На подвір’ї старого цегляного будинку на лавці біля куща бузку сиділа жінка років шістдесяти. Поруч із нею на лавці лежала сумка з продуктами. Жінка прийшла з крамниці і сіла відпочити біля свого під’їзду.
Час був денний, народу на подвір’ї майже не було, тільки на дитячому майданчику кілька молодих матусь гуляли зі своїми дітьми.
Жінці, а її звали Ольга Вікторівна, було нудно. Вона розраховувала, що мимо пройде хтось із сусідів, і тоді буде, з ким перекинутися словом, а якщо пощастить, то й поговорити хвилин п’ятнадцять, обговорити всі місцеві новини.
Ольга Вікторівна вже зібралася встати і піти додому, як на доріжку до під’їзду звернула сусідка – Наталія Кирилівна, її ровесниця.
– Наталю! – зраділа Ольга Вікторівна. – Сто років тебе не бачила. Ти на дачі була?
– Ні, зараз у мене на дачі господарює сваха – навіть відпустку спеціально взяла, – відповіла сусідка. – А я аж три тижні була в санаторії «Чарівна Долина».
– Так? А путівку сама купувала?
– У мене лише половина грошей була. Син додав, – відповіла Наталія Кирилівна.
– Пощастило тобі. Гарний санаторій, – сказала Ольга Вікторівна. – Я ж у ньому теж була – п’ять років тому. Тоді син із невісткою мені путівку на ювілей подарували. Сама б я не змогла сплатити.
– То ти ще до ремонту була. А зараз там все так переробили! І стільки всього нового з’явилося!
Наталя Кирилівна сіла поряд і, діставши телефон, почала показувати сусідці фотографії:
– Ось, дивись – це я в соляній печері, а от у бочці, а це ми з інструктором по стежці здоров’я ходили з палицями. А ще там тепер є басейн із підігрівом. Тож я щодня плавала.
Ольга Вікторівна розглядала фотографії та згадувала свій відпочинок п’ятирічної давнини. Звичайно, вона тоді чудово відпочила, але зараз у санаторії справді з’явилося багато нового.
– Шкода, що я більше туди не з’їжджу, – зітхнула вона.
– Чому не з’їздиш? Попроси сина і на цей ювілей – у тебе ж через місяць день народження – хай він тобі знову подарує путівку. А їхати тут лише п’ятдесят кілометрів, і автобус щодня ходить. Тим більше, що у санаторії зараз твоя колишня родичка працює, – сказала Наталя Кирилівна, посміхнувшись.
– Родичка? – Здивувалася Ольга Вікторівна. – Хто?
– Вероніка.
– Ти щось плутаєш, Наталю. – Вероніка у поліклініці працює. Терапевтом.
– Нічого я, Олю, не плутаю. Я з нею розмовляла. Вона зараз живе у мами – та доглядає дітей, а Вероніка щоранку приїжджає до санаторію на машині. Вона й там терапевт.
– Нічого собі! Машину купила. Значить, живе у мами, а свою квартиру, напевно, здає. Інакше звідки гроші на машину? А коли я їм пропонувала не з’їжджати від мене, ця Вероніка, вперлася – хочу, мовляв, у своїй квартирі господаркою бути.
Наталя Кирилівна знала історію родини своєї сусідки – вони вже понад два десятки років в одному під’їзді живуть.
Коли Ярослав – син Ольги Вікторівни – одружився, молоді почали жити у її двокімнатній квартирі. Тут народився перший онук.
Вероніці довелося багато натерпітися від свекрухи – піти було нікуди, в той час нездужав її батько і мати доглядала його.
І хоча квартира у батьків Вероніки була трикімнатною, але жити з маленькою дитиною там, де є лежачий чоловік, було б складно.
Вероніка, звичайно, нічого не розповідала сусідці, але Наталя Кирилівна часто бачила, як молода жінка, гуляючи з колискою, скидалася на сльози.
