Ольга дізналася, що її чоловік Олег їй зраджує. Дізналася вона про це випадково. Жінка зайшла в хімчистку, бо хотіла забрати костюм чоловіка. Але разом з ним їй раптом видали… Яскраву жіночу сукню! – Ви мабуть помилилися, – сказала Ольга. – Це не моє. – Та ні, все правильно, – відповіла їй дівчина на видачі. – Костюм чоловічій і ще сукня в горошок. В мене все записано…– Олеже, а що це таке? – спокійно запитала Ольга ввечері в чоловіка. Жінка поклала перед ним на кухонний стіл яскраву сукню в горошок. Олег глянув на неї й побілів від побаченого

Ольга дізналася, що її чоловік Олег їй зраджує.

Дізналася вона про це випадково. Жінка зайшла в хімчистку, бо хотіла забрати костюм чоловіка.

Але разом з ним їй раптом видали… Яскраву жіночу сукню!

– Ви мабуть помилилися, – сказала Ольга. – Це не моє.

– Та ні, все правильно, – відповіла їй дівчина на видачі. – Костюм чоловічій і ще сукня в горошок. В мене все записано…

…Суперниця Ольги виявилася одного з нею віку і носила одяг на два розміри більший, аніж сама Ольга, яка після п’ятдесяти почала набирати вагу, але не критично.

Принаймні продавці не пропонували їй іти в магазин великих розмірів. А ось ЦІЙ не завадило б…

…– Олеже, а що це таке? – спокійно спитала Ольга ввечері у чоловіка.

Жінка поклала на кухонний стіл яскраву сукню в горошок.

Олег глянув на неї й побілів від побаченого.

Ольга чомусь думала, що чоловік усе заперечуватиме, розповість історію про троюрідну тітку чи ще щось таке.

Але Олег прикрив обличчя руками і тихо сказав:

– Я її люблю…

Виявилося, що він уже рік живе на дві сімʼї. А ще виявилося, що Ольга чудово знає свою суперницю!

Це була перукарка Олена, до якої вона якось записалася на стрижку.

Стрижка їй не сподобалася – надто коротко вийшло, і більше до неї вона не ходила.

Як вони примудрилися зійтись із Олегом – залишалося загадкою.

Питати вона не стала, переживала, що не витримає і почне галасувати.

А це було не в її стилі. Ольга завжди пишалася тим, що вона врівноважена.

…Розлучилися вони тихо, без сварок і драм. Олег, зрадівши такому вдалому розкладу, залишив їй квартиру, правда, дачу і машину забрав.

Його Оленка виявилася хазяйновитою і вже планувала, які сорти помідорів і редиски буде там вирощувати.

Сама Ольга дачу ніколи не любила, тому не дуже засмутилася. На машині вона не їздила, тож цієї втрати теж не відчула.

А ось без чоловіка, якого, як їй здавалося, вона ніколи особливо не любила, виявилося тяжко. Чи то вона звикла до нього, чи вік був не той, щоб залишатися одній. Дочка поривалася приїхати, але Ольга її відмовила – все одно вони ніколи не були особливо близькі, тільки вчитиме її життю, як завжди:

– Мамо, ти маєш працювати, скільки можна сидіти вдома?!

– Мамо, дивись яка програма для літніх людей, можеш повчитися і потім влаштуватися на роботу!

– Мамо, ну що це за пальто на тобі, ти його в музеї взяла?

Ні, цього зараз Ользі не було потрібно…

Але доводилося визнати – дочка мала рацію, і треба було їй працювати.

Але Олег не хотів, щоб Ольга працювала. Йому подобалося, щоб удома на нього завжди чекали гарячі страви й ідеальна чистота. Мама у нього була лікаркою і привчила його з дитинства до чистоти.

Ну і з дочкою Ольга багато морочилася – танці, англійська, репетитори…

І нащо тільки вона тим займалася, незрозуміло. Дочка працює тепер якоюсь танцівницею в клубі. Знала б Ольга, то не витрачала б стільки сил і грошей…

…Коли Ольга йшла на першу співбесіду, вона була впевнена, що її візьмуть.

А коли йшла на п’ятнадцяту, то знала, що їй відмовлять.

Якась добра жінка в черзі порадила їй звернутися у центр зайнятості. На той час гроші в Ольги майже закінчилися, а просити доньку було соромно.

У центрі зайнятості її зустріла непривітна молода жінка, якій теж, судячи з усього, доводилося одягатися в магазині великих розмірів.

Вона швидко переглянула документи Ольги і запитала:

– Тобто ви з двадцяти трьох років ніде не працювали?

– А це що, заборонено?! – не витримала Ольга.

Дівчина хмикнула.

