З Юлею ми познайомилися випадково. У легкій курточці вона стояла на зупинці і плакала, намагаючись сховатися від вітру за кіоском.
Зовсім не хотілося ні у що вплутуватися після важкого робочого дня, але й пройти повз дівчину, яка плаче на холоді, було якось не по-людськи:
– Що трапилося? Вам допомогти?
З очей незнайомки знову струмком полилися сльози:
– Він кинув мене! Кинув, уявляєте? Як мені тепер жити далі?
«Така юна і така нещасна, – подумала я. – Напевно, це перше велике кохання в її житті. І перше нещастя».
Я дістала з сумки упаковку паперових хустинок, витягла одну:
– Не плачте, це життя. Все пройде. Кинув – значить він не ваша доля. Буде хтось інший.
– Ви так вважаєте? – благаюче запитала дівчина. – Правда?
– Звісно. Навіщо мені брехати? Всі ми одного разу кохали без відповіді або були відкинуті. Тож головне – себе не накручувати. Хочете, я вас пригощу чаєм? А то бачу, ви змерзли зовсім. Занедужаєте.
– Чаю? Я б із задоволенням, – швидко погодилася дівчина. – Мене Юля звуть, а вас?
– Ольга Анатоліївна.
– Тільки я чорний чай не люблю. Зелений знайдеться?
– Мабуть, – пообіцяла я і, взявши дівчину під руку, повела її до себе в гості.
Дорогою познайомилися ближче.
Юля виявилася третьокурсницею. Захоплювалася читанням і любила музику.
Жила з мамою, яка останнім часом не дуже цікавилася дочкою, воліючи займатися влаштуванням особистого життя.
– Привела в нашу маленьку квартирку свого нового коханого, – відверто сказала Юля. – А мені куди подітися? Таке враження, що я вдома всім заважаю.
– Що ж, таке трапляється. Донька виросла, мамі можна й про себе подумати. Навіть пора, я б сказала. Як вважаєш?
– Не знаю, можливо. Тільки прикро дуже. А ще мені самій не щастить у коханні, – зітхала вона. – Вже третій хлопець кинув…
– Невже? – щиро здивувалася я. – У твоєму віці? З твоєї зовнішності? У місті раптово стало мало молодих порядних хлопців?
– Хлопці є цікаві, звісно. Тільки до серйозних стосунків вони найчастіше не готові.
Зелений чай, на щастя, був. І цукерки до чаю. Сидячи на моїй кухні, Юля зігрілася, пожвавилася і начебто забула про свої біди. Щічки почервоніли, в очах затанцювали вогники:
– Подумаєш, з валізою приїхала! Мужик називається! Нашим стосункам скоро три місяці. Пора виходити на новий рівень, так же ж?
– Ну, не знаю, не знаю. Мені здається, це дуже великі швидкості. В наш час вважали, що варто краще пізнати один одного, придивитися…
– Так все життя пройде, поки будеш придивлятися. А я заміж хочу, дітей.
Юля все щебетала і щебетала, не збираючись іти.
«Час уже їй і додому…» – насупилась я.
Але дівчина якось непомітно перемістилася у кімнату, сіла на диван і клацнула кнопкою пульта.
– О, класне ток-шоу. Подивлюсь, можна?
– Кхе-кхе… Так, звісно.
– Ой, дякую. А поїсти у вас нічого не буде? Я сьогодні тільки снідала.
– Е-е-е… У холодильнику борщ і трохи плову.
– Чудово! Мені й того, й іншого, будь ласка.
Ну, не виставляти ж її, справді? Я розігріла їжу. Повечерявши, Юля нарешті зазбиралася додому:
– Дякую вам величезне! Ви мене прямо врятували.
– Дуже рада, що все добре. Тобі далеко їхати? Доберешся?
– Так, не хвилюйтеся, тут хвилин 15 пішки.
Закривши двері, я зітхнула з полегшенням:
«От же ж яка настирлива. Знатиму тепер, як шкодувати заплаканих незнайомок…»
Я прийняла ванну, подивилася серіал, залізла в ліжко. Майже заснула, коли пролунав гучний стукіт у двері.
– Кого там ще принесло? – розізлилася я.
Взувши капці, я поплелася в коридор.
На порозі стояв Микола, сусід з третього поверху.
Він переїхав у наш будинок зовсім недавно, з пів року, мабуть.
З першої зустрічі чоловік недвозначно запропонував мені познайомитись ближче.
– Пустиш, хазяєчко? – розплився «наречений» у широкій усмішці. – Холодно одному.
І, впевнений у своїй чарівності, він м’яко прочинив двері, намагаючись прослизнути повз мене.
– Куди?! – вигукнула я. – Ану йди назад!
– Я же ж це? – здивувався непроханий гість. – Я ж із найсерйознішими намірами!
Сусід побілів.
– Іди звідси, поки не виставила, – сказала я. – У мене наречений є!
…Вранці я пішла на роботу. Папери, звіти, телефонні переговори – все, як завжди, без якихось подій.
Увечері посиділи з коханим у кафе, потім я заскочила у крамницю. До свого будинку я підійшла година вже після восьмої.
Яке ж було моє здивування, коли я побачила, що біля дверей на мене чекала…
Юля!
Вся в сльозах, і тремтіла вона, як осиновий лист.
– Що таке?! – ахнула я.
– Мама! Посварилися через її залицяльника. Я пішла з дому. А ночувати нема де. Пустиш?
– Ну, ласкаво просимо… Що ж з тобою вдієш…
Я розмістила гостю у вітальні. Принесла чисту нічну сорочку, махровий рушник.
– Ой, терпіти не можу троянди. Іншої постільної білизни немає?
Я нахмурилася, але мовчки витягла з шафи інший комплект:
– Цей підійде?
– Ой, геометрія! Дякую!
– Слухай, а подушки немає меншої? Я пласкі люблю…
«Ти в взагалі-то в гостях, – подумала я. – Май совість».
Але, махнувши рукою – собі дорожче їй щось пояснювати – принесла свою подушку й пішла до себе у спальню.
Вранці капризи продовжились.
– Ти так рано встаєш?
– А вмивачки для обличчя немає?
– Сир на сніданок? Це все?!
Хотілося поставити дівчинку на місце, але я намагалася тримати себе в руках. Все-таки у скрутній ситуації опинилася, та й сама я її запросила на свою голову.
Ми вже майже зібралися йти, як у двері подзвонили.
– Ну, вітаю, сусіде! – сказала я. – З чим завітав?
На порозі був нічний залицяльник. Вигляд збентежений, очі винуваті:
– Вибач мені, гаразд? Я нічого поганого не хотів.
Я мовчки кивнула, інцидент був вичерпаний.
– Хто це тут у нас? – пролунав за моєю спиною дзвінкий голос.
Раптом мене осяяла геніальна думка.
– Познайомся, Юлю! Це мій сусід Микола – молодий, вродливий і, до речі, неодружений!
– Дуже приємно, – очі у дівчини засяяли. – На якому поверсі живете?
– А давай він тобі екскурсію проведе? Заодно й поспілкуєтеся, – запропонувала я.
– Непогана ідея! – зрадів Микола.
Через кілька хвилин двері за новою парою закрилися.
З того часу Юля з Миколою живуть разом.
Все в них начебто добре.
Щоправда, я намагаюся спілкуватися з ними коротко – переживаю, що напросяться в гості…