Олена та Олександр сьогодні вечеряли задумані. Справа в тому, що їхня двадцятирічна донька Соня, студентка третього курсу університету, повідомила, що її молодий чоловік зробив їй пропозицію.
Чомусь дехто вважає, що батьки дівчат дуже хочуть, щоб їхні дочки швидше вийшли заміж і залишили рідну домівку. Але це не так. Звісно, батьки бажають щастя своїм дівчаткам та раді, коли ті знаходять другу половину. Але, маючи великий життєвий досвід, вони розуміють, що все, що здається прекрасним, таким не є.
Ось і Олена з Олександром переживали.
По-перше, тому, що Соня, на їхню думку, була ще дуже молода для заміжжя. Зараз їй треба вчитися, спілкуватися з друзями, закохуватися, розчаровуватися – набувати досвіду, який допоможе навчитися розбиратися в людях.
По-друге, вони вважали, що дочка ще не готова бути господаркою в будинку. Ні, Соня вміє готувати, вона допомагає матері в прибиранні та інших домашніх справах. Але допомагати – це одне, а вести будинок у режимі нон-стоп двадцять чотири на сім – це зовсім інше. А їй доведеться поєднувати це з навчанням.
По-третє, вони абсолютно нічого не знали про нареченого дочки, крім того, що його звуть Славко і що він цього року закінчує навчання.
– Не знаю, Сашко, рано їй ще заміж, я прямо відчуваю, що нічого хорошого з цього не вийде, – сказала дружина.
– Олено, а якщо це кохання? Ось ми зараз почнемо її відмовляти, вона на нас образиться, втече до свого Ромео і ще більше необдуманих вчинків наробить. Тож жодних категоричних заяв. Тим більше, ми ще не знаємо ні можливого зятя, ні того, з якої він сім’ї.
– Так, ти маєш рацію, треба обов’язково заздалегідь познайомитися з батьками Славка. Принаймні тоді ми зможемо зробити хоч якісь висновки, бо твердження «від осинки не народяться апельсинки» найчастіше виявляється вірним, – сказала Олена.
– Я думаю, що краще зробити це на нейтральній території, наприклад, у кафе.
– А може, краще у ресторані?
– Ні, у ресторані – це надто пафосно та офіційно. Давай у більш демократичній обстановці, – сказав Олександр.
Зустріч відбулася. Замовили столик у досить популярному кафе у центрі міста. Спеціально обрали будній день, о третій годині, поки не дуже багато відвідувачів, щоб можна було спокійно поговорити.
Почав батько Славка:
– Ну, я як зрозумів, що у нас сьогодні, так би мовити, попередня зустріч, щоб познайомитись. Я батько Славка – Борис, це моя дружина – Ірина.
– Дуже приємно, я Олександр, а це моя дружина Олена. Ми – батьки Соні.
– Так, донька у вас красуня, – продовжив Борис. – Ну, давайте, за знайомство.
Під час подальшої розмови з’ясувалося, що Борис має свій бізнес – два магазини автозапчастин. Мати Славка не працювала.
– На щастя, я можу собі це дозволити. Сім’ю забезпечує чоловік, – сказала Ірина, звертаючись до Олени. – Завжди співчувала жінкам, які мають працювати. Бідолашні!
– Чому ж? Я, наприклад, дуже люблю свою роботу, – відповіла їй Олена.
– Ви хочете сказати, що продовжували б кожен ходити до своєї лікарні, навіть якби ваш чоловік отримував більшу зарплатню? – здивувалася Ірина. – Я розумію, якби це була якась приватна клініка, а то звичайна міська!
– Сашко – головний інженер заводу, має гарну зарплату, але я ніколи не думала лишати роботу, – відповіла Олена.
У цей час Борис, який раніше активно спілкувався з Олександром, переключив свою увагу на сина:
– Ну, а де і на що ви збираєтесь жити? – задав він питання Славку.
– У червні отримаю диплом, зіграємо весілля, зїздимо у весільну подорож, а потім я знайду роботу, – сказав він. – А жити поки що у вас будемо. Чотири кімнати – місця всім вистачить.
– Так, добре тепер молоді, – сказав Борис. – А ми з гуртожитку починали.
– Ще чого вигадав – гуртожиток. Правильно Славко сказав, хай у нас живуть, ми хоч за ними доглянемо, – заперечила Ірина.
– А мені здається, що краще відразу жити окремо, – не погодилася з нею Соня, яка досі мовчала. – Можна винаймати квартиру.
– Що ти розумієш, дівчинко! – зупинила її Ірина. – Ти хочеш, щоб Славко працював на двох роботах і утримував тебе, поки ти будеш вчитися?
– Я сама можу утримувати себе, я вже рік працюю, – відповіла Соня.
– Офіціанткою? – єхидно скривилася Ірина. – Зазвичай студентки офіціантками підробляють.
– Ні, діловодом у юридичній фірмі. Щоправда, поки що на півставки, – сказала Соня.
– Гаразд, якщо весілля намітили на кінець липня, то заяву треба подавати десь у квітні, – підвів підсумок Борис. – Коли буде точно відома дата, зустрінемося та обговоримо все конкретно.
– Як тобі майбутні родичі? – запитав чоловік Олену, коли вони повернулися додому і залишилися одні.
