– Як добре, що сьогодні вихідний і не треба нікуди йти, – подумала Ольга.
Вдома було тепло й затишно, а на вулиці йшов дощ.
Дівчина зручно вмостилася у кріслі з в’язанням. Вона одягла навушники, щоб паралельно послухати чергову книжку-детектив.
Ольга в’язала візерунок по пам’яті, тільки зрідка кидаючи погляд на схему, яка лежала на журнальному столику.
І раптом задзвонив телефон. Точніше, не задзвонив, бо вона завбачливо вимкнула звук, але екран засвітився, і на ньому з’явився напис:
«Тітка Рая».
Ольга вирішила відповісти, бо знала, що її тітонька – наполеглива пані і якщо їй щось спало на думку, то вона свого все одно доб’ється.
– Здрастуйте, тітко Раю, – сказала Ольга.
– Ну, нарешті! До тебе ще додзвонися, – заявила Раїса.
– Що сталося, тітко Раю?
– Нічого не сталося. Я дзвоню попередити тебе, що до тебе сьогодні приїдуть Микола і Настя. З ними ще будуть діти: Віка – їй одинадцять років – і Микита – йому дев’ять.
– Не зрозуміла. Чого вони до мене приїдуть? – оторопіла Ольга.
– Так Миколку скоротили, їхню контору в район перевели, а більше для нього в селі роботи немає. Ось вони й вирішили всією сім’єю переїхати в місто – тут і Миколі, і Насті робота знайдеться. Квартиру спершу орендують, а потім, як влаштуються, будинок продадуть і куплять собі житло у місті, – пояснила Раїса.
– А я тут з якого боку? – все ще нічого не розуміючи, запитала Ольга.
– Вони поживуть у тебе місяць-другий, доки не визначаться з роботою.
– А що – я когось до себе запрошувала? – поцікавилася дівчина.
– Ти чого, Олю, це ж рідня!
– А ступінь спорідненості не уточните? Ким мені є ці Микола та Настя? – знову запитала Ольга.
– Дивись: у нас із твоєю матір’ю є двоюрідний брат – Іван. Ти його навряд чи пам’ятаєш. Зараз він одружений із Людмилою – ти її теж не знаєш. А ось його першою дружиною була Наталя. І Микола – якраз син Наталі, але не від Івана, а від її другого чоловіка – Федора. Зрозуміла?
– Нічого не зрозуміла і пускати в свою квартиру абсолютно чужих людей не збираюся, так їм і передайте, – сказала Ольга.
– Так вони вже поїхали. На першому автобусі. Усі речі з собою взяли – одних валіз чотири штуки, та ще й сумки. Напевно, десь через пів години в тебе будуть, – відповіла тітка.
– А ви подзвоніть їм і попередьте, щоб одразу шукали собі притулок, бо моя квартира не готель.
– Так куди ж вони подінуться з усім своїм барахлом? – запитала Раїса.
– Не знаю, але точно не до мене. Я їм навіть двері не відкрию.
– Як це не відкриєш? На вулиці людей із дітьми залишиш? Загордилась ти, Ольго, після того як купила у місті квартиру! Адже якби наша бабуся тобі свій будинок не залишила, у тебе і квартири зараз би не було! – обурилася Раїса.
– Дякую бабусі. Але грошей із продажу будинку вистачило лише на перший внесок, а мені за цю квартиру ще років із десять платити! Ви що – всі десять років до мене рідню надсилатимете?
– Так у тебе цілих дві кімнати! Совість май – прийми Миколку з сім’єю як і має бути!
– Тітко Раю, я вам ще раз повторюю – навіть двері не відчиню. Все!
Ольга закінчила розмову, вийшла в коридор й відключила дверний дзвінок. Потім одягла навушники і зайнялася своєю справою.
Проте за пів години їй довелося знову відволіктися: навіть навушники не завадили почути, як у її двері хтось стукає.
Ольга вже знала, хто це, тож вирішила не відкривати.
