Ольга втомлено дивилася на свекруху через екран телефону. Черговий відеодзвінок знову зводився до однієї розмови.
– Оля, ви з Дімою коли мене потішите? Усі подруги вже з онуками няньчаться, одна я, як неприкаяна.
– Галино Сергіївно, ми вже обговорювали це з вами сто разів. Зараз для народження дітей не найкращий час.
– А коли буде підходящий? Коли мене не стане? Вам вже тридцять два роки! Я у твоєму віці Діму вже в перший клас вела.
Ольга стиснула зуби. Ці натяки та докори вона чула від свекрухи щотижня і ні кінця, ні краю цьому не було.
– Ось, до речі, Людмила з третього поверху мені вчора показувала фотографії онуки. Така красуня! Їй рік, вже ходить.
– Чудово, я рада за неї. Передавайте привіт Людмилі, – хитро відповіла дівчина.
– А ще ось Ніна Василівна, – ніяк не хотіла зупинятися жінка.
– Галино Сергіївно, – не витримала Ольга. – А давайте вже поговоримо начистоту. Ми не можемо зараз дозволити собі дитину. І ви чудово знаєте чому.
– Знову ти за старе, Оля. Подумаєш, кредит! Зараз усі живуть у кредит, але якось народжують, – затарахкотіла жінка вже завчені фрази.
– Не всі сплачують чужі борги за пафосне весілля! – відповіла Оля.
– Ой, почалося. Зате яке весілля було! Пам’ятаєш, як усі захоплювалися? І ресторан шикарний, і феєрверк, і лімузини, і твоє плаття, між іншим.
– Яке коштувало як вживана машина. І за яке ми досі розплачуємось, – посміхнулася дівчина.
– Але ж ти сама хотіла гарне весілля. Ми тебе не просили, – продовжувала доводити свою правоту жінка.
– Я хотіла просто вийти заміж! Це ви з Віктором Павловичем вирішили здивувати своїх гостей та «великих людей» із банку, де працював ваш чоловік. А тепер ми з Дімою маємо віддавати половину зарплатні за ваші «понти».
На тому кінці проводу з’явилася пауза. Галина Сергіївна підібгала губи:
– Ти невдячна, Ольго. Ми ж вам старалися.
– Старалися? – Ольга відчула, як усередині закипає невдоволення. – А треба було просто спитати, чого хочемо ми. Діма досі не може пробачити батькові цей обман.
– Який обман? Ми подарували вам розкішне весілля! І путівки до Греції!
– Так, які також були куплені в кредит. Про який ми довідалися, тільки коли Віктора Павловича звільнили.
У пам’яті Олі назавжди залишився той вечір, коли свекор прийшов до них додому, змарнілий і постарілий. Як зізнавався, що втратив роботу у банку. Як розповідав про кредит, який він, як виявилося, взяв на весільні витрати і який тепер не було чим платити.
– Подумаєш, – пирхнула Галина Сергіївна, – зате які фотографії залишилися! Я недавно альбом переглядала. Ви там такі щасливі. Це ж пам’ять на все життя.
– Та краще б цих фотографій не було. Краще б ми ці гроші на перший внесок за квартиру віддали, – розлютилася Ольга ще більше.
– А що поганого у орендованій квартирі? Зараз усі винаймають житло. Натомість у хорошому районі живете, – продовжувала гнути свою лінію Галина.
– За це житло ми віддаємо третину зарплати, Галино Сергіївно. А другу третину – за ваш кредит, – ще більше злилася дівчина.
– Ну, не перебільшуй! Лише п’ятдесят тисяч на місяць, – не здавалася свекруха.
– Усього? – не стрималася від обурення Ольга. – Та на ці гроші можна було б найняти няню. Або на початковий внесок назбирати.
– Вічно ти все в гроші переводиш! А як же кохання, сімейні цінності? – дорікнула жінка.
– Сімейні цінності? Це коли батько нишком набрав кредитів, а потім звалив їх на сина?
– Вітя хотів, як краще! Він же не знав, що його звільнять! – Заступилася за чоловіка Галя.
– Звісно, не знав. Він взагалі ні про що не думав, окрім свого престижу. А тепер сидить удома і не працює, а ми розплачуємось.
– У нього тиск, спеціалісти заборонили йому нервувати, – продовжувала відстоювати чоловіка жінка.
– А нам можна нервувати? Чи можна щомісяця рахувати копійки до зарплати? – Задавала незручні питання невістка.
У цей момент у кімнату зайшов Діма. Побачивши засмучене обличчя дружини, насупився:
– Що сталося? Мама, знову про онуків? – Запитав він.