– І за освітою ви архітектор… Ви знаєте, що за тридцять років ця сфера… Дещо змінилася?

– Ви на що натякаєте, що я відстала від життя, га? Між іншим, я смартфон швидше за доньку освоїла, вона досі фотографії до ладу обробити не може!

Дівчина подивилася на неї уважніше.

– У вас є дочка?

– Звичайно є!

– І скільки їй років?

– Та ось, тридцять скоро буде. Але до чого тут вона? Робота мені потрібна, а не їй. Хоча… Знали б ви, ким вона працює, сором… Я на неї все життя своє витратила, он не працювала тридцять років, а вона…

Дівчина закрила папку і сказала.

– Значить так. Мене звуть Марина. І я беру вас на роботу. Мені потрібна людина, яка допоможе мені спілкуватися з моєю мамою.

Ольга з подивом глянула на неї.

– А я тут причому?

– При тому, що ви – викапана моя мама! Мені психолог сказав, що я не вирішу своїх проблем, поки не навчуся нормально спілкуватися з матір’ю. А як це зробити? Що б я не сказала, вона завжди незадоволена! І ось я думаю – може, ви за мене їй відповідатимете? Ну правильними словами. Вона перестане до мене сваритися, а я перестану їсти без упину. Як вам таке?

Так, пропозиція була настільки безглузда, що Ольга розсміялася.

Вона встала, забрала свої документи і сказала:

– Здається, я починаю розуміти вашу маму. Подібної нісенітниці я ще ніколи у своєму житті не чула!

Ольга вже підійшла до дверей, але навіщось обернулася. Обличчя дівчини зморщилося, вона по-дитячому шморгала носом. Дочка так само в дитинстві плакала. Ольга зупинилася.

– Гаразд, – сказала вона. – Тільки я всім говоритиму, що влаштувалася психологом. Скажу, що курси перепідготовки пройшли…

…Спочатку все йшло не дуже: Марина дзвонила їй, зачитувала повідомлення матері, питала, що їй відповідати.

Ольга диктувала, і Марина починала сперечатися.

Правда, втомившись від суперечок з Ольгою, Марина іноді здавалася і відповідала щось середнє, і результат не змусив на себе чекати – мама вже не так сильно сварилася, а Марина не так багато їла.

По суботах у Марини були розмови по телефону з мамою, і в ці дні Ольга приїжджала до неї в квартиру. Марина ставила розмову на гучний зв’язок, і Ольга писала їй відповіді на листочку.

Стосунки у Марини з матір’ю і справді покращилися, хоча навіть сама Ольга визнавала те, що мати у Марини перегинає палицю.

Так, дівчина була повненька, але хіба це причина сваритися?

– А де твій батько? – спитала Ольга, вирішивши, що, може, той теж завів коханку, і тому мати Марини така зла.

– Його не стало багато років тому, я ще була маленькою, – відповіла Марина. – Я так на нього сердилася в дитинстві! Ну що він нас покинув. Я не розуміла тоді, що це не можна зупинити. Ми погано жили, грошей зовсім не було. Іноді мені здається, що я тому так багато і їм – добралася до їжі і не можу зупинитися.

Жаль було цю дівчинку. І хоча Ольга вже знайшла собі нормальну роботу – касиркою в кінотеатрі, але все одно допомагала їй.

Після суботніх дзвонів вони пили чай і розмовляли. Спочатку так, ні про що, потім Марина почала ділитися з нею своїми особистими справами, та й Ольга розповіла і про чоловіка з його коханкою, і про дочку, яка працює танцівницею.

– А можна, я це мамі розповім! – засміялася Марина. – Бо їй моя робота не подобається.

Ольга навіть про сестру Марину розповіла.

– Ми завжди такі дружні були, жодного разу у житті не посварилися! А потім я закохалася. Його Петро звали – високий, гарний, він водієм працював. Але я тоді була горда і сказала йому, що він мені не пара. Настя, звісно, ​​знала, що він мені подобається. І сказала, що я недолуга. А я ж була професорська донька, вихована, з гарною освітою. А хто він? Недолуга я була, звісно. Поїхала влітку до бабусі, а коли повернулася – ці двоє вже зустрічаються. Тоді я сказала сестрі, що вона зіпсує своє життя і поїхала назавжди.

– У сенсі – назавжди? – не зрозуміла Марина.

– В прямому. Ми бачилися з нею всього три рази – на поминках батька, на поминках матері, і в нотаріуса, коли оформляли заповіт. Він її в інше місто відвіз, а я тут заміж за Олега вийшла.

– І ви досі не спілкуєтесь?

Ольга проковтнула грудку і сказала:

– Її не стало два роки тому.