Натомість Ольга Вікторівна із задоволенням ділилася подробицями життя молодої родини, розповідаючи сусідці про всі їхні сварки та проблеми. Крім того, жінка була дуже незадоволена тим, як Вероніка готує, пере та взагалі веде будинок.
Особливо сильно стало діставатися невістці після народження дитини. Вона була в декреті, тобто сиділа з сином вдома, а чоловік та свекруха працювали – Ользі Вікторівні залишалося ще кілька років до пенсії.
Хлопчик був неспокійний, Вероніка протягом дня не встигала виконати всі накази свекрухи. Хоча з тим обсягом роботи, який давала Ольга Вікторівна, навряд чи впоралася б жінка без дітей.
Якщо перерахувати список, то наприкінці захочеться додати: «Розбери сім мішків квасолі — білу відділи від коричневої…пізнай саму себе… і намели кави на сім тижнів».
Щиро кажучи, Наталія Вікторівна думала, що молоді скоро розлучаться, бо Ярослав зайняв дуже поширену в такій ситуації серед чоловіків позицію: «не хочу лізти у ваші жіночі чвари, розбирайтеся самі, дайте мені спокійно жити».
Врятувало сім’ю те, що Вероніка зненацька отримала спадок від своєї дальньої родички – двокімнатну квартиру.
Ольга Вікторівна тоді вмовляла їх залишитись жити з нею, а квартиру здавати, Ярослав був на боці матері, але Вероніка заявила, що він, якщо хоче, може залишатися, а вона візьме сина та переїде.
Друга їхня дитина – дочка Віра – народилася у новій квартирі. На той час Ольга Вікторівна вже була на пенсії і вирішила, що без її допомоги сім’я сина не впорається.
Наталі Вікторівні знову довелося вислуховувати довгі розмови сусідки про те, яка погана господиня Вероніка, про те, що вона абсолютно неправильно виховує дітей, і про те, як не пощастило з дружиною її бідному синові.
Коли маленькій Вірочці виповнилося два роки, Ярослав повернувся до квартири матері.
– Ні, ну ти подивися: подала на розлучення і зажадала від Ярослава аліменти! Третина зарплати – візьми та віддай! Він, значить, повинен із хліба на воду перебиватися, а вона шикуватиме! – обурювалася Ольга Вікторівна.
А тепер ще й новина про те, що Вероніка придбала машину!
Ольга Вікторівна цієї ночі майже не спала – все думала, як би накласти лапу на фінанси колишньої невістки: вона приблизно знала розмір орендної плати за двокімнатну квартиру, розташовану майже в центрі міста.
Щоправда, жінка не здогадувалась, що частина цих грошей йде на виплату кредиту за машину, а решта відкладається на майбутнє дітей.
Натомість Ольга Вікторівна вигадала, як відпочити в санаторії за рахунок Вероніки чи хоча б отримати пристойну знижку на путівку.
Вона подумала, що розмовляти з колишньою невісткою краще не вдома, а на роботі: з дому Вероніка її може одразу вигнати, а в санаторії при сторонніх людях посоромиться.
Перш ніж їхати, жінка зателефонувала до санаторію і дізналася, що на даний момент є кілька місць, щоправда, лише в номерах на двох.
Мати на відпочинку сусідку у плани Ольги Вікторівни не входило, але довелося погодитись. “Нам би тільки ніжку в будиночок просунути, зачепитися, а потім можна буде і номер краще вибрати”, – подумала жінка.
Приїхавши до санаторію, вона одразу ж попрямувала до адміністративного корпусу, де оформлялася минулого разу.
– Здрастуйте, – привіталася вона з дівчиною за стійкою. – Я вам сьогодні дзвонила, мені сказали, що я можу купити путівку прямо тут.
– Так. Але у нас лише двомісні номери.
– Мене попередили. Але я свекруха вашого лікаря – Бондаренко Вероніки Андріївни. Може, таки знайдеться окремий номер?
– Не знаю. Вероніка Андріївна не попереджала, що ви приїдете, – відповіла дівчина.
– А ви не могли б її покликати? – Запитала Ольга Вікторівна.