– Діма, я просто турбуюся! Ви вже не молоді, – жінка сподівалася, що син буде з нею м’якшим.
– Мамо, припини! Ти чудово знаєш нашу ситуацію, – одразу відмахнувся чоловік.
– Синку, але залишилося всього пару років платити. А потім…
– Потім нам буде тридцять п’ять! – не витримала Ольга. – І це у кращому випадку.
– Ну то й що? Зараз багато хто після тридцяти п’яти народжує! – свекруха не здавалася.
– Галино Сергіївно, ви смієтеся? – Ольга схопилася. – Ми через вас із чоловіком не можемо дозволити собі навіть відпустку! Які діти?
– Олю, заспокойся, – Діма обійняв дружину. – Мамо, давай закриємо цю тему.
– Ні, давайте не закривати! – Ольга вирвалася з обіймів чоловіка. – Нехай твоя мама знає, що я думаю про її «шикарний весільний подарунок»! Про те, як ми щомісяця відносимо до банку п’ятдесят тисяч. Як я не можу купити собі нову куртку, тому що всі гроші йдуть на їхній кредит.
– Оля, але це тимчасові труднощі, – жалісливим голосом промовила жінка.
– Не називайте мене Олею! Ви з чоловіком зіпсували нам молодість. Через вашу гординю ми не можемо тепер жити нормально.
– Олю! – Спробував зупинити її Діма.
– Ні, хай слухає! Нехай знає, що її «улюблений» синочок повинен брати підробітки у вихідні. Що я замість того, щоб піти в декрет, замислююсь про другу роботу, – продовжувала злитися Ольга.
– Але ж весілля було таке гарне, – пролепетала Галина Сергіївна.
– Та заберіть собі ви це весілля! – Ольга вибігла з кімнати, гримнувши дверима.
Діма втомлено подивився на матір:
– Мамо, я прошу тебе. Досить. Ми самі вирішимо, коли заводити дітей.
– Але синку, – намагалася зам’яти конфлікт жінка.
– Все, мамо. Бувай.
Діма знайшов дружину на кухні у сльозах.
– Пробач мені, – сказав він, обіймаючи її за плечі. – Я мав раніше поставити маму на місце.
– Знаєш, що найприкріше? – Звернулася до нього Ольга. – Те, що вони навіть не розуміють, що зробили неправильно. Твоя мати досі пишається тим весіллям.
– Так, це у неї пунктик. Всім подругам фотографії показує, – посміхнувся Діма.
– А те, що ми котрий рік не можемо у відпустку поїхати – це нічого! Головне – фотографії красиві, – скидала сльози Оля.
Діма зітхнув:
– Я коли про це з батьком розмовляв, знаєш, що він мені сказав? – з усмішкою запитав Діма – «Синку, ну не міг я допустити, щоб у тебе весілля було гірше, ніж у Сергія Івановича! Я ж таки начальником відділу був!».
– Колишній начальник відділу, – гірко посміхнулася Ольга. – І де тепер цей Сергій Іванович? Мабуть, навіть не згадує про наше весілля.
– А мама каже – «натомість усі заздрили – і родичі, і друзі, і сусіди»! – засміявся чоловік.
– Ага, особливо зараз заздрять, коли твій батько сидить без роботи, а ми сплачуємо їхні борги, – відповіла Оля.
Діма дістав телефон і показав дружині банківську програму:
– Дивись, що я знайшов. Рефінансування кредитів. Я все порахував. Якщо зменшити витрати, можна буде за рік розрахуватися.
– Як зменшити витрати? Ще сильніше? – розгубилася Ольга.
– Я візьму ще один підробіток. І квартиру можна знайти дешевшу, – відповів чоловік.
– Дімо, ти ж і так майже не відпочиваєш, – похитала головою дівчина.
– Зате через рік будемо вільні. І накопичуватимемо на своє житло. І про дитину подумаємо.
Ольга пригорнулася до чоловіка:
– Знаєш, я іноді думаю – може, поїхати кудись? В інше місто, де твої батьки не щодня нагадуватимуть про онуків.
– А давай! – несподівано пожвавішав Діма. – Я зможу перевестися у Житомир. Зарплата буде та ж, а квартири дешевші.
– А як же батьки? – Запитала Оля.
– Нехай живуть своїм життям. І не лізуть у наше, – усміхнувся чоловік.
Через два місяці подружжя переїхало в Житомир. А ще за півроку Ольга дізналася, що вагітна. Галина Сергіївна досі впевнена, що це сталося завдяки її молитвам. І звичайно, показує подругам весільні фотографії – адже саме з них почалося «сімейне щастя» пари.