– А ви не поїхали навіть на поминки?

– Не поїхала, – підтвердила Ольга.

Марина похитала головою.

– Так… Тут, схоже, психолог вам більше потрібен, аніж мені. А знаєте, що? Вам треба поїхати до неї на могилку. До сестри. І поговорити з нею, як із живою. Я так зробила, з татом поговорила. І відлягло. Це й справді допомагає.

Спочатку Ольга не сприйняла цю пораду всерйоз. Але чомусь ця думка не відпускала її. Вона пам’ятала, як Петро подзвонив їй, як вона не могли вимовити жодного слова: чи то від неможливості повірити в те, що сестри більше немає, чи то через те, що його голос все ще мав над нею владу, від одного його звуку серце збивалося з ритму.

Олегу вона нічого не сказала і на поминки не поїхала. Не хотіла бачити сестру на цвинтарі, не могла зустрітись з Петром і не видати себе.

Адресу вона знала – сестра всі ці роки писала їм, надсилала свої фотографії й фотографії дітей.

Прокинувшись у ліжку до третьої ранку, Ольга встала і купила квиток на поїзд. Швидко, доки не передумала.

І після цього заснула так міцно, що вранці не почула будильника і вперше за довгі роки проспала…

Марина схвалила її рішення і сказала, що тепер, мабуть, впорається і без допомоги Ольги.

– Може, я навіть з’їжджу до неї в гості, – невпевнено промовила Марина.

…Ольга приїхала. В готелі їй не дуже сподобалося – кімнати маленькі й жаркі, вікна виходять на дорогу.

Ну, нічого, вона тут ненадовго.

Поставивши валізу і вмившись з дороги, Ольга зателефонувала в адміністрацію цвинтаря.

Було дивно вимовляти ім’я сестри, стало сумно, з очей пішли сльози.

Про себе Ольга репетирувала, що скаже Насті – що прощає її і не тримає більше зла, що шкодує про ці роки, коли ігнорувала її повідомлення, хоч усе й читала уважно і навіть перечитувала.

Слова підбиралися погано. Ольга зітхнула, переодяглася в строгу сукню (все ж таки на цвинтар їде), відзначила, що вона на ній трохи обвисла (чи то від переживань, чи то дивлячись на Марину, їсти Ольга стала набагато менше) і навіть залишилася задоволена своїм відображенням у дзеркалі.

Квіти вирішила купити біля цвинтаря, напевно там продають.

Вийшла з номера, взявши з собою тільки сумочку, пройшлася коридором, спустилася сходами. У дверях вона зіткнулася з чоловіком в картатому костюмі. Він пропустив її, притримавши важкі двері.

– Ольга?

Від його голосу серце стрепенулося. Якби не ті фотографії, що сестра надсилала всі ці роки, Ольга б його й не впізнала.

Петро дуже змінився з їхньої останньої зустрічі. Та й вона також. Але він її впізнав, хоч Ольга й не надсилала жодної своєї фотографії.

Вона зупинилася, не знаючи, що робити далі. Він ступив уперед і міцно обійняв. Від нього пахло лимоном і морською водою.

– Як ти тут, Ольго?! Чому не подзвонила?!

Вона стояла як статуя – не підняла рук для обіймів у відповідь, не змогла навіть посмішку показати. Ольга думала, що за роки почуття всохло і вщухло, але зараз воно піднімалося в ній, обплутуючи своїми гілками, розпускаючись дивовижними квітами, що пахли лимоном і морською водою.

– Я хотіла сходити на могилку до Насті, – ледь вимовила вона, розуміючи, що подальше мовчання буде надто дивним. – Не хотіла нікого турбувати, вирішила пожити в готелі.

Петро засміявся.

– Так це мій готель! Оце збіг – а я ще їхати сьогодні не хотів, але трубу в підвалі прорвало, і вирішив сам проконтролювати, що тут і як. Ольго, як же ж я радий тебе бачити! Ти зовсім не змінилася… Знаєш що? Давай так – я зараз попрошу дівчаток приготувати тобі каву, з вершками, як ти любиш, ти все ще любиш з вершками, так?

Я піду, швидко розберуся зі справами і відвезу тебе на цвинтар. А потім до нас.