– Не можу сказати, що я в захваті, але могло бути й гірше, – відповіла дружина.
– Борис – непоганий чоловік, всього сам домігся. Починав із простого автомеханіка.
– Як же тоді Ірина вийшла заміж за нього, такого простого? – поцікавилася Олена. – Як вона зважилася поєднати своє життя з просим робочим?
– Ти зараз сміятимешся, але Ірина зовсім не королева, вони з Борисом з одного села. І в гуртожитку вони жили, і на фабриці вона працювала. Це останні десять років вона із себе світську даму корчить, – сказав Олександр.
– Коли ти встиг усе це дізнатися? – здивувалася дружина.
– Поки ви там про своє, про дівоче, говорили, ми з Борисом поспілкувалися, – відповів він. – Загалом, якщо що, свекор у Соні буде нормальним.
– Для жінки головне, щоб у неї була нормальна свекруха, – заперечила Олена. – А з цим якраз можуть бути проблеми.
– Це все можна вирішити. Мене більше інше непокоїть: мені зять майбутній не сподобався, – сказав Олександр. – Мамине виховання. Через три місяці диплом отримає, а ще жодного дня ніде не працював. І жити із мамою планує. А Соні там, я відчуваю, не сподобається, – задумливо промовив Олександр. – Ти поговори з донькою. Час ще є.
Поки Олена думала, як побудувати розмову із Сонею, дочка сама її почала.
– Я зрозуміла, що Славко вам із татом не сподобався? – запитала вона у матері.
– Щиро кажучи, не дуже. Але ж ми бачили його всього дві години, тому наші висновки можуть бути помилковими. Ти знаєш його вже два роки, напевно, за цей час він робив різні вчинки – і добрі, і не дуже. Ось посидь, згадай, як він виявив себе у різних ситуаціях. Тоді й роби висновки, – порадила мати.
– А якщо взяти вчорашню зустріч, тобі не сподобалося? – запитала Соня.
– По-перше, його бажання жити із батьками. У цьому я згодна з тобою – краще починати сімейне життя окремо. І ще на що звернув увагу тато: чому Славко досі навіть не намагається підробляти? Я знаю багатьох студентів, які починають працювати з другого та в крайньому випадку – з третього курсу. У нас у стаціонарі половина санітарів – студенти-медики, причому дівчата і хлопці. А ти не питала його, чому він досі не шукає собі роботи?
– Питала. Але Славко сказав, що мати його картку поповнює регулярно, тож він не бачить сенсу працювати за копійки, – відповіла дочка.
– Ось це вже вчинок, який дозволяє зробити висновок, що Славко не буде працювати, як його батько, на благо сім’ї. І мама його у цьому підтримує. Тобто ти будь-коли можеш опинитися в ситуації, коли доведеться розраховувати тільки на себе. А якщо в тебе на руках у цей час буде дитина? – Запитала мати.
Після цієї розмови Соня взяла аркуш паперу і записала все добре, що вона знала про Славка. Вийшло досить багато: веселий, дотепний, душа компанії, класно грає на гітарі, почуття гумору в нього відмінне, найкращий капітан команди КВК.
Загалом Славко був популярним хлопцем і на місці Соні мріяла виявитися добра половина дівчат їхнього факультету.
Згадала Соня і інше: якщо була можливість ухилитися від роботи, Славко це завжди робив.
А одного разу вона зловила його на нечесності: вони компанією із семи людей пішли до кафе. Славко сплатив рахунок своєю карткою, а решті назвав суму, яку вони мають йому скинути. Соня бачила рахунок, але потім зрозуміла, що Славко розділив суму не на сім, а на шість чоловік. Тобто за нього заплатила решта, у тому числі й вона. Дівчина сказала йому про це, а він відповів: «Та гаразд, Соня не дрібниці. Це ж копійки». При цьому він не був жадібним: часто купував Соні квіти, до свят дарував подарунки.
І ще випадок, який запам’ятався Соні: в їхній компанії була одна пара – Віка та Стас, і ось три місяці тому з’ясувалося, що Віка вагітна. Хлопець запропонував їй самій вирішити це питання, заявивши, що він нічого не обіцяв, одружуватися не збирається, а бути батьком тим паче.
Віка перевелася на заочне відділення та поїхала додому. Соня співчувала Віці, а Славко сказав: «А в чому проблема? Вона сама мала думати. Чи сподівалася Стаса вагітністю у ЗАГС заманити? А вийшов облом».
Звичайно, Соня не почала все це розповідати мамі, але сама подумала, що, напевно, вона поспішила дати згоду Славку.
Він ніби відчув, що дівчина почала ставитися до нього якось по-іншому і стала наполягати на тому, щоб вони побралися прямо зараз, не чекаючи, поки він отримає диплом, а Соня закінчить третій курс.
Але їй не хотілося заміж, про що дівчина чесно сказала Славку.
– Чому? Тебе батьки відмовили? Я ще у кафе зрозумів, що не сподобався твоїй мамі.
– Мама тут ні до чого. Просто я подумала, що для мене зараз головне навчання. А заміж я ще встигну вийти, – відповіла Соня.
– Але май на увазі – не за мене, – невдоволено сказав Славко, повернувся і пішов, залишивши Соню одну посеред вулиці.