Олена витерла руки об рушник і подивилася на годинник. Чоловік мав повернутися з роботи за півгодини, і їй хотілося закінчити з прибиранням до його приходу. Останні місяці Сергій затримувався все частіше, а коли приходив додому, був дратівливий і небалакучий. Двадцять п’ять років шлюбу перетворилися на рутину, де кожен жив своїм життям.
Жінка дістала з духовки запіканку – улюблену страву чоловіка. Наразі він ледве помічав, що їсть. Вона пам’ятала часи, коли Сергій нахвалював кожен її кулінарний витвір, коли вони могли годинами сидіти на кухні, обговорюючи минулий день. Тепер їх розмови зводилися до коротких фраз про побутових дрібницях.
Вхідні двері гримнули, і в коридорі почулися кроки чоловіка. Олена поправила зачіску і розгладила фартух.
– Вечеря готова? – спитав Сергій замість привітання, проходячи на кухню. Він був одягнений у нову сорочку, яку Олена бачила вперше, і від нього виходив незнайомий аромат парфуму.
– Так, зараз розігрію, – Олена дістала каструлю з холодильника. – Як минув день?
– Нормально, – відмахнувся Сергій, не відволікаючись від телефону. – Нам треба поговорити.
Олена застигла. Цю фразу вона чекала вже кілька місяців. Жіноча інтуїція нагадувала: у чоловіка хтось є. Занадто багато ознак – новий одяг, парфуми, постійні затримки на роботі, таємничі дзвінки.
– Я слухаю, – вона поставила тарілку перед чоловіком, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
– Олено, так більше не може тривати, – Сергій відклав телефон і подивився їй у вічі вперше за довгий час. – Ми живемо як сусіди. Думаю, нам треба розійтися.
Хоча Олена була готова до цієї розмови, слова чоловіка все одно було важко почути.
– У тебе є інша? – спитала вона просто.
Сергій повагався, потім кивнув.
– Скільки їй років? – несподівано спитала дружина.
– Та яка різниця! Їй тридцять п’ять.
Олена гірко посміхнулася. Тридцять п’ять. На п’ятнадцять років молодша за неї. Напевно красива, струнка, без зморшок навколо очей та сивого волосся, яке Олена ретельно зафарбовувала щомісяця.
– І давно це триває?
– Півроку, – Сергій відсунув запіканку. – Я хочу розлучення, Олено. Ми з тобою давно стали чужими людьми.
Олена мовчки дивилася на чоловіка. Двадцять п’ять років одруження. Двоє дітей, що виросли. І ось так просто – «хочу розлучення».
– Добре, – нарешті промовила вона. – Якщо ти вирішив.
– Ти не заперечуватимеш? – у голосі Сергія пролунало здивування.
– А сенс? – Олена встала і почала прибирати зі столу. – Тримувати тебе? Благати залишитися? Я не принижуватимуся.
Він явно не очікував такої реакції. Можливо, готувався до сліз, сварок, докорів.
– Я наступного тижня з’їду, – сказав він після паузи. – Знайду орендовану квартиру.
– Як скажеш, – відповіла Олена, відвернувшись до раковини, щоб він не бачив її очей, повних сліз.
Ніч Олена провела без сну. Вранці, з червоними від сліз очима, вона поїхала на роботу, намагаючись не думати про майбутнє розлучення. У бухгалтерії будівельної компанії, де вона пропрацювала останніх десять років, її зустріла Наталка, єдина близька подруга.
– Що сталося? – одразу спитала вона, побачивши обличчя жінки.
– Сергій йде, – тихо відповіла Олена, включаючи комп’ютер. – У нього інша.
– Ось негідник! – обурилася Наталка. – І хто вона?
– Якась Анжела. Тридцять п’ять років.
– Класика жанру, – пирхнула подруга. – Сивина в бороду… Що тепер робитимеш?
– Житиму далі, – знизала плечима Олена. – Що лишається?
В обід Олені зателефонувала мати і здивувала її несподіваною новиною. Вона була в квартирі своєї сестри, якої не стало місяць тому, розбирала її речі та папери, і натрапила на заповіт. Виявляється, тітка Віра заповідала свою двокімнатну квартиру племінниці Олені, а не своїй сестрі, як усі думали. Олена часто відвідувала тітку останніми роками, допомагала з ліками, прибиранням, але ніколи не думала, що та заповідає їй квартиру. То була несподівана, але дуже своєчасна підтримка долі.
