Коли в п’ятницю вранці телефон у Олени задзвонив, вона вже знала, хто на тому кінці дроту. Спочатку короткий вдих, потім бадьорий голос – і все можна вважати, що вихідні у матері розписані. Тітка Світлана, молодша сестра її мами, знову збиралася в гості.
Сценарій був знайомий: Світлана Миколаївна, як вона любила себе називати, бо працювала в школі бібліотекарем, приїжджала до старшої сестри, Галини, з таким виглядом, ніби здійснює подвиг. Хоча подвиг полягав переважно в тому, щоб доїхати сорок хвилин електричкою, а потім три дні поспіль харчуватися тим, що Олена дбайливо закуповувала для матері.
– Олено, я ось думаю, може, мені тобі щось привезти з нашого містечка? – питала тітка, наголошуючи на слові «привезти», ніби збиралася вручити племінниці автомобіль.
– Ні, дякую, у нас все є, – відповіла Олена, вже передчуваючи, як із холодильника сьогодні ж зникнуть креветки та ковбаса.
Тітка приїжджала з маленькою сумкою, в якій зазвичай лежали тільки гребінець і змінна білизна з колготками. Решта, як вона любила повторювати, “у Галі все своє є”. Галя після того, як переживала важку недугу, рухалася насилу, але Світлана не поспішала допомагати: максимум, що вона робила – ходила в аптеку або магазин, а потім довго розповідала, як втомилася, допомагаючи сестрі.
– Ой, Олено, я так за твоєю мамою доглядаю, що сама вже на себе часу не знаходжу, – скаржилася вона по телефону, коли Олена цікавилася, як там справи.
Насправді «догляд» полягав у тому, щоб заварити Галині чай, а собі – каву, відкрити коробку шоколадних цукерок і з’їсти їх під розмови про те, як важко живеться самотній жінці у віці. Галя слухала сестру з усмішкою, іноді киваючи, але частіше просто мовчала, бо після недуги говорити їй було важко.
Олена вкотре зайшла до матері в неділю ввечері та побачила, що в холодильнику знову порожньо. У кутку стояла банка дорогого тунця, яку вона берегла для салату, але тепер там залишилася лише ложка олії.
– Мамо, ти їла тунець? – запитала Олена, хоча вже знала відповідь.
Галя похитала головою, а потім винувато подивилась на дочку.
– Світлана сказала, що в неї сил зовсім немає, треба з’їсти щось поживне, – прошепотіла вона.
Олена стиснула зуби. Світлана завжди була економною, але в останні роки це стало майже мистецтвом. Вона могла годинами розповідати, як вигідно купила макарони чи туалетний папір.
– А що тітка Світлана робила весь цей час? – Запитала Олена у матері.
– Здебільшого читала та дивилася телевізор. Казала, що мені потрібний спокій, – відповіла Галя, посміхаючись.
Увечері Олена зателефонувала тітці.
– Світлано, ви б хоч щось приготували мамі, поки у неї гостювали, – спробувала вона сказати без роздратування.
– Олено, я ж не кухар, я бібліотекар, – парирувала та. – Та й Галя любить, просто, коли я поряд, їй так спокійніше.
Наступна п’ятниця розпочалася з того ж дзвінка. Світлана бадьоро повідомила, що знову приїде до сестри.
– Олено, я візьму з собою хліб і батон, щоб не обтяжувати вас, – сказала вона з таким виглядом, ніби збирається привезти якісь заморські делікатеси.
– Батон можете не брати, все одно мама його не їсть, – відповіла Олена з роздратуванням.
На цей раз Олена вирішила приїхати до матері в неділю вранці, щоб подивитися, як проходить «догляд» тітки за сестрою. Вона застала Світлану за столом: вона намазувала на хліб вершкове масло товстим шаром і їла сир, який Олена купувала спеціально для матері.
– О, Олено, привіт, – зраділа Світлана. – Я тут снідаю, а Галя ще спить. Їй треба відпочивати.
– Ви ніби чимось допомагати збиралися? – Запитала Олена, намагаючись не дивитися на спорожнілу тарілку.
– Я ж поряд, це головне. А ще в аптеку схожу, якщо треба буде, – відповіла тітка, не перестаючи жувати.
Олена подивилася на матір: та лежала на дивані і дивилася в стелю. Вигляд у неї був стомлений, і навіть трохи розгублений.
– Мамо, тобі щось потрібно? – Запитала Олена.
– Ні, дочко, все добре, – прошепотіла Галя, але погляд її був сумний.
Олена сіла поряд і вирішила, що більше так продовжуватися не може.
Увечері, коли Світлана збиралася додому, Олена не витримала.
– Світлано, ви приїжджаєте до мами щотижня, нібито допомагати та доглядати, але за фактом тільки їсте та відпочиваєте тут. Може, годі вже? – сказала вона.
Тітка образилася.
– Олено, я ж сестру відвідую, а не за їжею приїжджаю. Ти невдячна, я стільки сил витрачаю, – обурилася вона.
– Які сили? На що ви їх витрачаєте? – не вистачало терпіння у Олени.