Дівчина зателефонувала і сказала:
– Вероніка Андріївна зможе підійти лише за двадцять хвилин. Присядьте, зачекайте, будь ласка.
Вероніка прийшла без запізнення. Побачивши Ольгу Вікторівну, вона не здивувалася – їй уже сказали, що прийшла її свекруха.
– Щось сталося? – Запитала Вероніка.
– Так, сталося. У мене проблеми зі здоров’ям і спеціаліст порадив санаторно-курортні процедури. Я хотіла б взяти путівку до цього санаторію.
– Будь ласка, беріть та відпочивайте на здоров’я, – відповіла Вероніка.
– А хто мені її сплатить? – спитала свекруха.
– Ну, принаймні не я. Ходімо, вийдемо, я проведу вас до воріт.
– Ні, розмовлятимемо тут! – посміхнулася Ольга Вікторівна.
Вероніка зрозуміла, що колишня свекруха хоче попросити її сплатити за путівку під загрозою сварки, яку вона збирається влаштувати прямо зараз.
На даний момент біля стійки оформлялася літня пара, ще дві жінки чекали на свою чергу.
Ситуація могла вийти неприємною, тому Вероніка вирішила діяти інакше.
– Добре. Ви скільки днів плануєте відпочивати: чотирнадцять чи двадцять один? – Запитала вона.
– Звісно, двадцять один. Як і минулого разу.
– Ходімо до стійки. Потрібно зачекати.
Чекати довелося хвилин на п’ятнадцять. Весь цей час Ольга Вікторівна задоволено усміхалася, гордо поглядаючи на оточуючих.
Нарешті підійшла їхня черга. Відпочиваючих у вестибюлі вже не було.
– Юля, – звернулася Вероніка до дівчини. – Ось жінка хоче купити путівку на три тижні. Порахуй їй базовий комплекс процедур і скажи, скільки це коштуватиме.
– Чому лише базовий? Я і в соляну печеру хочу, і в діжку! – заявила Ольга Вікторівна.
– Та із задоволенням! – сказала Вероніка. – Будь-яка примха за ваші гроші!
– Чому за мої? Хіба ти за мене не заплатиш? Ти мене обманула!
– Ольга Вікторівна, ми з вами вже кілька років зовсім чужі люди. Чому я маю платити за вашу путівку? Зверніться до сина.
– Ах, ти безсовісна! Мало того, що сина мого обдерла як липку, так вона ще з мене, бідної насміхається! Пані яка – на машині роз’їжджає, а за бабусю своїх дітей заплатити не хоче! Буржуйка!
– Юлю, виклич охорону, – тихо попросила Вероніка.
Декілька співробітників санаторію, що проходили повз, зупинилися. Ольга Вікторівна продовжувала сваритися, але Вероніка мовчала, щоб не влаштовувати базар.
Підійшли двоє охоронців.
— Ось, жінку, будь ласка, проводьте до прохідної і більше не пускайте сюди, — попросила вона.
– Як це не пускайте? Права не маєте! Я завтра куплю путівку і приїду! – продовжувала вигукувати Ольга Вікторівна, доки її супроводжували до дверей.
– Приїжджайте, з оплаченою путівкою ми вас зустрінемо та надамо всі послуги згідно з прейскурантом, – сказала Вероніка на прощання.
Наступного дня їй зателефонував Ярослав:
– Хто тобі дозволив так грубо поводитися з моєю матір’ю? – Запитав він.
– Вона прийшла до мене на роботу і влаштувала сварку – просила, щоб я сплатила їй путівку до санаторію. Я з нею розмовляла дуже чемно – у нас там камера стоїть, мені претензії від начальства ні до чого. А ось твоя мама поводилася, як базарна тітка. Тож це я можу зараз подати на неї до суду за образи. Але я цього робити не буду. А ти купи їй путівку до санаторію. Але не до нашого – у нас не той профіль, їй треба нерви поправити.
Сусідці про свою спробу здобути безкоштовну путівку Ольга Вікторівна розповідати не стала.