Коли дочка повідомила, що матиме дитину, Олена Сергіївна дуже зраділа. Марина вже п’ять років була одружена, жила в столиці, жила забезпечено, але ніяк не могла подарувати своєму Борису спадкоємця.
А той мріяв про велику родину, і Марина не безпідставно переживала, що благовірний її просто покине.
А тут така радість!
Тепер Олена Сергіївна могла бути спокійною: щастю доньки більше ніщо не загрожує.
Трохи пізніше стало відомо, що Марина матиме двійнят. Радості сім’ї не було кінця!
Це з одного боку. З іншого – Марина здорово запереживала: а чи впорається вона одразу з двома немовлятами?
Вона так часто говорила про це Олені Сергіївні телефоном, що мати теж почала хвилюватися.
І одного чудового дня, несподівано для себе самої, сказала дочці, щоб якось її заспокоїти:
– Маринко, дівчинко моя, не хвилюйся так. Все буде гаразд. Я приїду і допоможу тобі з малечею.
– А як же робота, мамо? – Здивувалася Марина, – тобі ж ще далеко до пенсії.
– Ну, не так уже й далеко. Стаж я вже виробила, тож можу звільнитися будь-якої миті.
– Як чудово, мамо! Все, тоді я на тебе чекаю!
– Народиш – повідомити не забудь, – усміхнулася мати.
Вона виростила Марину одна. Чоловік пішов, коли доньці було близько двох років. Всі ці роки Олена Сергіївна багато працювала, щоб її дівчинка і вона сама нічого не потребувала. Навіть кар’єру встигла зробити.
Марина особливих проблем матері не створювала. Навчалася добре, одразу після школи до вузу вступила. І не десь! У Києві! На останньому курсі одружилася. Нареченого вибрала розумного: трохи старшого, розумного, уважного, досить заможного.
Словом, все в неї йшло, як по маслу. Щоправда, з дітьми у Марини з Борисом затримка вийшла, але тепер і ця проблема залишилася позаду.
Переживання Марини були зрозумілі Олені Сергіївні. Одна дитина – велика відповідальність, а вже двоє одразу! Ось вона і зголосилася допомогти Марині з малюками. До того ж це була чудова нагода побути з дочкою поруч. Відколи вона поїхала у Київ, вони бачилися дуже рідко, більше спілкувалися телефоном.
«Поїду, поживу у них рік і повернуся», – сказала Олена Сергіївна своїй сусідці, – а ти тут за моєю квартирою доглядай. Якщо що, дзвони…
Рік розтягнувся на п’ять років.
Олена Сергіївна у турботах про онуків навіть не помітила, як вони пролетіли. Вона так прикипіла до синів Марини, що вже не мислила свого життя без них.
Про те, що їй доведеться повернутися, навіть не думала. Вдома все було чудово організовано: квартира здавалася, гроші за неї капали на рахунок.
Живучи у дочки, своїх грошей Олена Сергіївна не витрачала. На цьому на початку наполіг зять. Борис сказав, що в цьому немає потреби. Більше того, він визнає це мало не образою. Адже вони з Мариною такі вдячні матері за допомогу.
І Олена Сергіївна погодилася.
Фінансове питання спливло несподівано. Якось Олена Сергіївна забігла додому, залишивши онуків у дворі, щоб узяти води та почула розмову на кухні:
– Тобі не здається, що твоїй матері настав час повертатися додому? – Голос зятя звучав не як питання, а як давно ухвалене рішення.
– Як? – розгублено спитала Марина, – чому?
– Хлопчики підросли, ти сама чудово з ними впораєшся.
– Але ж я хотіла вийти на роботу!
– Саме тому: щоб ти не думала ні про яку роботу! І ще: скільки я можу її утримувати? Пора б уже й честь знати.
– Але … Як я мамі про це скажу? Вона стільки для нас зробила, так прикипіла до онуків.
– Не знаю. Знайди слова. Коротше, вона має виїхати, – Борис говорив твердо, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
– Але, Борисе…
– Досить. Я втомився, що у мене в будинку постійно перебуває чужа людина.
– Чужа? Як ти можеш? – Вигукнула Марина.
– Мені – чужа…
Олена Сергіївна тихенько вийшла з квартири.
Кілька днів вона чекала, що Марина почне цю розмову, але дочка мовчала.
Тоді Олена Сергіївна розпочала її сама.
– Послухай, доню, я думаю, що мені час додому.
– Але… чому, мамо? А як ми? – розгубилася Марина.
