– Що ж ти дівчину ображаєш? – запитала в свого чоловіка Ольга Вікторівна після відходу сина з невісткою. – Хіба так можна?
Я – свекруха, і цього собі не дозволяю. Ну добре вона – на неї начхати. Але пошкодуй, хоч би сина: він же її без пам’яті любить!
Петро Семенович ображено засопів: сказати йому не було чого – дружина вкотре мала рацію. Але зізнатися в цьому він, як і більшість представників сильної статі, не міг.
Так, він ставився до Марини упереджено. І це викликало безліч запитань.
Коли Олег привів дівчину знайомитись, батько хвилину дивився на неї, а потім сказав, що йому зле, і пішов у спальню.
Тут питань не виникло: у чоловіка справді таке траплялося. Але чому зараз?
Перед походом у гості до майбутньої свахи для знайомства та уточнення нюансів весільної урочистості – батька в нареченої вже не було – Петру Семеновичу знову стало зле. Навіть довелося викликати швидку! Тож дружина пішла знайомитись сама.
Апофеозом всього було нездужання одразу безпосередньо перед весільним бенкетом – чоловіка просто відвезли в палату. І на весіллі сина він не був – але свято скасовувати не стали.
А потім почалася якась нісенітниця. Свекор, що зовсім не знає невістки, став до неї чіплятися з приводу і без: то зачіска не та, то спідниця коротка. То суп не смачний, то пересолений – адже привід завжди можна знайти.
Якби це робила шкідлива свекруха, це було б хоча б зрозуміло: ревнує сина до невістки. Але мама чоловіка виявилася цілком адекватною і осудною тіткою, яка разом з усіма дивувалася поведінці Петра.
– Що на тебе найшло? – питала Ольга Вікторівна чоловіка, який абсолютно змінився після одруження Олега.
Мабуть, існувало дещо, про що родичі не знали. І все частіше почала виникати думка, що у тата є якась таємниця: розумні спеціалісти вважають, що подібним чином поводяться люди, які відчувають за собою певну провину.
Вони ніби перекладають її на іншу людину і починають ставитися до неї відповідно. Це називається трансформацією стосунків.
Але ніхто жодних секретів за люблячим чоловіком та батьком не помічав. А претензії до невістки не припинялися: чому онука не народжуєш? Що за така професія – учитель? Навіщо посадила на дачі багато кабачків? Вареники так не ліплять!
За рік спільного життя все це все набридло Марині. І хоча вони жили окремо, дозріло відповідне рішення.
Олег кілька разів, віч-на-віч, намагався звернутися до тата, але потім перестав: будь, що буде. І все стало розвиватися негативно: певне, цього свекор і домагався.
– Мамо, я більше так не можу! – скаржилася дівчина мамі. – Я, напевно, розлучатимуся!
До цього дочка нічого подібного не розповідала: не хотіла хвилювати матір.
– З чого це? – стрепенулась Лідія Василівна. – У вас все було добре!
– Так у нас і зараз все добре, але тільки з Олегом і навіть зі свекрухою. А свекор просто мене дістав – іншого слова не підібрати.
– І чого він хоче? – Замислено запитала мама.
– Якби ж знати! На мою думку, він і сам не знає! Ми вже з Олегом усі варіанти переглянули – і ні до чого не дійшли.
– Скинь ти мені його телефон! – несподівано попросила жінка.
– Навіщо? Ви навіть не знайомі! – здивувалася Марина.
– Ось і познайомимося – не чужі, все-таки, люди.
І дівчина дала мамі телефон свекра, хоча вже нічого хорошого не чекала.
– Ну що, Петре, впізнав мене? – пролунав у слухавці голос, який чоловік навіть за стільки років не зміг забути.
Звичайно ж Петро Семенович, впізнав свою колишню кохану Лідочку – свою нинішню сваху Лідію Василівну, з якою так і не знайшов сил побачитися.
– Тебе забудеш, – пробурчав чоловік.
– От і чудово, – зраділи по той бік трубки. – А я думаю: подзвоню – допоможу старому другові – самостійно тобі, мабуть вже не вибратися.
– Чому це?
– Та тому це! Вже всім це видно! Зовсім дістав ти мою Маринку! Ти чого добиваєшся? Розвести їх хочеш? То це, будь ласка: вона сьогодні приходила, плакала, сказала, що більше не може. Я тому й дзвоню. Ну що, розлучення?
– Ти це, постривай, – заметушився Петро Семенович, який не чекав такого повороту: розлучення сина в його плани не входило – як і всякий батько, він хотів Олегу тільки щастя.
– А чого чекати! – Розумно відповіла Ліда. – У тебе була якась мета, я так розумію? Чи ти бездумно мою дівчинку діставав?
Все ніяк не можеш мені пробачити, що я вийшла заміж не за тебе? Так, мій золотий, ти сам у цьому винен! Згадай, що ти зробив!
Ці спогади теж не входили до плану старіючого Петра: він постарався згорнути їх у трубочку і засунути в найглибші схованки душі. Так, юнак за часів розвитку їхніх стосунків зовсім не церемонився зі своєю Лідою.
А вона все пробачала: і зневажливе ставлення до неї в компанії друзів, і його втеча з кафе, коли їй довелося за все платити самій. Але зраду з її найкращою подругою якраз напередодні весілля пробачити не змогла.
