– Марино, нарешті ти виходиш заміж, – з усмішкою сказала Ольга Дмитрівна своїй дочці. – Я така рада, що Володя зробив тобі пропозицію! Знаєш, які зараз несерйозні чоловіки? Їм аби гуляти довше, а одружуватися вони не поспішають. А Володя не такий, то тримайся за нього.
– Мамо, ну я теж завидна наречена, – жартівливо сказала Марина. – І красуня, і розумниця, і цілком заслуговую на принца в чоловіки.
– Ой, так вже й принца, – засміялася Ольга Дмитрівна. – Ти не забувай, що тобі вже 35 років, і це твій, можна сказати, останній шанс.
Марині здався образливим виразом «останній шанс». Але сперечатися з мамою не стала – знала, як вона переживала про долю єдиної дочки. Час минав, а черги із наречених у Марини не спостерігалося. Ось Ольга Дмитрівна і хвилювалася, що Марина ніколи не вийде заміж і не подарує їй онуків.
Весілля мало відбутися за два тижні. Все вже було розплановано: замовлений банкет у найкращому ресторані міста, запрошені гості, обрані весільні вбрання. Щоправда, Марина ще й досі сумнівалася, яку сукню вибрати, і днями мала піти на повторну примірку.
Тут у двері подзвонили, і Ольга Дмитрівна з вигуком: “Володя прийшов!” поспішила впустити дорогого гостя.
– Здрастуйте, Ольга Дмитрівно! Здрастуйте, Мариночко! – привітався Володимир. – А я до вас, як завжди, не з порожніми руками прийшов. Вам, Ольга Дмитрівно, приніс коробку цукерок, а Марині – букет квітів.
– Ну що ви, не варто, – розпливлася в посмішці Ольга Дмитрівна. – Я досі дивуюсь, як моя дочка могла познайомитися з таким дивовижним чоловіком! Мені вже здається, що у вас зовсім немає недоліків! Ви проходьте, Марина чекає на вас у своїй кімнаті.
Марина зустрічалася з Володею лише півроку. Вона й сама дивувалася, чому він звернув на неї увагу: Володимир працював у міській адміністрації, а Марина була простою вчителькою музики у школі. Після знайомства Володимир одразу дав зрозуміти Марині, що має серйозні наміри, і він шукає собі відповідну дружину.
Володимир був серйозний, ґрунтовний і, як казала Ольга Дмитрівна, позитивний у всіх сенсах чоловік. Він був лише на п’ять років старший за Марину, але Марині часто хотілося називати його на ім’я-по батькові: Володимир Андрійович.
– Марино, ось тобі букетик тюльпанів. Бачиш, я ніколи про тебе не забуваю і хочу чимось порадувати, – поблажливо сказав Володимир. – Ти перевіряла, чи у нас все готове до весілля?
– За квіти дякую. З весіллям, здається, все гаразд. Тільки залишилося плаття вибрати, і купити до нього туфлі.
– Дивись, у день весілля ти маєш бути на висоті, і сподобатися всім моїм родичам, – суворо сказав чоловік. – Грошей не шкодуй, якщо щось потрібне – сміливо купуй.
З цими словами Володимир дістав із гаманця гроші, і поклав їх на комод:
– Ось це тобі на весільні витрати. І до речі, наступного тижня зайди до моєї мами. Вона передасть тобі рецепти моїх улюблених страв. Я не хочу, щоб наше сімейне життя починалося зі сварок, тому прошу тебе взяти у неї кілька уроків з домовицтва.
– Володю, ти не забув, що мені 35 років? – посміхнувшись, спитала Марина. – Зазвичай до цього віку жінки самі знають, як господарювати. Тим більше, зараз у нас такий романтичний період, давай не думатимемо про всі ці каструлі.
– Ні, Марино, тобі варто обов’язково повчитися у моєї мами. У неї вдома завжди стерильна чистота, і готує вона просто чудово. Буде незручно, якщо після весілля мати прийде до нас у гості, і почне робити тобі зауваження.