– Я й так затрималася, – усміхнулася мати, – їхала ненадовго, а прожила з вами п’ять років. Поїду. Хлопчики виросли, невдовзі до школи підуть. Бабуся їм вже не потрібна.
– Ти завжди будеш нам потрібна, – схлипнула Марина.
За два тижні Олена Сергіївна була вдома.
Як вона не намагалася триматися, образа не залишала її зсередини.
Сльози постійно котилися з очей.
Марина дзвонила щодня. Олена Сергіївна не брала слухавку. Розуміла, що дочка ні в чому не винна, але не могла говорити з нею. І не хотіла.
Їй потрібен був час прийти в себе. Прийняти те, що сталося.
І в цей момент, до речі, їй подзвонила двоюрідна сестра Віра. Вона жила в Одесі та давно запрошувала Олену Сергіївну у гості.
Цього разу запрошення було прийнято.
Довго збиратися не довелося. Повернувшись від дочки, Олена Сергіївна навіть до ладу не розібрала свої речі.
Вже через тиждень вона гуляла пляжем, насолоджуючись теплим піском під ногами і ласкавим морем.
Віра часто становила їй компанію. Сестри багато розмовляли, і, звісно, Олена Сергіївна розповіла про останні події.
– Знаєш, – усміхнулася Віра, – насправді все правильно. Ти доньці допомогла. Нехай тепер вони із чоловіком справляються самі.
– Все так, сестричкоа – зітхнула Олена Сергіївна, – просто я дуже сумую за онуками.
– Так з’їздиш, відвідаєш.
– Не поїду. Після того, що почула… Не хочу зустрічатись із Борисом.
– Ну й дарма. Було б на що ображатись. Просто ти ще під враженням, і все. Мине час, все налагодиться.
– Добре, якщо так, – кинула Олена Сергіївна у відповідь…
Увечері, коли сестри чаювали, до Віри чогось зайшов сусід Микола Петрович. Йому теж запропонували філіжанку.
Чоловік виявився чудовим співрозмовником. За розмовами пролетіло дві години.
Ідучи, сусід обернувся і пильно подивився на Олену Сергіївну:
– А ви вже бачили справжню місячну доріжку? – з усмішкою спитав він.
– Ні, не бачила, – Олена Сергіївна чомусь зніяковіла.
– Зараз повня, саме час помилуватися. Ходімо?
Вони гуляли до ранку. Олена Сергіївна почувала себе напрочуд затишно поруч із новим знайомим…
Їхні зустрічі стали регулярними.
Олена Сергіївна вже знала, що Микола Петрович молодший за неї на сім років, що він колишній моряк, і що ніколи не був одружений. Так уже сталося.
Чоловік їй дуже подобався. Але Олена Сергіївна навіть подумати не могла про їхнє спільне майбутнє. Як? У її віці! Про яке кохання може йтися? Та й не потрібний їй ніхто. Вона звикла бути одна…
І вона поїхала. Додому. Телефон, щоправда, Миколі Петровичу залишила.
Він дзвонив щодня. Кликав назад. Спочатку казав, що нудьгує, потім взагалі зізнався в коханні.
Олена Сергіївна не знала, що робити. Хотіла порадитись із дочкою, але та не дзвонила. Вона взагалі не набрала номер матері жодного разу за весь цей час. Можливо, образилася, що свого часу мати не відповідала на її дзвінки.
Одного чудового ранку в двері Олени Сергіївни подзвонили. Вона відчинила. На порозі стояв Микола Петрович.
Він зробив Олені Сергіївні пропозицію. Вона засміялася:
– Ви серйозно?
– Абсолютно. А чому ні?
– У моєму віці, – почала було Олена Сергіївна, але гість зупинив її.
– До чого тут вік? Просто я не хочу, щоб у вас було двозначне становище. І потім: я зовсім один у цьому світі і дуже втомився від цього. Будьте моєю дружиною.
І Олена Сергіївна погодилася.
Виїхала з Миколою Петровичем.
За кілька місяців вони розписалися.
Тепер Олена Сергіївна та її сестра Віра ще й сусідки.
Марина, коли дізналася, що мама вийшла заміж, здивувалася. Довго не говорила про це чоловікові.
Борис, дізнавшись, нарешті, новину, одразу все розставив по місцях. Подзвонив тещі, привітав та напросився у гості.
Тепер його діти щоліта відпочивають у бабусі. Без батьків.
Марина досі не визнає заміжжя матері та не хоче з нею спілкуватися.