Увечері, коли Олена повернулася додому, Сергій вже складав речі.
– Я знайшов квартиру, – сказав він. – Переїжджаю завтра.
– Так швидко? – Здивувалася жінка.
– Що швидше, то краще для всіх, – він акуратно складав сорочки. – Я заберу лише свої особисті речі. Меблі та техніку залишаю тобі.
– Як благородно, – не втрималася від сарказму Олена.
Сергій кинув на неї невдоволений погляд, але промовчав.
– До речі, – сказала Олена, – тітка Віра залишила мені свою квартиру у спадок.
Рука Сергія, що складала светр, на мить застигла.
– Ось як? Вітаю, – він намагався говорити байдуже, але Олена помітила, як змінився його погляд.
– Так, несподівано вийшло, – вона знизала плечима. – Думаю, переїду туди. Завжди любила цей район.
Сергій кивнув і продовжив збори, але Олена бачила, що новина зачепила його. Квартира тітки Віри знаходилася у престижному районі, недалеко від центру. Триметрові стелі, просторі кімнати, балкон з видом на парк – справжня перлина.
Наступного дня Сергій поїхав. Олена залишилася одна в квартирі, де пройшла більшість її сімейного життя. Дивне почуття порожнечі та одночасно свободи охопило її.
За тиждень пролунав несподіваний дзвінок.
– Олено, це я, – голос Сергія звучав незвично м’яко. – Як ти?
– Нормально, – сухо відповіла вона. – Щось сталося?
– Ні, просто хотів дізнатися, як ти справляєшся, – у його голосі з’явилися дбайливі нотки, яких Олена не чула вже багато років. – Може, потрібна допомога з чимось?
– Дякую, я впораюся, – жінка була здивована цим раптовим виявом уваги.
– Слухай, я подумав… Може, зустрінемось, поговоримо? Можу заїхати сьогодні ввечері.
Олена сповільнилася. Щось у цьому дзвінку насторожувало її.
– Навіщо, Сергію? Ми все обговорили.
– Просто хочу переконатися, що з тобою все гаразд, – наполягав він. – І є деякі питання щодо документів.
– Гаразд, – неохоче погодилася Олена. – Приїдь до семи.
Увечері, коли у двері подзвонили, Олена була здивована. На порозі стояв Сергій – гладко поголений, у новому костюмі, з букетом квітів та коробкою цукерок.
– Привіт, – усміхнувся він.
Олена мовчки відступила, пропускаючи його до квартири. Від чоловіка пахло дорогим парфумом, волосся було акуратно покладене.
– Ти добре виглядаєш, – сказав Сергій, оглядаючи її з ніг до голови. – Погарнішала.
– Дякую, – стримано відповіла Олена. – Ти говорив про якісь документи?
– Так, але спочатку давай поп’ємо чаю, – він простяг їй квіти. – Я купив твої улюблені цукерки.
Олена з підозрою спостерігала, як Сергій метушиться на кухні, дістає чашки, заварює чай – усе те, чого він не робив роками.
Сергій помішував чай, явно збираючись із думками.
– Олено, я багато думав останніми днями, – нарешті сказав він. – Мені здається, ми поспішили з розлученням.
Олена застигла з чашкою в руці.
– Ось як?
– Так, – Сергій дивився їй у вічі. – Двадцять п’ять років не можна просто так перекреслити. У нас спільні діти, онуки, напевно, скоро з’являться. Може, варто спробувати все налагодити?
– А як же Анжела? – Запитала Олена, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Я зрозумів, що то була помилка, – Сергій узяв її за руку. – Ти моя справжня сім’я. Анжела це просто захоплення, хвилинна слабкість.
Олена м’яко звільнила руку.
– Сергію, ти дізнався про мою спадщину і раптом вирішив повернутися?
– До чого тут спадок? – обурився він. – Я справді усвідомив, що вчинив нерозумно. Просто збіг.
– Дивний збіг, не знаходиш? – Олена гірко посміхнулася. – Тиждень тому ти збирав речі і казав, що ми чужі люди.