І тоді йому це здавалося нормою: адже так, на думку молодого Петра, робили всі! І він навіть гордився тим, як спритно останнього разу «пожартував» над Лідою в кафе: їй довелося залишити годинник, щоб сходити додому по гроші.
А зраджують усі чоловіки, хлопець це прочитав в одному романі. Тому вона мала йому все це пробачити. Але дівчина не пробачила і попросила Петра піти геть:
– Іди-но ти… разом зі своїми жартиками!
Це було несподівано: не могла вона так з ним вчинити! Це ж сором – його, такого видного кавалера, предмет заздрощів багатьох, просто кинули!
І за що? За ці справжні дрібниці! До того ж, дівчина його так любила – дивилася в рота і їла з руки! А коли люблять – вибачають, він читав!
І Петро просто образився:
– Їй щастя привалило, а вона не спромоглася його втримати! Ну, нічого – потім ще переживатиме!
Але Ліда не стала переживати і незабаром вийшла за його найкращого друга Сашка, який зовсім не поділяв жартів Петра над дівчиною.
Тому у друзів навіть стали виникати деякі розбіжності: замість того, щоб у черговий раз посміятися з Ліди, Сашко при всіх назвав його негідником.
Ліда з колишнім другом жили напрочуд добре: до Петра іноді доходили чутки. І це було трохи неприємно: не цього очікувалося від їхнього союзу.
Згодом чоловік теж одружився: навіть за коханням. З колишніми друзями Петро принципово не зустрічався.
А те, що він, справді, негідник, стало ясно з часом. Коли ночами зовсім несподівано стала приходити спляча до цього тітка під назвою совість і виймати зі своїх потайних кишень речі, які стали виглядати абсолютно по-іншому – не так променисто і привабливо, як здавалося раніше.
А в старості, він читав, буде ще гірше: там випливуть дрібниці навіть із глибокого дитинства, за які теж буде чомусь соромно.
Тому писати скаргу зараз треба було починати лише на самого себе.
– Бачу, згадав! – продовжила Лідія Василівна. – І відчуваю, що дещо вже зрозумів. Але я не з цього приводу дзвоню: мені Ваша рефлексія, Петре Семеновичу, без потреби – мені дітей шкода.
Тому слухай уважно і не кажи, що не розчув: якщо ти не зміниш свого ставлення до моєї Марини, то я розповім усім, що ти витворяв у молодості.
І, думаю, і Марина, і твій син уже не так реагуватимуть на висловлювання батька, що перейшов у розряд нерукоподаних.
А якщо ти притихниш, я згодна забути навіть те, що ми з тобою не тільки були знайомі, а й збиралися узаконити наші стосунки. Але, на щастя, це не зробили.
– А ти хіба не розповідала Марині про нас? – у голосі Петра промайнула надія.
– Ні звичайно! Ніколи! Тому, даю тобі тиждень терміну і роби, що хочеш: але все має змінитися. Згоден?
Він, звісно, був згоден! До того ж, чоловік уже й сам втомився від цього спектаклю, з якого йому самому було не виплутатися – все тільки набирало обертів: колишня кохана мала рацію.
І він, отримавши тиждень на виправлення, намагався це зробити. По-перше, запросив сина заїхати, наголосивши на тому, щоб той взяв Марину.
Насилу, але вдалося його вмовити це зробити: останнім часом невістка уникала свекра, як на її місці вчинила б будь-яка інша.
Для візиту він придумав привід: треба порадитись. Хоча раніше демонстрував до висловлювань дівчини явну зневагу – що ти взагалі можеш знати, … ! Так-так: було й таке! Не дарма ж замаячило розлучення.
Вечір пройшов напрочуд спокійно. Спочатку Петро Семенович попросив допомогти скласти йому звернення на офіційний сайт пенсійного фонду: мовляв, Марино, ти ж педагог, хвилююся, як би помилок не було! І це спрацювало.
Причому, коли вона погодилася, несподівано подякував дівчині. Це викликало щире здивування.
Потім почалася спільна розмова – теж без звичайних причіпок і образ: свекра ніби підмінили. І Марина підбадьорилася: вона любила свого Олега і зовсім не хотіла розлучатися.
– Думаю, він просто взявся за розум, – обманула Лідія Василівна, вислухавши телефоном захоплення доньки з приводу поведінки свекра.
Вона, чесно кажучи, давно вже не сподівалася, що Петро візьметься за розум – адже розумні люди так себе не поводять.
– А про що ти з ним розмовляла, якщо не секрет?
– Так, ні про що! – Вдруге обманула мама. – Звичайна розмова підтримки відносин.
– Але навіщо ти йому дзвонила, мамо?
– Та просто хотіла подякувати за сина! І все.
І це повністю влаштувало дочку, що перебувала в хорошому настрої: ах, молодість, молодість!
У такому дусі минув тиждень. А після закінчення тижня сваха зателефонувала Петру Семеновичу.
– Ну, що, любий, чула, чула! Відчувається, що ти на вірному шляху до виправлення. Так що настав час нам з тобою зустрітися – знайомитися будемо!
Обіцяю себе і тебе не видавати. Тому, запрошую вас із дружиною та дітьми на млинці!
І він погодився. Та й що їм ділити? Життя перевалило на другу половину, і настав час було підводити підсумки. До того ж, вони мали спільні цілі: зробити щасливими дітей, яких вони дуже любили.