– Та я взагалі єдина, хто дбає про неї, – впевнено сказала тітка. – І до речі, я розраховую, що Галя мене в заповіті вкаже, якщо я так допомагаю, – раптом випалила Світлана.
Олена мало не поперхнулася.
– Ви серйозно? – Запитала вона.
– Звичайно, – відповіла та, не моргнувши оком.
– Ви не готуєте, продукти не купуєте, за вихідні з’їдаєте все те, що я купую на тиждень, – не витримала Олена. – Світлано, більше не приїжджайте сюди. Мамі потрібен спокій, а не глядачі, – твердо сказала Олена.
Світлана гримнула дверима і пішла, залишивши по собі порожній холодильник і гірке почуття непорозуміння. Галина тихо плакала, а Олена сиділа поруч і думала: невже рідні люди можуть так підло чинити?
Після цієї розмови в будинку зависла тиша. Галина лежала на дивані, уткнувшись у подушку, а Олена намагалася упорядкувати думки і холодильник, в якому залишилася тільки банка маринованих оливок, які тітка не визнавала за їжу, і пара яблук. Олена з розпачем викинула порожні упаковки з-під сиру та риби, згадуючи, як тітка в п’ятницю ввечері з важливим виглядом виймала з холодильника виноград та мандарини.
– Галю, треба їсти вітаміни, а то в тебе обличчя якесь бліде.
І сама з’їдала все, що дістала та помила.
У суботу Олена вирішила влаштувати генеральне прибирання і знайшла в кухонній шафці «запаси» тітки: упаковку дешевих пряників та пару пакетиків чаю, який Світлана привозила з собою, але чомусь завжди пила мамин каву.
– Мамо, тобі не прикро, що Світлана так поводиться? – запитала Олена, складаючи речі.
Галя зітхнула:
– Вона ж сестра, що з неї візьмеш. Все життя заощаджувала, навіть на собі.
– А на інших – тим більше, – буркнула Олена.
Галя спробувала посміхнутися:
– Зате вона завжди має чим похвалитися. Пам’ятаєш, як вона розповідала про свої інвестиції?
Олена згадала, як тітка три роки тому купила дві облігації і тепер вважала себе майже мільйонеркою.
Обидві жінки мимоволі засміялися.
Але сміх швидко пройшов. Олена розуміла: якщо не поставити крапку, тітка знову з’явиться на порозі з порожньою сумкою та чудовим апетитом.
У понеділок Олена зателефонувала Світлані.
– Світлана, я серйозно. Більше приїжджати не треба. Мамі тяжко, вона втомлюється від гостей.
– Ну, звісно, тепер я не потрібна, – образилася тітка. – Я тільки добра хотіла.
– Добра? Ви хоч раз купили для мами щось, окрім дешевого печива? – не витримала Олена.
– Я, між іншим, роботу готова покинути, якби треба було доглядати за нею, – з пафосом заявила Світлана.
– Не треба нічого кидати, – холодно відповіла Олена. – Краще просто не приїжджайте.
Світлана поклала трубку, а Олена відчула себе винною, хоча знала: інакше не можна.
Минув тиждень. У п’ятницю телефон мовчав, і Олена вперше за довгий час не чекала на дзвінок з бадьорим «Я вже в електричці, зустрічайте». У хаті стало спокійніше, але тиша була важка. Галя постійно запитувала:
– Олено, а Світлана не дзвонила?
– Ні, мамо, не дзвонила, – відповіла Олена, намагаючись не показувати роздратування.
– Може, я їй сама зателефоную? – Невпевнено пропонувала Галя.
– Не треба, відпочинь краще, – м’яко зупиняла її дочка.
Галя зітхала і відверталась до стіни. Тепер холодильник був сповнений, Олена готувала для матері сама, приносила улюблені продукти, але радощів це не давало. Мама стала якоюсь ще більш замкненою, їла мало, майже не розмовляла.
Якось Олена почула, як мама тихо розмовляє сама з собою:
– Все-таки сестра… хоч і скупа, але рідна…
Олена спробувала відволікти матір розмовами, але Галя тільки кивала і знову замовкла.
– Я думала, Світлана буде поруч, коли мені погано стане, – прошепотіла вона.
– Мамо, я ж з тобою, – спробувала підбадьорити її Олена.
– Ти – донька, а сестра – це інше, – зітхнула Галя.
Олена все частіше ловила себе на думці, що тепер у хаті стало надто тихо. Навіть дратівливі розмови Світлани, її економні поради та розповіді про бібліотечні будні були частиною життя, а тепер залишилася лише порожнеча.
Олена злилася на тітку, але агресія вже не гріла. Вона сердилась і на себе – за те, що не змогла знайти спосіб зберегти мир, і на матір – за її нескінченну толерантність.
Якось Галя сказала дочці:
– Не тримай зла на Світлану. Вона просто така.
Олена промовчала і зрозуміла: треба дзвонити тітці та запрошувати в гості, мама сумує без неї. Схоже, що ніякі делікатеси не замінять людської участі.