Вісімнадцятирічна Олена вже цілу годину сиділа перед дзеркалом і наводила на своєму обличчі красу, але їй щось не подобалося.
– Доню, що там не виходить? – не витримала і спитала Катерина. – Чи не на побачення збираєшся?
– Угу… – сказала невдоволено Олена.
– Та ти що?! – зраділа мама. – І хто він?
– Та так… Я й сама ще до ладу не знаю, хто він…
– Як це – не знаєш? – здивувалася мама, не розуміючи до чого та веде.
– Так ми ж в інтернеті познайомилися. Випадково. Через соціальні мережі. Вирішили сьогодні зустрітись.
– Ох, через інтернет… – Катерина насторожилася. – Але я сподіваюся, ти знаєш, чим він займається?
– Начебто студент.
– Як це наебто? – у мами на серці з’явилася тривога. – Що це за новини? Зібралася йти на побачення, і не знаєш до кого. Він, мабуть, знає, до кого йде?
– Ні, – спокійно відповіла дочка. – І він про мене нічого не знає. У нас із ним на фото на сторінці навіть фотографій справжніх немає. Тож у нього про мене – інформації ніякої, і я спеціально нічого про себе не пишу, щоб не було зайвої їжі для пліткарок.
– Господи, ну ви й живете, молодь… – скрушно зітхнула мати. – І тепер ти зібралася йти на побачення до людини, яку зовсім не знаєш…
– Зате я знаю, як він ставиться до життя. Ми ж з ним листувалися цілий тиждень. Він дуже цікаво викладає свої думки, мамо. Відразу видно, що непересічна людина. І взагалі… Цікаво ж познайомитися з новою людиною…
– Ага … Дуже цікаво … – З сарказмом сказала Катерина. – Аби він пройдисвітом не виявився. І чого ти тоді перед дзеркалом цілу годину сидиш і таку красу наводиш? Він же ж тебе все одно ніколи не бачив.
– Як це? Я ж маю бути красивою.
– А ти хіба в мене не красива?
– Я? Звісно, мамо. Найпростіша. І зовсім несучасна. А мені хочеться людині сподобатися. От і думаю, який образ на обличчі створити… Якийсь, незвичайний…
– Значить, ти обличчям хочеш його зачарувати? – засміялася, раптом, Катерина. – А раптом він цього не вартий? І сам виявиться – так собі… Непривабливою людиною…
– А ти пропонуєш дівчині першого ж дня вирушити на побачення негарній?
– Не обов’язково. Але краще буде, якщо ви один одного оціните не за красу, а за щось інше.
– Так не буває, мамо. Спочатку люди звертають увагу на зовнішність, а потім…
– Багато ти в житті розумієш, дівчинко… – посміхнулася Катерина. – До речі, а ти знаєш історію одруження нашої баби Зіни, твоєї двоюрідної бабусі?
– Ні, не знаю.
– А ось тоді я тобі зараз розповім. Нашу бабу Зіну, коли вона була молодою, із заплющеними очима заміж покликали.
– Як це – із заплющеними очима? – Олена недовірливо подивилася на матір. – Дід Петро її вибирав навпомацки?
– Навпомацки? – Катерина зареготала. – Ой, кумедна ти в мене, Оленко. Скажеш теж, навпомацки… Хоча, можна сказати й так.
Баба Зіна якраз медсестрою працювала в лікарні. А Петро потрапив у цю саму лікарню після пригоди на дорозі.
Щось і очі зачепило. Лікарі думали, що й бачити не буде.
Отож, коли він у лікарню потрапив, то обличчя в нього було повністю перемотане.
Тільки там де рот, залишили смужку, щоб можна було його якось годувати. От Зіна цього Петра цілий місяць із ложечки й годувала.
– Цілий місяць?
– Майже. А коли він, нарешті, відійшов і знову почав говорити, вони все розмови почали вести.
Зіна розповідала йому про своє дитинство, він їй про своє. І вони непомітно так один до одного прив’язалися, що Петро раптом одного разу взяв і несподівано пропозицію їй зробив. Все ще із закритими очима.
– І вона погодилася? – здивувалася Олена.
– Ага. Не замислюючись.
– А якби він залишився таким? На все життя.
– Ох, дочко, дивні ти слова говориш, – зітхнула невдоволено Катерина. – Вони ж покохали один одного. Невже ти не зрозуміла?
А коли любиш, хіба щось ще думаєш? Так от, дідусь Петро пізніше зізнавався, що коли він пропозицію Зіні робив, то дуже боявся.
Бо був певен, що медсестра йому обов’язково відмовить.
А коли вона погодилася, він довго не міг у це повірити. Та найцікавіше було, коли йому пов’язку з очей знімали. Він думав, раз вона за нього погодилася заміж піти, значить, вона – дівчина пересічної зовнішності, а, може, навіть і взагалі негарна. А коли Петро її побачив, він навіть заплакав.
– Чому, заплакав?
– Бо не повірив своїм очам. Бо ж баба Зіна такою красунею була, очей не відвести.
У неї весь чоловічий колектив шпиталю був закоханий. А вона слабу людину в чоловіки обрала.
Петро так і сказав:
«Зіночко, я думав, що ти за мене пішла від безвиході. А ти – найкрасивіша дівчина на світі!»
Ось так, Олено. Можна людину і із заплющеними очима полюбити. Якщо ти маєш чим це зробити.
– Мамо, ти на що натякаєш?
– А на те, що треба слухати серце й душу. Вони можуть розглянути людину без очей. А ти тут оригінальність на обличчі намагаєшся зробити…
– А може, ти й маєш рацію, матусю. – Олена рішуче кивнула. – Піду-но я на побачення така, яка є насправді!
…Повернулася Оленка додому пізно, і дуже весела. Вона зайшла в квартиру, й одразу полізла до мами обійматися.
– Ти чого така задоволена? – посміхаючись, спитала Катерина.
– Та так… Добре, мамо, що ти мені про бабу Зіну розповіла.
– Це чому – добре?
– Не знаю. Добре, і все. Мені тепер якось легше жити стало. Я наче дихати стала по–іншому.
– Прямо, по-іншому?
– Ага. І цей Олександр, з яким ми сьогодні зустрічалися, він знаєш, що мені сказав, коли ми прощалися? Добре, каже, що ти на сучасних нещирих дівчат не схожа.
– На нещирих? Це на яких?
– Ну, мамо, ну, ти що, не розумієш чи що? Ну, це ж ці, які однакові. Які обличчя собі роблять як у зірок.
– Виходить, ти хлопцеві зовнішністю сподобалася?
– Мамо, до чого тут зовнішність? – усміхнулася дочка. – Ти ж сама сказала, що у людині головне не це. Що людину можна побачити і із заплющеними очима. А ми з ним так довго і цікаво розмовляли. Але все одно не наговорилися. Завтра продовжимо.
– Ох, Оленко, мені вже стає лячно… – з побоюванням подивилася Катерина на дочку.
– Та годі тобі, мамо! – засміялася дочка. – Ти не бійся, він також несучасний.
Олена знову обійняла маму, і щасливо засміялася…