Марина пообіцяла, що обов’язково зайде до мами, і Володимир, пославшись на важливі справи, пішов. Чомусь Марині стало сумно. Їй хотілося якоїсь легкості, романтики, лагідних слів. Але Володимир був завжди такий суворий, небагатослівний, і дуже скупий на вияв почуттів.
Наступного дня Марина поїхала на чергову примірку сукні. У салоні вона пробула недовго, і просто погодилася на першу сукню, яку їй запропонували консультанти. Марина зовсім не мала настрою, і вона сама не розуміла, що з нею.
“Так, все добре”, – заспокоювала себе Марина. «Я виходжу заміж за хорошу, забезпечену людину, як і хотіла. Багато хто б мені тепер позаздрив. І мама щаслива, що я нарешті виходжу заміж. Що мені ще треба?
Марина втомлено побрела на зупинку, хоча ще вчора вона хотіла пройтися магазинами. І тут її несподівано гукнув чоловічий голос:
– Марино, це ти? Ось так зустріч! Пам’ятаєш мене?
Звісно, Марина пам’ятала. То був Юра, її колишній хлопець. Її перше справжнє кохання. Колись він пішов від Марини до іншої дівчини, а тепер просто і спокійно дивився на неї, ніби нічого не сталося.
– Доброго дня, Юрко, – сказала Марина, намагаючись зберігати спокій. – Так вже не чекала тебе тут побачити. Як у тебе справи?
– Все нормально, я тут винаймаю офіс неподалік. Загалом, на роботі у мене все чудово. А ось в особистому житті не щастить – я нещодавно розлучився. Ну гаразд, зі мною все зрозуміло. А як ти? Заміж вийшла?
– Ні, не вийшла. Але чоловік у мене є. Правда, не знаю, складеться у нас з ним, чи ні, – Марина не сказала про весілля і трохи почервоніла.
– Зрозуміло, – задумливо сказав Юрій. – Ти нікуди не поспішаєш? Давай сходимо зараз у кафе, посидимо трохи. Я все одно якраз ішов пообідати.
Марина погодилася. Вона розуміла, що це дивно, але нічого не могла з собою вдіяти. В голові у неї закрутилися спогади про їхні зустрічі, як вони годинами могли розмовляти про все, і як неймовірно тепло і легко було їй поруч з Юрою.
Марина просто не могла відволікти погляду від свого колишнього коханого. Високий і підтягнутий Юрій з неймовірними карими очима був сильним контрастом у порівнянні з повненьким Володимиром та його невиразними рисами обличчя.
Цілу годину Марина провела в кафе разом із Юрієм. Він встав за столика, і якось особливо сказав Марині на прощання:
– Я тобі обов’язково зателефоную. Ти не подумай нічого такого, просто мені було дуже приємно зустріти тебе. Тільки давай телефонами обміняємось, щоб не загубитися.
Марина була щасливою. Вона була впевнена, що це не просто так. Невипадково вона зустріла Юру саме у день примірки весільної сукні – швидше за все, це був знак згори.
Вдома на Марину з нетерпінням чекала Ольга Дмитрівна.
– Ну як, обрала сукню? Гарна? А туфлі купила? Давай, показуй скоріше!
– Мамо, весілля не буде, – крижаним голосом відповіла Марина, і пішла до своєї кімнати.
Ці слова пролунали як грім серед ясного неба. Ольга Дмитрівна ледве на ногах втрималася, і почала розпитувати дочку:
– Марино, що сталося? Тобі сукня не сподобалася? З Володею щось сталося? Це він скасував весілля? Господи, Марино, говори швидше, що трапилося?
– Мамо, я нічого не хочу ні весілля, ні суконь. І Володю не хочу бачити. Яке в мене з ним буде життя? Ти думаєш, він мене кохає? Ні, йому просто потрібна зручна жінка, яка за статусом буде трохи вищою, ніж хатня робітниця.
