Ніч знову видалася жаркою. Вдень була спека, хоч з настанням темряви стало трохи легше.
Олена раптово прокинулася посеред ночі. Було жарко, у роті пересохло, і дуже хотілося пити. У них із чоловіком у спальні було так, як у сауні.
Вікно чомусь було зачинене. Прикриті були й двері до кімнати, хоча Олена добре пам’ятала, що залишала їх відчиненими, щоб прохолода від кондиціонера, який був у вітальні, доходила й сюди.
– Микольцю, навіщо ти зачинив двері? – спитала вона тихо, але на свій подив зрозуміла, що…
Чоловіка поруч немає!
Так і є…
Торкнувшись у темряві ліжка рукою, Олена переконалася в тому, що вона одна.
– Дивно. В туалет пішов, чи що? – подумала вона.
Олена увімкнула лампу, відкрила вікно і двері в кімнату, попила води з пляшки, що стояла на тумбочці поруч, і знову лягла.
Сон знову зморив її. Давалася взнаки виснажлива спека останніх днів, а також кілька келихів ігристого, які вона випила за вечерею разом із чоловіком та подругою Людмилою, яка приїхала до них учора в гості.
Але незрозумілі переживання знову розбудили Олену за кілька хвилин.
Микола все ще не повернувся, що було дуже дивно.
Ніколи її чоловік не мав безсоння, та й звички вставати ночами у нього не було.
Спав завжди міцним сном до самого ранку. І навіть спека останніх днів йому була не проблемою.
Олена накинула легкий атласний халатик і вирішила пошукати чоловіка.
Вона тихенько вийшла зі спальні до вітальні, де вчора ввечері постелила на дивані подрузі. Вона намагалася йти тихо, щоб не розбудити гостю.
Але, підійшовши ближче, жінка оторопіла від побаченого!
Диван був порожній! Людмили там не було…
У душі Олени ще теплилася надія, що все не так, як можна одразу подумати. Що, можливо, подруга вирішила чомусь поїхати посеред ночі додому.
Ну мало що, всяке буває. Декілька відчайдушних секунд Олена несамовито в це вірила і хотіла, щоб все було саме так.
Але, пройшовши по квартирі далі, почула те, що не залишило жодних сумнівів – подруга у квартирі і вона нікуди не виїжджала.
Більше того, зараз вона не одна, а з її чоловіком Миколою!
Спочатку вона почула тихий шепіт, що чувся із закритої ванної кімнати. Світла там не було, і якби не звуки голосів, хай і дуже тихих, збоку можна було б подумати, що там нікого немає.
Олена зупинилася й прислухалася. Голоси стихли, але в тиші явно було чути звуки поцілунків та обіймів.
– Слухай, навіщо ти це влаштувала? – грайливо спитав Микола. – Оленка дуже чутно спить. Зараз підведеться, а ми з тобою тут. Як будемо виправдовуватися?
– Та не прокинеться вона, не переживай, любий. Стільки ігристого за вечерею випила, спить, як молода зараз. Я їй спеціально побільше підливала і тости всілякі говорила щохвилини.
– Ох, і підступна ж ти, Людо! Вона ж твоя подруга, невже тобі її зовсім не шкода? Чи інших чоловіків мало? Бо ж, як мені відомо, у тебе від них відбою немає. Ти ж сама весь час перед Оленкою хизуєшся ними! – дивувався Микола.
– Що є, то є, тобто, мені тільки тебе давно хотілося, Микольцю. І ти, я ж бачила, на мене завжди поглядав, – зупиняючи свою промову поцілунками, млосно прошепотіла Люда.
– А ти смілива! Мені такі подобаються! – із захопленням у голосі сказав чоловік Олени.
Його дружина стояла в цей час біля дверей ванни і прямо заціпеніла. Все всередині тряслося від образи. Світ навколо Олени руйнувався. Найближчі їй люди, ті, кому вона вірила і любила, стали зрадниками.
Нарешті жінка вирішила, що настав час покласти край цьому. Але перш ніж Олена відчинила двері у ванну, вона почула ще одну фразу подруги, від якої у неї все затремтіло всередині:
– Давай уже розходитися, котику, а от і справді застане нас тут твоя жона, а я, між іншим, розраховую ще на один раз. Ближче до світанку. Тож готуйся.
Вони обоє захихотіли, а в цей час двері різко відчинилися, і у ванній увімкнулося світло.
– Можете не розходитися. Я вас уже застала, – сказала Олена, яка спочатку намагалася зберігати зовнішній спокій.
Вона навіть змогла з усмішкою оцінити, як коханці розташувалися на килимку.
– Олена!? – ахнув Микола.
– А ти очікував когось іншого побачити? – запитала вона в розгубленого чоловіка.
– Я тобі зараз все поясню, – сказав він відому фразу, бо нічого більше на думку не спадало. – Справа в тому, що Людмила хотіла прийняти душ, бо в квартирі жарко. Але не знайшла вимикач і покликала мене.
– Та невже?! Більшої нісенітниці я ще не чула ніколи! Ти думаєш, мені справді щось незрозуміло і треба пояснювати чим ви тут займалися? Не думаю що це гарна ідея. Одягайтеся і обидва пішли геть звідси!
– А що це ти нас женеш? Може, краще ти підеш? – почала Людмила. – Як з’ясувалося щойно, зайва тут ти, а це значить, забиратися треба тобі. А ми залишимося, так, Микольцю?