– Люди змінюються, – наполягав Сергій. – Я припустився помилки і визнаю це. Дай мені шанс виправити все.
– Я подумаю, – ухильно відповіла жінка. – Мені потрібен час.
Сергій засяяв:
– Звісно, я розумію. Не кваплю. Може, сходимо кудись у вихідні?
– Можливо, – Олена проводила його до дверей, не розуміючи, що відбувається.
У наступні дні Сергій дзвонив щовечора, пропонував сходити до кафе, театру, кіно. Олена трималася чемно, але відсторонено. Щось підказувало їй: справа не в каятті, а в чомусь іншому.
Через два тижні Олена поїхала в квартиру тітки, взявши у своєї матері ключі, хотіла оглянути свою спадщину. Хоча вона була тут багато разів, зараз все сприймалося інакше. То була тепер її квартира, залишалося лише оформити документи. Вона ходила по кімнатах, уявляючи, як могла б тут жити, які меблі поставити, які штори почепити.
У цей момент зателефонував Сергій.
– Привіт. Ти де зараз? – спитав він.
– У квартирі тітки Віри, – не подумавши, відповіла жінка.
Сергій швидко відповів, що він недалеко і зараз під’їде. Олена не встигла нічого заперечити, як він вимкнувся.
– Відмінне місце! – перше, що сказав Сергій, входячи в квартиру тітки. – Центр міста, поряд. Знаєш, я подумав – може нам варто продати нашу квартиру і переїхати сюди? Почати тут все із чистого аркуша.
Олена уважно подивилася на чоловіка. В його очах світилися якійсь дивні іскорки, яких вона раніше не помічала.
– Сергію, давай начистоту. Ти повернувся через гроші?
– Що за нісенітниці! – обурився він.
– А якби не було спадщини?
– Олено, ти несправедлива! – Сергій підвищив голос. – Я намагаюся врятувати нашу сім’ю, а ти все зводиш до грошей!
– Відповідай на запитання, – наполягала Олена. – Якби не квартира, ти повернувся б?
Сергій відвів погляд:
– Не знаю. Але яка різниця? Головне, що тут. Ми могли б розпочати все спочатку. Продати стару квартиру, відремонтувати цю квартиру.
– Є різниця, – тихо сказала Олена. – Величезна.
– Олено, не будь не розумною, – Сергій перейшов у наступ. – Тобі п’ятдесят років. Думаєш, черга з наречених вишикується? А разом ми можемо непогано влаштуватися. Я міг би зайнятися ремонтом тут, зробити все за вищим розрядом.
– А як же Анжела? – Запитала Олена, схрестивши руки.
– Я ж сказав – з нею покінчено! – роздратовано відповів Сергій. – Це було тимчасове помутніння.
– Правда? – Олена дістала телефон. – А чому тоді вона дзвонила мені вчора? Ридала в трубку, що ти обіцяв розлучитися і одружитися з нею. Говорила, що ви планували спільну відпустку в Туреччині.
Сергій змінився на обличчі.
– Вона обманює. Нічого я їй не обіцяв.
– Сергію, вона надіслала мені скріншоти вашого листування, – Олена похитала головою. – Там все: і про весілля, і про відпустку.
– Добре, – нарешті сказав він. – Це нічого не означає. Я вибрав тебе.
– Ти вибрав квартиру, – поправила його Олена. – Знаєш, Сергію, я подала на розлучення ще тиждень тому.
– Думаєш, впораєшся сама? – зневажливо посміхнувся Сергій. – Кому ти потрібна у своєму віці? Сидітимеш тут на самоті і з кішками розмовлятимеш?
– Можливо, – спокійно відповіла Олена. – Але краще бути однією, ніж із тим, хто бачить у мені лише гаманець. – Іди, – твердо сказала Олена.
– Ти про це пошкодуєш, – процідив Сергій, прямуючи до дверей. – Я ще повернуся за своїм!
– Тут немає нічого твого, – відповіла Олена, зачиняючи за ним двері.
Коли кроки чоловіка стихли на сходах, вона сіла у старе крісло тітки Віри. На душі було гірко, але спокійно. Двадцять п’ять років спільного життя закінчилися негарно, але тепер вона точно знала, що робить правильно.