– Марино, що ти кажеш? Може, ти просто перенервувала перед весіллям? Іди відпочинь і не говори нісенітниць. Це велике щастя, що така людина, як Володя, бере тебе за дружину. Невже ти не розумієш, як тобі пощастило? Житимеш спокійним і ситим життям, що тобі ще треба?
Марина сіла на диван, і тихо, але з радістю, що приховується, сказала:
– Мамо, я сьогодні зустріла Юру.
– Кого? Цього Юрка, який тебе покинув? Тепер зрозуміло, що сталося з тобою! Це через нього ти вирішила скасувати весілля? Марино, я тебе прошу, не руйнуй своє життя!
Марина наче не чула свою маму. Вона вже вирішила для себе. Жодна сила більше не могла переконати вийти заміж за Володимира.
Ольга Дмитрівна не розгубилася, і одразу зателефонувала нареченому. Вона сподівалася, що він якось зможе вплинути на Марину, переконає її не скасовувати весілля.
Але Володимир повівся по-іншому. Він не став вдаватися до подробиць, одразу розлютився, ще й насварив Ольгу Дмитрівну:
– Добре ж ви доньку виховали! Правильно мені мама казала, щоб не зв’язувався з вами. Я не збираюся приїжджати і принижуватися перед вашою донечкою, тож забудьте мене, і більше ніколи не дзвоніть!
Ольга Дмитрівна була просто розчавлена: вона так довго мріяла видати Марину заміж, хотіла побачити онуків та й просто сподівалася, що Марина знайде своє жіноче щастя. А в Марини ніби впав тягар із плечей. Вона раділа, що не припустилася непоправної помилки, і найголовніше – вона чекала дзвінка від Юрія.
Спочатку Марина не надто хвилювалася, що Юра не дзвонить. Він зайнята людина, до того ж йому теж, напевно, треба було набратися сміливості, щоб подзвонити Марині.
Але минув уже тиждень, а чоловік, як і раніше, не оголошувався. Марина часто перевіряла свій телефон, тримала його постійно в руках, але жодних звісток від Юри не було.
– Гаразд, доведеться дзвонити самій, – вирішила одного разу Марина. – Юрко як був непунктуальним, так і залишився. Що ж, доведеться йому нагадати про себе.
Марина почала дзвонити, але їй ніхто не відповів. Але за годину Юрко сам передзвонив, і здивовано запитав:
– Марино, це ти? А я тут запрацював, зовсім про тебе забув. Ти щось хотіла мені сказати?
– Не знаю, просто вирішила зателефонувати, – невпевнено сказала Марина, картаючи себе за таку відповідь.
– Гаразд, я тут трохи зайнятий. Давай пізніше зідзвонимося, добре?
– А може, завтра сходимо до кафе? Туди, де ми були минулого разу? – випалила Марина, переживаючи, що Юрко зараз кине слухавку.
– Знаєш, Марино, круто, що ми з тобою зустрілися, – після невеликої паузи сказав Юра. – Але навіщо нам ворушити минуле? Все одно у наших стосунків немає майбутнього. Сподіваюся, ти не поставилася до нашої зустрічі надто серйозно?
– Ні, звичайно, – через силу сказала Марина, а на очах у неї виступили сльози. – Я ж кажу, дзвоню просто так, від нудьги. І взагалі, я заміж незабаром виходжу.
Марина з невдоволенням кинула трубку. Як вона могла бути такою не розумною та наївною, щоб знову повірити Юрію? Адже це через нього вона скасувала весілля з Володимиром, і тепер знову лишилося одне.
На щастя, Ольга Дмитрівна була мудрою жінкою і підтримала Марину:
– Це на краще, що ти щодо весілля передумала. Яка радість все життя прожити з нелюбимою людиною? І про Юру забудь, він тебе не вартий. Зустрінеш ти ще свою людину, не переживай.
Марина більше не бачилася ні з Володимиром, ні з Юрою. І, незважаючи на всі невдачі, Марина була впевнена, що колись знайде своє щастя.