Подруга, на відміну від чоловіка, обрала іншу тактику, бо теж була трохи розгублена і нічого іншого придумати поки що не могла.
– Та припини ти! – сказав до неї Микола.
Людмила встала з підлоги, не соромлячись, продемонструвала свої принади і пройшла в кімнату повз Олену.
Поки подруга одягалася, Олена не спромоглася стримати емоцій. Вона кинулася слідом за нею.
– Як ти могла?! Ти, моя найближча подруга?! Адже ми з тобою з дитячих років разом? Ти мені рідніша за сестру була. Як же так?! За що?!
– А ось уяви собі, змогла! Більш того, скажу тобі, я дуже рада, що нарешті це сталося. Що я була з твоїм чоловіком. Просто твій мужик виявився надто впертим і далеко не одразу піддався моїм чарам. Довелося попрацювати й витратити на це кілька років.
– Ти що, мені заздрила всі ці роки? – здивувалася Олена.
– Заздрила? О, ні, люба моя! Я тебе не любила усією своєю душею! З самої юності, зі школи.
Ти серйозно думаєш, що мені потрібний твій гарненький і слабохарактерний чоловік? Та навіщо він мені, коли біля мене пачками такі мужики труться, що тобі й уві сні не снилося? Твій Микола став лише засобом, можливістю, нарешті тобі «віддячити».
– Що ти сказала? То ти мене використовувала? – здивувався вже одягнений у халат Микола.
– Звичайно, а ти що, повірив у мою величезну любов до тебе? Ха! Не сміши мене! За що тебе любити? От нехай вона тебе й любить, якщо в неї бажання залишиться після сьогоднішньої ночі, – відповіла Людмила.
– За що ти так мене не любиш, що вирішила зруйнувати мою родину? – запитала Олена крізь сльози.
– За що? А ти не здогадуєшся, за що? Ти думаєш, чому я досі незаміжня? Ти думаєш, що я про таке життя мріяла? Ні, люба моя. І в цьому тільки ти винувата.
– Я? – ошелешено запитала Олена.
– Ти! Не дивуйся так. Чи вже забула, як у випускному класі відвела у мене Віктора, якого я шалено любила?
– Я відвела?! Та він з тобою один раз прогулявся додому і все! А по-справжньому тільки мене любив! Бігав за мною по п’ятах, проходу не давав.
– Так-так. Знаємо ми ці казки. Це він тобі так співав, а сам до цього зі мною пів року гуляв. А потім ти його поманила своєю неземною усмішкою. І все – Віктор розтанув. А мені довелося не народжувати, тому що закоханий в тебе Віктор категорично відмовлявся на мені одружуватися. А мати взагалі мені влаштувала, коли дізналася про моє становище.
– Та коли це було?! Стільки років минуло?! – дивувалася Олена.
– Так, років багато минуло. Ти маєш рацію, колишня моя подружко. Та тільки проблема моя нікуди не поділася. Ви ось синочка виховуєте, на море його он відправили, бо він великий у вас уже, дванадцять років. Може, ще й народите, якщо сьогодні не розбіжитеся. А я – ні, не зможу. І всі мої спроби створити сім’ю руйнувалися на одну проблему – у мене тепер ніколи не буде дітей.
І ніхто зі мною жити не хоче і сім’ю створювати не поспішає.
Ось такі справи, моя ти нерозлучна подруго. І тобі Віктор не потрібен був, як виявилось, і в мене ти його забрала.
– І ти всі ці роки тримала на мене образу, мріючи отаке зробити? Та ти зовсім вже! – вигукнула Олена.
– Я нарешті досягла того, чого хотіла. А ти тепер відчуй те саме, що і я всі ці роки, – тріумфально сказала Людмила. – Ці відчуття були в мене завжди. І коли в тебе весілля було, і коли ти щаслива чекала на народження свого сина, і коли захоплено розповідала мені, який він у вас гарний і тямущий росте.
– Ну в такому разі мені нічого не залишається, як теж тобі «віддячити».
– Що? Ти? Мені? Не сміши мене! Що ти можеш зробити? Чоловіка й дитини у мене немає, багатства теж. А поганої слави я не боюся, якщо ти раптом захотіла нашим спільним знайомим розповісти, яка я погана. Розказуй на здоров’я!
– Ні. Я знаю, як зробити так, щоб ти це відчула, – впевнено відповіла Олена.
– Дуже хотілося б дізнатися – як?! – запитала подруга.
– Я сьогодні ж подзвоню і розповім твоїй матері, хто одного разу, дуже давно, взяв у своєї рідної бабусі всю пенсію після чого вона злягла і незабаром її не стало.
– Що? Та як ти смієш! Це взагалі не твоя справа. Це наші сімейні проблеми. Ти не зробиш цього, ні! Та тобі ніхто й не повірить, – галасувала Людмила. – Ти не посмієш!
– Ось дивно чути ці слова з вуст жінки, яка щойно була в обіймах мого чоловіка. Я це зроблю, навіть не сумнівайся. Обов’язково!
Олена виставила чоловіка, а через місяць вони розлучилися. Квартиру Микола залишив колишній дружині й сину.
Людмила досі одна. Мати, дізнавшись про її вчинок з дочкою всі стосунки припинила. Олена їй розповіла ще й про те, хто став причиною їхнього розлучення з Миколою…
Правило бумеранга в черговий раз спрацювало…