Ні-ні, я не приймаю жодних заперечень! Увечері повинні заїхати діти, ти ж їх так і не бачила? Я накажу перевезти твої речі до нас. І, взагалі, я сам все збирався тобі подзвонити, але переживав, що ти не відповіси, ну і…

Він розвів руками і замовк. А Ольга раптом зрозуміла, що всі її страхи та образи всі ці роки були тільки в неї в голові. Вона відчула сильну тугу за часом, який вже ніяк не можна було повернути, за сестрою, яку більшу частину життя не знала з власної провини. І вона сказала:

– Гаразд. Зробімо так, як ти кажеш…

На цвинтарі Петро делікатно відійшов убік. Ольга не змогла нічого сказати сестрі. Але вона змогла подивитися на фотографію, де та була дорослою, з добрими очима, як у мами. І пообіцяти, що повернеться сюди…

Будинок виявився затишний, трохи захаращений, але все одно милий. Відчувалося, що не вистачає жіночої руки, хороше прибирання йому б не завадило.

– А що ніхто з ваших дітей не хоче пожити з тобою? – спитала вона в Петра, намагаючись, щоб її голос звучав безтурботно.

– Ні, – зітхнув він. – Невістка не любить приватні будинки, а дочці далеко їздити до роботи. Але вони відвідують мене по черзі. Дякую, що турбуєшся, це так приємно. Я розумію, що ти не могла терпіти мене усі ці роки, вважала, що я не пара твоїй сестрі. Але я присягаюся, я був добрим чоловіком і ніколи її не ображав.

Якщо чесно, в юності я мріяв одружитися з тобою. Так-так, що ти так дивишся? Ти була такою красунею! Та й зараз нею залишилася…

Ольга стояла здивовано. Про що він говорить?

– Тобі недобре? – злякався Петро. – Сідай ось сюди, я принесу води…

Він заметушився, побіг на кухню. Ольга сіла в крісло, заплющила очі. Виходить, все не так погано, як вона думала. Вона переживала, що і сестра, і Петро знають про її нерозділене кохання, шкодують її, а може, й посміюються. Але, виходить, вони думали, що Ольга просто його недолюблює.

Тут її ніг щось торкнулася. Вона злякалася, розплющила очі. У ногах згорнулася кудлата собачка. Вона тихенько бурчала, намагаючись вкласти свою голову на туфлі.

– Ляля? – здивувався Петро.

Він так і стояв у дверях зі склянкою води, відкривши рота.

– Це ваша собачка?

Питання було недолугим, Ольга це розуміла – зрозуміло, що їхня, не чужа ж, прийшла з вулиці!

– Після того, як не стало Насті вона нікого не підпускає до себе, – тихо сказав він. – Це була її собачка. Ні мене, ні дітей вона не визнає, навіть цапнула мене нещодавно.

Ольга нахилилась і обережно погладила песика.

У цей момент задзвонив телефон. Вона скривилася – як не вчасно! Хотіла скинути, але побачила, що то Марина. Бідолашна дівчинка, напевно, знову посварилася з мамою.

– Алло?

– Ольго Василівно? Це Марина. Як там у вас? Ви вибачте, що я дзвоню, але, мені здається, у мене є зміни!

Після нашої розмови я вирішила – якщо вже ви після стількох років знайшли в собі сили поїхати, чому я не можу просто відвідати маму?

Тим більше, що рано чи пізно вона мене все одно змусить. Я купила торт і поїхала. І з’їла лише один шматочок!

Вона знову говорила, що я не слідкую за собою, що нікому така не потрібна, а коли я показала їй фото свого коханого, вона заявила, що по очах видно, що він негідник.

Але я трималася і не заперечувала їй. І не плакала. Але потім, уночі, не витримала.

Пішла на кухню, дістала торт, сіла на підлогу і почала їсти його ложкою прямо з коробки. Їла й плакала.

Вона зайшла, побачила це, взяла ложку і сіла поряд. Так ми й сиділи мовчки – їли торт, розмазуючи по щоках сльози.

А потім вона раптом каже:

– Я так переживала, що народиться хлопчик. Він сварився зі мною, твій батько. Дуже…

От і переживала, що син буде таким самим. Але ж народилася ти. І я запереживала ще більше – зрозуміла, що ти виростеш і станеш такою самою, як і я.

І до тебе теж сваритимуться, і тобі теж доведеться народжувати.

Я хотіла, щоб у тебе було інше життя. Розумієш?

…А я їй сказала, що коли мій колишній почав до мене щось там заявляти, я виставила його з дому. І ми з мамою засміялися, уявляєте?!

А потім вона каже:

– Ти така красива, моя доню…

Тоді я заплакала. І вона заплакала. Ми були в торті і сльозах, але такі щасливі. Я викинула цей торт, більше не хотіла його їсти. І більше не хотіла з нею сваритися… Ой, вибачте, я все говорю і говорю, ви як?

Ольга подивилася на фотографію сестри в рамці, на собачку, що вмостилася в ногах.

На Петра вона не дивилася, але відчувала його спиною.

– У мене все гаразд, – сказала Ольга. – Мені здається, тепер усе буде гаразд…