Стукіт на кілька хвилин припинився, за дверима почулися розмови, а потім знову почали стукати. Щоб не чути цих звуків, Ольга пішла в спальню, але сюди стукіт теж чувся, хоча й не так голосно.
Однак коли в двері почали стукати з такою силою, наче вирішили їх зламати, Ольга вийшла в коридор.
Вона почула голос сусідки, яка намагалася з’ясувати, що треба цим галасливим гостям.
– Ми приїхали до Ольги, будемо тут жити, – почувся чоловічий голос.
– Але ви вже майже десять хвилин стукаєте у двері, а вам не відкривають. Напевно, Ольги нема вдома, – сказала сусідка.
– Ні, вона вдома. Тітка Рая її попередила, що ми приїдемо. Вона має нас чекати, – сказав чоловік – очевидно, той самий Микола.
– Але якби вона на вас чекала, то, напевно, вже відкрила б двері – гуркіт чути на весь під’їзд, – заперечила сусідка. – Якщо ви й далі стукатиме, то я викличу кого треба.
– От і викликайте, їм вона точно відкриє, – сказав Микола.
Ольга повернулася в кімнату. На столі дзвонив телефон – знову тітка Рая.
– Ти що – зовсім знахабніла? Люди на сходах стоять, а вони двері не відчиняють! Безсовісна! Та твоя мати сорому не обереться, коли дізнається про це! – галасувала тітонька.
Ольга скинула дзвінок і набрала номер мами.
– Не пускай! – сказала мама, коли почула всю історію. – Рая цього Миколу вже не вперше намагається до когось із міських родичів прилаштувати. Його мати – подруга Раї.
Ні Микола, ні його дружина зараз не працюють, сидять усією родиною на шиї у Наталі.
Ось Рая і вирішила допомогти своїй подрузі цього тягаря позбутися.
Минулого року вона так само їх Володьці в трикімнатну квартиру прилаштувала.
Він повірив, що Микола з Настею шукатимуть роботу. А вони й не думали.
Вона їх майже два місяці годувала–напувала власним коштом, а потім у його дружини нерви не витримали, і вона поперла всю родину. Повернулися вони назад до Наталі. Але, мабуть, тій вже зовсім нестерпно стало, ось Раїса й активізувалася.
– А звідки тітка Рая дізналася мою адресу? – запитала Ольга.
– У мене на комоді завжди лежав листок з твоєю адресою й телефоном. Але його щось давно не бачила. Мабуть, Раїса його й взяла, – припустила мама.
Поки Ольга розмовляла з мамою, у під’їзді з’явилися люди в формі, викликані сусідкою. Довелося відчинити двері.
Побачивши це, Микола й Настя підхопили валізи і рушили в квартиру. Але Ольга перегородила їм шлях.
Вивчивши документи всіх присутніх, чоловік у формі запитав Ольгу:
– Ви знаєте цих людей?
– Ні. Я їх узагалі вперше бачу, – відповіла вона.
– Але цей чоловік стверджує, що він ваш родич.
– Може й родич – якийсь далекий, але я з ним не знайома і в гості його не запрошувала. Я взагалі не знаю, звідки в нього моя адреса.
– Нам адресу дала тітка Рая – двоюрідна сестра твоєї матері. Вона сказала, що ми зможемо тут пожити, поки не знайдемо собі квартиру й роботу, – пояснив Микола.
– А що вона не дала вам координати свого сина – Віктора? – запитала Ольга. – Я зараз запишу вам його телефон і адресу. Думаю, він вам не відмовить у притулку – у нього тут, у місті, двоповерховий котедж у приватному секторі.
За хвилину Ольга простягла Миколі аркуш із блокнота, де було записано адресу Віктора.
Миколина сім’я, взявши свої валізи, пішла. Люди в формі теж пішли. Сусідка зникла в квартирі, а Ольга нарешті змогла продовжити своє заняття.
Але через годину її телефон знову не замовкав від дзвінків тітки Раї.
Ольга не стала їй відповідати й відправила номер до чорного списку…