад.
– Ні, – сказала вона.
– Що значить “ні”? – Він насупився. – Олю, ну досить дурити. Я ж бачу – ти сумувала. Квартира запущена…
– Запущена? – Здивовано підняла вона брови. – На мою думку, тут стало світліше.
– Та облиш, – він пройшов на кухню, за звичкою відкрив холодильник. – О, а де мої улюблені котлети? І що це за… протеїнові батончики?
– Це мої батончики. Я беру їх на прогулянки.
– Які прогулянки? – Він обернувся. – А, ці палиці в кутку… Оля, тобі що, зайнятися нема чим? Може, краще на курси кулінарії?
Вона дивилася на нього і вперше бачила ясно: його впевнену позу, поблажливу усмішку, звичку вирішувати інших. Як вона могла не помічати цього раніше?
– Знаєш, – сказала вона спокійно, – коли ти пішов, я думала, що світ звалиться. А він… розцвів.
– Що за маячня? – Він скривився. – Яке розцвів там? Ти одна, без чоловіка…
– Я не одна, – вона посміхнулася. – Я з собою. Вперше за довгий час.
Олексій ступив ближче: – Олю, припини. Це все твої подружки накрутили? Чи цей сусід, який завжди вітається?
– Ні, – вона похитала головою. – Це я сама зрозуміла. Коли почала ходити – у прямому значенні. Знаєш, спочатку ноги турбували. А потім… наче крила виросли.
– Які крила? – Він підібгав губи. – Що за романтична маячня? Ти моя дружина…
– Була дружиною, – м’яко поправила вона. – Тепер я – це я. І мені так подобається більше.
Він дивився на неї кілька секунд, потім хмикнув: – Гаразд, пограла у незалежність і досить.
– Ні, – сказала вона тихо, але твердо. – Я не повернуся.
– Що?
– Я не повернуся, Олексію. Ні сьогодні, ні за місяць. Ніколи.
Він застиг. Вперше вона бачила його розгубленим: – Але… як же… А хто буде?
– Ніхто не буде, – вона забрала в нього букет. – І знаєш, троянди мені ніколи не подобалися. Я люблю ромашки. Просто ти ніколи не питав.
Після виходу Олексія Ольга довго стояла біля вікна. У руках – букет троянд, у голові – дивовижна легкість. Квіти треба було кудись подіти. Вона вийшла надвір і віддала їх літній жінці на зупинці. Та засяяла і обійняла Ольгу.
Вечір пах бузком і мокрим асфальтом – нещодавно пройшов дощ. Вона дістала палички для ходьби і вирушила в парк. Нехай не за розкладом, нехай одна – просто тому, що хотілося йти.
Телефон дзвонив кілька разів. Висвітилися імена подруг – напевно, вже знають, що Олексій повернувся. Чекають подробиць, готують поради. Але говорити не хотілося. Хотілося дихати, дивитися на захід сонця, відчувати, як з кожним кроком впевненіше стає хода.
Вдома вона насамперед відчинила всі вікна. Травневий вітер розкидав папери на столі – чернетки її нового життя. Список бажань, який вона почала складати місяць тому.
Задзвонив домофон.
“Оля, це Іван, сусід. Тут цей… посилка для вас прийшла, кур’єр переплутав квартири.”
Вона спустилася, забрала коробку із книгами, які замовила минулого тижня. Іван тупцював поруч:
“А ви… цей… одна тепер?”
“Ні,” – сказала вона. – “Я з собою.”
Піднявшись додому, вона розпакувала книжки. Розклала їх на столі, погладила обкладинки.
На кухні все ще гудів старий холодильник.
“Пора міняти,” – подумала вона. – “Куплю маленький, зручний. Такий, який мені подобається.”
Телефон знову задзвонив – цього разу свекруха. “Олечко, ну що ти робиш? Олексій же ж повернувся! Він тебе вибачив…”
“Алло Миколаївно,” – м’яко зупинила вона її. – “Не треба мене вибачати.”
Увечері вона дістала старий фотоальбом. Ось вона двадцять років тому – скуйовджена студентка з фотоапаратом на шиї. Ось поїздка в гори із подругами. Коли вона встигла забути, як любила дорогу, нові місця, фото?
“Я все ще та дівчина,” – подумала вона. – “Просто довго грала чужу роль.”
Вранці вона прокинулася рано, але не через будильник – просто розплющила очі і зрозуміла, що виспалася. На кухні звично клацнув чайник. Додала в чашку корицю та імбир – як любила колись.
Попереду був вихідний. Можна поїхати десь у село. Або піти на прогулянку. Або просто поблукати містом з фотоапаратом.
У коридорі задзвонив телефон. Олексій.
“Давай поговоримо? Я все зрозумів, правда…”
Вона дивилася на екран і посміхалася. Колись цей дзвінок змусив би її серце стрепенутися. Тепер вона просто натиснула “скинути” і забрала телефон у сумку.
Надворі моросив дрібний дощ. Вона розкрила парасольку – яскраво-жовту, куплену недавно замість старої чорної. Дістала палички для ходьби.
“Куди йдемо?” – Запитала вона себе і розсміялася.
Яка різниця? Головне – йти. Головне – дихати на повні груди. Головне – бути собою.
А дощ все мрячив, вмиваючи місто, змиваючи старі сліди та звільняючи місце для нових історій. Її історії.
Вона більше не була одна. Вона була з собою. І це було найправильніше, що трапилося у її житті!